У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми визначення закономірностей виникнення та збільшення нормативного впливу актів судової влади, вивчення тенденцій посилення ролі судової влади у процесі формування права, а також нормативності цих актів як актів правозастосування у світовій та українській практиці, що дало автору підстави сформулювати висновки, пропозиції та рекомендації, спрямовані на підвищення ефективності функціонування судової влади України. Основні з них такі: 1. Нормативний вплив актів судової влади помітний упродовж всієї історії людства, а не тільки в умовах англо-саксонської правової сім’ї, й тому при дослідженні цього явища помилково зосереджуватися лише на аналізі правових систем країн, що входять до цієї сім’ї, а нормативність цих актів пов’язувати тільки із загальним та прецедентним правом. З-поміж історичних причин визнання нормативності актів судової влади слід відокремити необхідність дотримання звичаїв, що визнавались у судових рішеннях; централізація державної влади, ієрархічність судової системи та відкритість судочинства. Крім того, дотримання судами принципу «аналогічні справи вирішуються аналогічно» сприяє підвищенню суспільної довіри до суддів та зміцненню поваги до їх рішень. Визнання нормативності актів судової влади в історичній перспективі також обумовлено інтересами правосуддя, наявністю незалежної судової влади, що діє відповідно до принципу верховенства права, необхідністю розвитку правової системи з урахуванням усіх складностей та потреб суспільного життя, визнанням факту повторюваності певних соціальних відносин. До причин поширення нормативного впливу актів судової влади у сучасних правових системах, зокрема в Україні, належатиме необхідність забезпечення єдності судової практики та належного застосування правових норм, здійснення суддівського тлумачення; необхідність забезпечення реалізації конституційних норм як норм прямої дії; безпосередній судовий захист конституційних прав та свобод; заповнення прогалин та усунення колізій законодавства. 2. Нормативність актів судової влади не засновується на нормах права як нормативність правових актів та походить від актів судової влади як правозастовчих актів, що складають судову практику, усталену судову практику (jurisprudence constante), або в яких міститься судовий прецедент, правова позиція, правоположення. Роль суду в процесі формування права не спрямована на формулювання норм права та має власні особливості, основними з яких субсидіарний характер участі суддів у цьому процесі та обумовлено вимогами правосуддя. Отже, суд бере участь у процесі формування права у разі, якщо правова позиція, викладена в акті судової влади, має обов’язкове значення не лише для сторін у справі, а й для суддів при вирішенні наступних справ аналогічного характеру. В умовах правової системи України у найближчій перспективі визнання нормативності актів судової влади здебільшого пов’язано з офіційним тлумаченням Конституції та законів України, а також з тлумаченням норм права у процесі правозастосування та засновується на правових позиціях. 3. Актам судової влади нормативного характеру належать такі спільні ознаки, а саме: 1) приймаються у процесі здійснення правосуддя, тобто є актами судової влади; 2) нормативне значення має не акт судової влади загалом, а саме та його частина (як правило, мотивувальна), де міститься судовий прецедент (правова позиція, правоположення тощо); 3) вони мають загальнообов’язковий характер, тобто їх дія поширюється не тільки на сторони у справі, але стосується й інших суб’єктів права; 4) їх нормативна сила походить із необхідності забезпечення інтересів правосуддя при вирішенні аналогічних справ та заснована на правових позиціях, які здебільшого формулюються у процесі застосування та тлумачення норм права у процесі розгляду конкретної справи та містяться у мотивувальній частині судового рішення; 5) забезпечуються державою через діяльність державної виконавчої служби; 6) їх нормативний зміст встановлюється на підставі аналізу в судовому засіданні юридичних фактів та життєвих обставин; 7) залежить від професійної правосвідомості суддів та рівня розвитку правової доктрини; 8) в умовах романо-германської правової сім’ї мають додатковий характер щодо основних джерел права. 4. Для позначення явища нормативності актів судової влади в юридичній літературі вживається також термін «судова правотворчість». Нормативність актів судової влади ґрунтується на результатах розгляду судами конкретної справи у вигляді правових позицій (правоположень), що містяться у мотивувальній частині акта судової влади, та мають обов’язкову силу не тільки для сторін у справі, а й для інших суб’єктів права відповідно до закону або в силу дотримання принципу ієрархічності судової системи (обов’язковість рішень вищих судів для нижчих) або в силу їх переконливості при розгляді аналогічних справ. Ці правові позиції можуть неодноразово застосовуватися судами при вирішенні аналогічних справ, тобто набувати ознак неконкретності адресату, та неодноразово повторюватися у наступних рішеннях, а також бути невичерпними. Нормативний характер також мають роз’яснення, що надаються у постановах пленумів верховних та вищих спеціалізованих судів. Крім того, нормативність особливого роду належатиме актам Конституційного Суду, позаяк нормативний вплив мають не тільки правові позиції, що містяться у мотивувальних частинах рішень, а й їх резолютивні частини, у яких надається офіційне тлумачення конституції та законів або закони (їх окремі положення) визнаються неконституційними та нечинними. 5. Основні відмінності нормативності актів судової влади як актів застосування норм права від нормативних актів є наступними: - обмеженість нормативної дії акта судової влади, а саме тієї його частини, що містить правову позицію: вона є обов’язкова лише для суддів при вирішенні аналогічної справи, а не для всіх суб’єктів права, як за умов дії нормативно-правового акта; - ця обов’язковість встановлюється, як правило, не законом, а самою судовою владою, тобто походить від вимог здійснення правосуддя та судової охорони принципів права конституційного рівня (рівності, правової визначеності та довіри до права); - обов’язкову силу має не акт судової влади загалом, а та його частина, що містить правову позицію (правоположення), яка набуває ознак нормативності при повторюваності фактичних обставин та правовідносин при розгляді аналогічної справи. Вона має менший ступінь формальної визначеності, ніж норма права, та її відокремлення залежить від застосування спеціальної методології та базується на підходах самого суду або вищих судів, які мають повторно послатися на цю правову позицію під час вирішення аналогічних справ. Крім того, нормативне значення мають не всі акти судів загальної юрисдикції, а ті, в яких, як правило, вирішується справа по суті (рішення, постанова тощо). Нормативно-правовий акт після набуття чинності діє у всій своїй повноті незалежно від обставин правозастосування та поширює свою дію на всіх суб’єктів права; - нормативність акта судової влади тісно пов’язана з фактичними обставинами справи, а доведення різниці між фактичними обставинами при вирішенні аналогічної справи (застосування «техніки розрізнень») суттєво впливає на зниження нормативної сили цих актів. Крім того, процедура прийняття, зміни та скасування, а також оприлюднення та застосування нормативно-правових актів, порядок їх дії, вихідні дані та реквізити цих актів суттєво відрізняється від порядку прийняття актів судової влади, зокрема тих, які мають нормативний зміст. 6. Нормативність актів органів конституційної юрисдикції визнається за умов конституційної демократії, яка заснована на легітимації права з позицій основних (фундаментальних) прав та свобод відповідно до політико-правових ідей європейського лібералізму та ґрунтується на природно-правових підходах щодо юридичної природи конституційних прав та свобод. Закони та інші нормативно-правові акти повинні не тільки бути прийняті відповідно до визначеної процедури та офіційно оприлюднені, а й відповідати принципу верховенства права та верховенства конституції, не порушувати конституційні права та свободи та мати легітимну мету, що відповідає цінностям конституційної демократії. Ця відповідність встановлюється в актах конституційного суду, що мають нормативний характер. Нормативність цих актів також визнається з метою забезпечення прямої дії конституційних норм. Крім того, за умов сучасної демократії визнання нормативності актів судової влади не суперечить принципу поділу влади. 7. Відповідно до вимог конституційної демократії та концепції правової держави судді здійснюють правосуддя не тільки відповідно до формальних, попередньо встановлених положень нормативно-правових актів, а й застосовують ці акти у контексті правової системи, включаючи її фундаментальні принципи, які є своєрідними посередниками між цінностями правової системи та правовими нормами. Принципи слугують основою для належного застосування правових норм. Встановлення їх змісту досягається судовою владою у своїх актах у процесі здійснення правосуддя, що набувають нормативного значення. Принципи права можуть міститься у текстах конституції та інших правових актах; формулюватися судами у процесі здійснення судочинства у своїх актах; шляхом судової діяльності розкривається їх додатковий обсяг та зміст. 8. Визнання за актами судової влади нормативного характеру, відсутність обмежень щодо здійснення судової влади можуть призвести до узурпації влади законодавця, й тим самим порушити принцип поділу влади, втрутитися у сферу діяльності іншої гілки влади. Для запобігання цьому існують концепції самообмеження суду, що мають практичне значення у сучасних демократичних країнах, до яких відносять доктрину «політичного питання», «поля розсуду держави», теорію «нейтральних принципів», конституційну доктрину «захищених прав» тощо. Конституційний Суд України також розуміє важливість самообмеження, для чого він став формулювати у своїх рішеннях концепцію «політичної доцільності», до елементів якої належить таке: 1) суд не втручається у політичний процес, тобто процес вироблення політики у Верховній Раді України; 2) він не розглядає внутрішньоорганізаційні питання діяльності Верховної Ради України, зокрема, відповідності будь-яких її актів Регламенту Верховної Ради України, не з’ясовує наявність правопорушень з боку народних депутатів України; 3) не розглядає результати політичного процесу, якщо вони стосуються суто політичного вибору (наприклад, ставки податків або виборчий бар’єр); 4) суд не заповнює прогалини у чинних нормативно-правових актах. 9. Нормативність актів судової влади заснована на судовому прецеденті, який створюється органами судової влади у процесуальних межах застосування норм матеріального права та є джерелом права в умовах англо-саксонської правової сім’ї. Акт судової влади набуває прецедентного характеру за наявності таких умов: остаточність; доступність (його опублікування в офіційних джерелах); наявність аналогічних обставин та фактів справи; наявність посилання на попередню правову позицію у наступному рішенні; прийняття цього рішення вищим судом; цей акт прийнято у межах відповідної процедури тощо. Водночас прецедент та судове рішення розрізняються між собою. Рівень обов’язковості судового прецеденту залежить від того, яке рішення постановлене судом: прецедент, що заснований на рішенні plurality (різні судді наводять різний порядок мотивації судового рішення), має меншу юридичну силу, ніж прецедент, заснований на рішенні majority (порядок мотивації підтриманий більшістю суддів). На рівень впливовості прецеденту та можливості його застосування при регулюванні суспільних відносин впливають методологічні підходи щодо виявлення ratio decidendi у тексті судового рішення та його відокремлення від obiter dicta. У цьому зв’язку певну вагу мають й окремі думки суддів щодо впливу на формування прецедентного права у майбутньому. Обов’язковість судового прецеденту та нормативність актів судової влади у країнах англо-саксонського права заснована на доктрині stare decisis. У країнах, де ця доктрина відсутня, питання визначення ratio decidendi не має такої актуальності, як у країнах англо-саксонського права. 10. До основних ознак прецедентного права належать: — прецедентне право приймається суддями у межах судового процесу як частина обґрунтування вирішеної справи, й у цьому аспекті між прецедентним та судовим правом можна поставити знак рівності; — прецедентне право складається з норм (правоположень) або принципів як результат судової мотивації та носить системний характер. Йому також належатиме регулятивна функція суспільних відносин; — прецедентному праву належить нормативність та загальнообов’язковість, тобто воно застосовується неодноразово та для вирішення необмеженої кількості аналогічних ситуацій; — воно є гнучким та казуїстичним, при цьому надає правовій системі відкритого характеру. За його допомогою можна вирішити будь-яку справу, попри суперечливість та неоднозначність законодавства, наявність у ньому прогалин тощо; — воно носить «неписаний» характер, тобто формулюється судами у процесі розгляду справи, а не законодавцем; — має визначений характер, але для свого віднайдення потребує спеціальної суддівської техніки «розрізнень» та виокремлення ratio decidendі; — базується на важливих рішеннях прецедентного характеру, які офіційно публікуються у збірках судової практики; — прецедентне право є частиною судової практики, але не вся судова практика носить прецедентний характер. Більше цьому відповідає розуміння судової практики у вузькому сенсі, яке склалося в українських доктринальних джерелах. 11. У країнах романо-германського права формально прецедент не визнається. Замість нього на нормативність актів судової влади вказує концепція «усталеної судової практики» (jurisprudence constante). Попри відсутність у цих країнах офіційної доктрини обов’язковості раніше прийнятих судових рішень, переважна більшість рішень судів вищої юрисдикції у цих країнах містить посилання на раніше прийняті рішення. Тобто прецедент у цих країнах діє фактично за виключенням судів конституційної юрисдикції, де обов’язковість рішень конституційного суду для всіх органів державної влади закріплена у законі (наприклад, у ФРН). 12. Нормативність актів судової влади визнавалась як у Російській Імперії, так й у СРСР, та була пов’язана не з прецедентним правом, а зі здійсненням касаційної функції Урядовим Сенатом, а згодом — із визнанням за Верховними Судами у радянський період права на видання обов’язкових керівних роз’яснень з питань правозастосування (постанови Пленуму). З метою наукової кваліфікації феномену нормативності актів судової влади радянською наукою було введено поняття «правоположення», що створюються судами у процесі застосування правових норм у контексті фактичних обставин справи. Вони знаходили своє вираження у певних формах — не тільки у керівних роз’ясненнях Пленумів Верховних Судів (СРСР та союзних республік), а й містились у рішеннях судів з принципово важливих правових питань конкретного характеру. З питанням нормативності актів судової влади також пов’язується розвиток дискусії про визнання судової практики джерелом права та її ролі у процесі конкретизації законів при застосуванні норм права. 13. У міжнародному праві судові рішення відіграють особливо важливу роль, а обов’язковість судового прецеденту визнається фактично. До основних характеристик судового прецеденту як джерела міжнародного права належить: судовий прецедент та його обов’язковість не встановлені формально у міжнародних договорах; сфера міжнародних відносин має свої особливості, позаяк тільки частково регулюється міжнародним правом, коли на перше місце виходить не судова практика як, скажімо, практика конституційних судів у національних правових системах деяких країн, а практика міжнародних відносин; міжнародне правосуддя практично завжди носить субсидіарний характер та покладається на взаємодію з національними судовими та правовими системами залежно від предмета та сфери правового регулювання; міжнародне правосуддя у галузі прав людини базується на універсальній концепції прав людини; попри відсутність нормативного закріплення, судовий прецедент діє фактично й впливає на діяльність як самих міжнародних юрисдикційних органів, так і на суб’єктів міжнародного права, а також на національні правові системи. Причому міжнародні суди не тільки частково визнають доктрину stare decisis, а й більше покладаються на її функціональний еквівалент у країнах континентального права — доктрину усталеної судової практики. 14. З визнанням нормативності актів судової влади слід приділяти більшу увагу рішенням вищих судів у конкретних справах, а також вживати комплекс державних заходів, спрямованих на оприлюднення цих рішень у офіційних джерелах, поліпшення функціонування державного реєстру судових рішень, обов’язкове вивчення цих рішень у межах навчальних курсів з основних галузей права, створити спеціальну державну установу або підрозділи у Міністерстві юстиції України, Конституційному, Вищому Адміністративному та Господарському судах України, які б опікувалися систематизацією правових позицій (правоположень), що містяться у судових рішеннях. |
