У висновках викладені основні теоретичні підсумкові положення, які випливають з результатів дисертаційного дослідження, рекомендації щодо використання отриманих результатів: 1. Центральне місце серед правових пам’ятників, які ілюструють розвиток реальності прав громадян в середньовічній Європі займає Велика Хартія вільностей. Заклавши стрижневі принципи політичного життя суспільства (хоча й в обмеженій класово-становій інтерпретації), вона стала попередником принципу верховенства права, а звідси й його складового елементу – принципу реальності прав і свобод людини. Активний розвиток ідеї про реальність прав людини відбувається в епоху Нового часу, коли під реальністю розуміється юридичне закріплення прав і свобод людини в законодавчих актах держави, право на судовий захист. З початку XX ст. по теперішній час питання реальності прав і свобод людини стає більш гострим і вимагає від держави діяльності, спрямованої не тільки на закріплення, а й на забезпечення, гарантування такої реальності. 2. Принцип реальності людини виявився нерозривно пов’язаним з принципом верховенства права і виступає як частка цілого, знаходячись в причинно-наслідковому зв'язку. Він служить логічним доповненням принципу верховенства права і передбачає наявність юридичного механізму забезпечення реальності прав і свобод. Всі інші принципи правової держави виконують інструментальну, забезпечувальну функцію щодо вказаних принципів. 3. Функціонування юридичного механізму забезпечення реальності прав і свобод громадян має включати мінімально необхідну кількість складових елементів: 1) нормативний: а) нормативно-матеріальний – права і свободи людини і громадянина, зміст яких викладено без підміни назвою та усуненням двозначності в приписах чинних нормативно-правових актів відповідними нормами матеріального права; б) нормативно-процесуальний – ретельно деталізована процедура (стадії) реалізації прав і свобод людини і громадянина, визначена нормами процесуального права, закріпленими в приписах законодавчих актів; 2) інституційний – система державних органів, які офіційно наділені повноваженнями охороняти, сприяти реалізації і захищати (в разі порушення) права та свободи громадян; 3) процесуальний –формування досвіду владними органами щодо прийняття адміністративних, судових, нотаріальних рішень по відновленню або компенсації порушених прав і свобод; 4) результативний – обов’язкове доведення адміністративних і судових рішень до виконання. Такі складові елементи мають комплексний і узгоджений характер, і відсутність одного з них призводить до стану нереальності означених прав і свобод. 4. Пропонується авторське визначення категорій реальності прав і свобод у вузькому та широкому розумінні. Реальність прав і свобод громадян: у вузькому розумінні — це об’єктивне існування прав і свобод громадян, яке забезпечується налагодженим правовим механізмом їхньої реалізації; в широкому розумінні — це об’єктивне існування прав і свобод громадян, яке забезпечується чітким формулюванням їх змісту в законодавчих актах, офіційно встановленою процедурою (процесом) їх реалізації, ефективним судовим і адміністративним захистом у разі їх порушення. Ефективність судового і адміністративного захисту означає, що судові і адміністративні рішення набули чинності і реалізовані, тобто обов’язково призвели до відновлення або компенсування порушених прав і свобод. 5. Серед загальних гарантій прав і свобод людини, що виділяють (соціально-економічні, політичні, ідеологічні або духовно-моральні, юридичні), не всі є ефективними. За критерієм ефективності запропоновано їх розділити на діючі та потенційні. Діючі гарантії прав і свобод – це закріплені конституційними нормами і принципами умови і засоби, які забезпечують фактичну реалізацію, охорону та надійний захист прав і свобод людини. Ці гарантії переважно стосуються негативних прав і свобод. Потенційні (удавані) гарантії прав і свобод – це закріплені конституційними нормами і принципами умови і засоби, які мають в основному декларативний характер і низький рівень ефективності забезпечення фактичної реалізації, охорони та захисту прав і свобод людини. Дані гарантії стосуються позитивних прав і свобод. 6. В теорії права виділяють три покоління прав людини, які відрізняються не за вагомістю, а за “віком”. Між трьома поколіннями прав людини є взаємозалежність, яка полягає в тому, що кожне наступне покоління прав не повинне обмежувати реальності попередніх. Кожне наступне покоління прав людини вимагає від держави корегування завдань і функцій щодо їх реальності. Якщо перше покоління прав людини зобов’язувало державу утримуватися від втручання в сфери, врегульовані цим правом, то для забезпечення реальності соціальних та економічних (другого покоління) прав людини потребує від держави створення соціальних програм, які базуються на активній організаційній та господарської діяльності і дають змогу гарантувати, надавати реальності правам громадян. Це зумовлює необхідність появи нових засобів і способів забезпечення реальності прав, зростання її гарантій, створення універсального юридичного механізму, функціонування якого стане гарантією реальності прав і свобод людини. Модель такого механізму пропонується автором. 7. За допомогою юридичного механізму реальності прав і свобод людини аналіз ступеню і рівня реальної змоги скористатися своїми правами та реалізувати їх в Україні дав підстави для розширення існуючої класифікації прав людини і громадянина і доповнити такими видами прав: 1) реальні права – це об'єктивно існуючі права людини і громадянина, які повністю забезпечені налагодженим механізмом втілення їх в життя (право на недоторканість житла, права на свободу світогляду і віросповідання, право на об'єднання в політичні партії та громадські організації, право на підприємницьку діяльність та ін.); 2) умовно-реальні – це об'єктивно існуючі права людини і громадянина, в забезпечувальному механізмі яких відсутній хоча б один елемент або втілення їх в життя відбувається зі скривленням змісту (право на вільне пересування, вільний вибір місця проживання, право на своєчасне одержання винагороди за працю, право на освіту, право на працю та ін.); 3) декларативні або перспективно-реальні – це такі права людини і громадянина, які мають законодавче закріплення, але не забезпечені механізмом втілення їх в життя (право на житло, право на соціальну допомогу, право на безоплатну медичну допомогу, тобто переважно соціальні права). 8. Виступаючи одним зі складових елементів механізму реальності прав і свобод громадян, органи внутрішніх під час виконання професійних обов’язків створюють умови функціонування інших складових елементів механізму. Діяльність органів внутрішніх справ є необхідним фактором переходу правових можливостей користування благами, закріпленими в Конституції, у практику життєдіяльності кожного громадянина. 9. Розвивається положення про необхідність залучати фахівців системи МВС (як експертів, розробників законопроектів) до законотворчого процесу в питаннях, що стосуються регламентації забезпечення прав і свобод громадян, оскільки вони в силу своєї професійної діяльності та обсягу компетенції щодо захисту прав і свобод найбільш близькі до населення. 10. Для повноти реальності прав і свобод громадян і самих правоохоронців вбачається доцільним створити підпорядковану Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини службу омбудсману в ОВС (чи його представників). Посада омбудсману органів внутрішніх справ України повинна мати не атестований характер та підпорядковуватися тільки Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини, що убезпечить від негативного впливу на нього з боку вищих посадових осіб ОВС. Пропонується створити такі посади при кожному Обласному Управлінні МВС України, а призначати особу на цю посаду мають або Уповноважений Уповноваженим Верховної Ради з прав людини, або депутати відповідних обласних рад (по узгодженню з Уповноваженим Верховної Ради з прав людини). 11. Омбудсман ОВС має брати участь в законотворчості через Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Це дасть змогу омбудсману представляти спільно розроблені законопроекти практичних працівників та науковців ОВС, що підвищить якість законодавчих актів, які стосуються діяльності ОВС по забезпеченню прав і свобод громадян, підвищить ступінь забезпечення прав самих працівників ОВС, та зробить більш реальною участь працівників ОВС в нормотворчому процесі. 12. Аналіз завдань і функцій, що виконуються різними підрозділами системи МВС України свідчить, що в діяльності органів внутрішніх справ питання забезпечення, реалізації, охорони та захисту прав, свобод громадян займають особливе місце. Але Закон України “Про органи внутрішніх справ” на даний час не прийнято. Тому пропонується створити Закон України “Про органи внутрішніх справ України”, де б визначалися форми, напрямки, функції, принципи діяльності органів внутрішніх справ, права та обов’язки, гарантії безпеки та соціальні гарантії, а також внести в цей закон положення про службу омбудсмана в ОВС України. |
