Результатом дисертаційного дослідження є теоретичне узагальнення та нове вирішення наукового завдання, що виявляється у розкритті звукової виразності фільму. Це завдання вдалося розв’язати завдяки використанню системного підходу, різних методів дослідження архітектоніки звукової образності, теоретичного осмислення етнокультурних та мистецьких особливостей творення звукової доріжки українських фільмів у контексті професійного освоєння засобів звукової виразності в кіно, включно до новітніх можливостей просторового об’єму звуку. Комплексний аналіз музично-звукової партитури фільму, сукупно з виявленням взаємодії звукозорового комплексу компонентів образної структури, дав можливість знайти підхід до дослідження цієї актуальної теми, висвітленої у попередніх працях лише частково, виявити в українському кінематографі тенденцію до системної побудови образної структури певного типу, запропонувати до наукового обігу методику та аналіз структур звукової образності багатьох українських фільмів, уточнення низки термінів і визначень у галузі звукорежисури. За підсумками проведеного дослідження сформульовано головні наукові та практичні результати роботи: Структурний підхід дослідження звукового рішення фільму виявив багаторівневу структуру зорових, звукових, та звукозорових компонентів, що мають відповідну логіку поєднання, розвитку і використання засобів виразності. Аргументовано доцільність цілісного аналізу звукозорової образної структури, обумовлену логікою формотворення, специфікою використання компонентів звукової картини та засобів виразності, що складаються в певну систему художніх орієнтирів.
2. Проведена експериментальна робота – аналіз низки видатних українських фільмів – виявила правомірність і доцільність використання двох підходів до дослідження звуку як компонента образної структури фільму: порівняльного – для аналізу фільмів 30-60-х років, де спадкові риси й асиміляційні процеси виражені достатньо яскраво; і синтезійного – для аналізу фільмів 70-80-х років, де спостерігається цілеспрямований вибір засобів виразності та функціонального використання звукових компонентів для творення цілого – структури образності. Показано, як тенденція до дотримання одного з трьох методів, виражена в естетико-філософській програмі та концептуальній послідовності при її втіленні, сприяла цілісності будови образності, драматургічного розвитку, а в результаті – глядацького сприйняття. 3. Окрім загальних принципів, було виявлено специфічні, домінуючі ознаки кожного з методів синтезу образної структури. Для адитивного методу характерне: а) діалектне, імпровізаційне мовлення, інтерв’ю; б) використання оригінальних звуко-шумових фактур з колоритом місцевості, значний відсоток фонових звучань, що передають атмосферу дії;
в) народна або стилізована під відповідну епоху музика, що об’єднує атмосферу й колорит цілого, виконання непрофесійними музикантами або акторами, можлива принципова відмова від невмотивованої музики. Для субтрактивного методу характерні: а) літературна, виважена мова, внутрішній монолог або дикторський текст; б) відбір особливо інтонаційно виразних фактур звучання або їх відповідна обробка, "олюднення" звуків та система лейттембрів, несподіване сполучення звукової та зображальної сфер, мінімалістичне, але ємне використання компонентів звукового ряду, де навіть фон є частиною образу; в) внутрішньокадрова музика – образ-характеристика (пісня) і невмотивована – функція підтримки змісту та емоційного навантаження кадру, задає ритм і темп картини, тому використовується метод компіляції музики різних композиторів і епох. Для інтеграційного методу синтезування характерні: а) зіставлення різних стильових, жанрових типів мовлення (проза і поезія, лаконізм і розлогість, спокій та знервованість висловлювання), авторський коментар; б) темброво-акустична обробка звучань для передачі різного простору і часу, підкреслення звуками рухів дійових осіб та предметів у кадрі та вплітання шумів і фонових звучань у музичну тканину фільму; в) кіномузика відіграє вагому роль у створенні форми й композиції, об’єднання різнохарактерних елементів (швидкі монтажні трансформації простору і часу) у ціле через застосування симфонічного (наскрізного) розвитку тем, передає внутрішній смисл та суб’єктивну оцінку дії, а для передачі особливого стану героя можливе використання електронної музики. 4. Системний підхід у дослідженні звукового рішення фільму виявив багаторівневу систему організації звукової образності, широкий спектр смислових та асоціативних зв’язків між звуковою сферою і зображальною, між компонентами звукової картини по вертикалі (тембральне й акустичне забарвлення, інтонаційні, ритмічні, тональні збіги чи розбіжності) та горизонталі (асоціативне повторення – лейттембр, лейтмотив, лейттема, інтонаційне або ритмічне варіювання), формування асоціативних зв’язків за спільними рисами окремих драматургічних ліній (наприклад, об’єднання декількох епізодів однією музичною темою); дозволив простежити традиції й особливості творення звуку в українському кіно. Образна структура українських фільмів є складною й багаторівневою за творенням. Тут мають місце фіксування звичаїв, ритуалів, ігор, музики, пісень, танців у автентичному та аматорському виконанні; реконструкція народної культури професійними виконавцями; метафоричне використання звуків, мовних акцентів і діалектів, музики певного стилю, жанру для означення часово-просторових узагальнень; традиційне образно-естетичне використання шумів і фонів у звуковій картині, написання академічної симфонічної кіномузики, зокрема, такими знаними українськими композиторами, як Б.Буєвський, Л.Грабовський, В.Губа, Б.Лятошинський, М.Скорик, В.Сильвестров, Є.Станкович, І.Шамо та ін. 5. Встановлено, що українським кінематографом асимільовано деякі конструктивно-виражальні принципи і форми образного застосування звуку з українського театру (особливо музичного театру та народного ярмаркового вертепу), а також музики народного (особливо епічні форми думи, балади) і академічного спрямування (симфонічний розвиток та форми кантати, рондо, варіацій). Форма, образна структура та принципи розвитку звукової сфери фільмів "поетичної хвилі" як одного з характерних напрямів розвитку українського кіно мають багато спільних рис з українською поезією, музичним театром та народнопісенними творами, що відіграють провідну роль у визначенні жанрово-стильових рис, колориту фільму. 6. Типологічний розподіл на три методи синтезування образності виявив закономірності застосування спектру засобів виразності, методів драматургічного розвитку, а також впливу на вибір особливостей технологічного процесу, що є однією з необхідних умов художньо-естетичної єдності твору. Залучено в мистецтвознавчий ужиток моделі систем трьох методів синтезування образності й доведено потужність їх теоретичного потенціалу не лише при аналізі звукового рішення фільму, а й прогнозуванні задуму та його вирішення у звукорежисерській практиці. 7. Доведено, що глядацьке сприйняття українських фільмів також складається з декількох пластів і рівнів. Відповідна політична атмосфера радянського простору вимагала від українських режисерів досить тонкого розрахунку в плетенні й нашаруванні асоціативних зв’язків відповідно до культурного світогляду глядача (словесна пародія і мовні діалекти, використання музичних фрагментів певного часу і середовища, обрядодії без коментарів, створення екранних прототипів образів відомих історичних особистостей). Ця глибина глядацького сприйняття є якістю, притаманною стилістиці українського кінематографа. 8. Акцентовано увагу на важливості останніх розробок фізіологічного впливу звуку на людину, зокрема, на її підсвідомість (особливо інфразвуку й ультразвуку), які дозволяють краще осягнути новітні багатоканальні системи, отже, і якісно по-іншому використовувати виражальні властивості звуку загалом. Сучасне звукове кіно характеризує прозорість, тому що компоненти звукової партитури змішуються не на плівках, а в просторі кінозалу. Необхідність впорядкування звукового простору має відбуватись за певною системою, яка є практичним застосуванням трьох методів синтезування образності. Сформульовані конструктивно-виражальні принципи образного застосування звуку в сучасному кіно доводять, що відповідний метод синтезу – адитивний, субтрактивний чи інтеграційний має простежуватися на всіх етапах творення фільму, а його дотримання – сприяти цілісності сприйняття кінокартини. Прогнозовані напрямки розвитку звукорежисури як майстерності творення звукового рішення фільму в сучасному українському кінопросторі допомагають розширити професійну палітру образного творення звуку та зрозуміти перспективність таких культурологічних і психологічних пошуків у ХХІ столітті. |
