В основі специфіки дослідження запорозької спадщини на півдні України лежить історіографічний традиціоналізм. Він утворився на основі офіційної державної російської традиції сприймання запорозького козацтва і Запорозьикх Вольностей. В радянській історіографії відбувається повернення до офіційної традиції ХІХ століття, коли південний край і впродовж XVIII століття вважався “диким полем”, а запорожці майже нічого не робили для його освоєння.
Толерантність уряду до адміністративно-територіальної запорозької спадщини у перші роки після зруйнування Січі була вимушеним компромісом, в основі якого лежали: а) острах Російського уряду перед збройним виступом колишнього запорозького населення; б) невпевненість свого становища у південному краї; в) присутністю Кримського ханства на південних кордонах; г) наявністю великої кількості розпорошених південним степом запорозьких зимівників; д) необхідністю залюднення південного краю. Цей компроміс спричинився закріпленню уявлення у населення про південний край, як регіон продовження запорозької традиції. Зникнення цих факторів призвело до посилення централізаторської політики Російського уряду.
Впродовж останньої чверті XVIII — початку XIX століття скотарство залишалося провідною галуззю господарства Південної України. Такий стан речей сприймався урядом досить неоднозначно. З одного боку, він розумів об’єктивність цього процесу, а з другого — усіма силами намагався сприяти збільшенню питомої ваги землеробства. Разом з тим, поширення у південному краї української зернової культури ще більше підкреслило значення запорозької господарської спадщини. Разом з тим, зміна власників запорозьких рибних угідь мало позначилася на продовженні запорозької традиції рибного промислу. Особливе місце серед запорозької спадщини Південної України посідає чумацтво. Масове залучення після 1775 року колишніх запорожців до чумацького промислу, широке представництво у промислі українського населення південного краю, перетворювало чумацтво на міцний осередок передачі і збереження історичної пам’яті і сприймання чумацтва запорозькою спадщиною.
Головними рисами релігійності запорозького козацтва періоду Нової Січі було чутливе ставленням до питань віри; певна толерантність до інших конфесій та існування особливостей православного віросприймання запорожцями. Перетворення російським урядом церкви на складову державного адміністративного апарату викликала її гостре неприйняття з боку колишнього населення Запорозьких Вольностей. Не менш своєрідним було ставлення запорозького козацтва й до природного середовища, перш за все до лісів та річок. На Запорозьких Вольностях виховувалася відповідна культура ставлення до природи. Вона ставала нормою буття переважної більшості населення південного краю.
Впродовж останньої чверті XVIII століття уряд неодноразово публікував оголошення про “вибачення провин” різним суспільним групам втікачів при їхньому оселенні у південному краї. Подібне було нічим іншим як продовженням традиції запорозького вільного краю і викликало масовий рух втікачів та переселенців з Лівобережної та Правобережної України до південного краю. Усі намагання уряду припинити цю традицію наступними указами, і особливо указом 1796 року, не мали ефективних наслідків. | 