Анотація до роботи:

Данченко Т.В. Застава в системі запобіжних заходів у кримінальному процесі України. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.09 – кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза. – Київський національний університет внутрішніх справ. – Київ, 2007.

Дисертація присвячена комплексному дослідженню проблем застосування в кримінальному процесі України застави. На основі аналізу праць вітчизняних та зарубіжних вченів-процесуалістів розкрито поняття застави в системі запобіжних заходів та особливості її застосування на стадіях кримінального процесу. Проаналізовано співвідношення застави як інституту зобов’язального права в цивільних відносинах і запобіжного заходу при провадженні в кримінальних справах.

Автором обґрунтовано положення про необхідність законодавчого закріплення загального правила, за яким, заставодавцями при обранні застави можуть виступати юридичні особи, які зареєстровані в установленому законом порядку. Внесено пропозицію до предметів застави віднести: гроші як в національній, так і в іноземній валюті; державні цінні папери; вироби дорогоцінних металів; предмети мистецтва і антикваріату (збереження яких можливе на депозиті суду). За даними узагальнення матеріалів анкетування практичних працівників обґрунтовано необхідність законодавчого закріплення порядку звернення застави, у разі невиконання підозрюваним, обвинуваченим, підсудним умов належної поведінки, на користь держави.

На основі виконаного дослідження, з метою вдосконалення практики застосування застави, автор пропонує ряд змін і доповнення до ст. 154-1 КПК України „Застава”

Відповідно з визначеними у вступі предметом і завданнями, у дисертації формулюються теоретичні висновки, обґрунтовуються і висвітлюються основні положення і рекомендації щодо вдосконалення практики застосування застави при провадженні кримінальних справ, зокрема:

1. Запобіжні заходи є самостійним інститутом кримінально-процесуального права, спрямованим на здійснення впливу на підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого у вигляді певного обмеження прав, свобод та їх законних інтересів, що обумовлюється фактичною необхідністю досудового розслідування та судового розгляду кримінальних справ.

2. Аргументовано необхідність уточнення редакції ч. 2 і 3 ст. 148 КПК України та заміни в ній словосполучення „достатні підстави” на „фактичні дані”.

3. На основі аналітичного огляду пам’ятників права і опублікованих наукових праць обґрунтовано положення, що застава існувала у різних народів (Вавилон, Греція та інші), ще до нашої ери.

Юридичне поняття її як інституту зобов’язального права в цивільних відносинах було вперше врегульовано в правових актах Стародавнього Риму періоду республіки (кодекси Феодосія, Юстиніана VI-IV ст. до н.е.). Застава широко застосовувалась в існувавшій обвинувальній формі не розмежованого на цивільне і кримінальне судочинстві у значенні відповідальності боржника перед кредитором, а також відшкодування збитків, заподіяних правопорушенням.

В законодавстві Київської Русі Х-ХІІ століть та Московській державі періоду феодалізму ХІІІ-ХVІІІ століть застава зустрічається в ряді законодавчих актів як спосіб забезпечення позичальних зобов’язань заставодавця перед заставодержателем та майнового відшкодування потерпілому заподіяної злочином шкоди (Соборное Уложение 1649 р.).

Зі зміною обвинувальної форми процесу на інквізиційну (розшукову) в Московській державі розпочалось розмежування судочинства на цивільне та кримінальне і в консолідованому кримінальному законодавстві цього періоду (Звід Законів 1735 р.), який регулював провадження в кримінальній справі, поряд з майновою відповідальністю встановлювалась особиста відповідальність правопорушника, а також, крім взяття під варту, як запобіжний захід, були передбачені майнова порука і віддання під нагляд поліції з залишенням підозрюваного(обвинуваченого) на волі з певним обмеженням у правах.

У період судової реформи 1864 року прийнято Статут кримінального судочинства, в якому поряд з рядом демократичних новел, подано розширений перелік запобіжних заходів, в тому числі унормований порядок застосування застави (ст. 418).

У законодавстві радянського періоду застава як запобіжний захід була передбачена в Основах законодавства СССР, а також в кримінально-процесуальних кодексах союзних республік (КПК УРСР 1922, 1927 р.), але на практиці застосовувалась рідко. У прийнятому в 1960 році КПК УРСР застава не була передбачена в переліку запобіжних заходів (ст.149), а в подальшому відновлена у 1996 р.

4. Обґрунтовано положення про необхідність законодавчої конкретизації положень ст. 154-1 КПК України стосовно кола суб’єктів та критеріїв розміру застави та запропоновано ч. 1 і 2 ст. 154-1 КПК України викласти в такій текстовій конструкції:

„Застава полягає у внесенні на депозит суду грошей (цінностей) підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, засудженими, іншими фізичними особами та юридичними особами, зареєстрованими в установленому законом порядку, для забезпечення виконання зобов’язання їх належної поведінки за наявності підстав, передбачених ст. 148 КПК України

Розмір застави визначається органом, що обирає запобіжний захід в кожному конкретному випадку з урахування обставин справи. У всіх випадках розмір застави не може бути меншим розміру цивільного позову, обґрунтованого достатніми доказами”.

5. При визначенні предмета застави необхідно враховувати:

а) реальну можливість внесення майна,

б) реальну можливість відчуження внесеного під заставу майна та його тривале зберігання у відносно незмінному стані,

в) спрощену процедуру оцінки вартості майна.

У цьому зв’язку запропоновано уточнення положень ч. 1 ст. 154-1 КПК України, а саме предметом застави вважати: гроші як в національній, так і в іноземній валюті; державні цінні папери; вироби дорогоцінних металів; предмети мистецтва і антикваріату (збереження яких можливе на депозиті суду).

6. Обґрунтовано положення про виключення ч.4 ст. 154-1 КПК України як такої, яка не відповідає чинному законодавству України.

7. Критеріями ефективності застави є цілі (запланований результат), фактичний результат, своєчасність, законність, економність застосування (співвідношення витрат із справді необхідним обсягом).

8. Пропозиція про доцільність у разі невиконання підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, засудженим покладених на нього обов’язків заставу звертати судом на користь держави і реалізовувати в такій послідовності:

а) відшкодування в судовому порядку шкоди потерпілому, заподіяної злочином;

б) відшкодування судових витрат, стягнутих з підсудного при постановленні вироку (ст.93-93-1 КПК України).

Публікації автора:

1. Данченко Т.В. Окремі питання ефективності застосування запобіжних заходів у кримінальному судочинстві України// Науковий вісник Академія ДПС України. – 2000. – №3 (9). – С. 168-171.

2. Данченко Т.В. Проблеми застосування застави в кримінальному судочинстві України // Збірник наукових статей Донецького інституту внутрішніх справ. – 2000. – №1. – С. 42-45.

3. Данченко Т.В. Застава та її ефективність при розслідуванні злочинів у сфері оподаткування// Вісник Запорізького юридичного інституту. – 2001. – №1.

4. Данченко Т.В. Застава: історія розвитку та проблеми застосування // Підприємництво, господарство і право. – 2004. – №1. – С. 236-240.

5. Данченко Т.В. Ефективність застосування застави при розслідуванні податкових злочинів // Матеріали науково-практичної конференції. – Ірпінь, 2001. – С.137-139.

6. Данченко Т.В. Впровадження інформаційних технологій при оцінці ефективності застосування запобіжних заходів // Матеріали науково-практичної конференції. – Ірпінь, 2001. – С.126-129.

7. Данченко Т.В. Мета і підстави застосування запобіжних заходів // Матеріали науково-практичної конференції. – Запоріжжя, 2003. – С. 34-41.

8. Данченко Т.В. Процесуальні гарантії застосування запобіжних заходів в кримінальному процесі України // Матеріали науково-практичної конференції. – Донецьк, 2005. – С. 140-152.