. У висновках представлені підсумки та визначені перспективи подальшої роботи. Обґрунтовані та узагальнені наукові результати, одержані в процесі дисертаційного дослідження, а також рекомендації щодо їх використання містяться у таких положеннях: 1. Гуманізм – це соціально-філософська категорія, що відображає процес культурно-історичного виявлення соціально-сутнісних сил людини, як самоцінності, котра виражається у взаємоповазі, взаємовизнанні особистої неповторності індивідів, суспільного визнання їх права на життя, свободу волевиявлення, фізичну, моральну, політичну недоторканність, захищених суспільством і його інститутами від втручання зовнішніх сил, що можуть їм перешкоджати. Для здійснення глибоких наукових досліджень й ефективного впровадження їх результатів у суспільне життя доцільним є класифікація видів гуманізму за своїм проявом у різних формах свідомості людей (моральний, правовий, політичний, естетичний, релігійний тощо), за кінцевими цілями свого спрямування (істинний, псевдогуманізм, дегуманізм), за суб’єктом носія (індивідуальний, колективний) і за об’єктом пізнання (абстрактний, реальний). 2. Правовий гуманізм як принцип юриспруденції - це реальний вид гуманізму, закріплений в юридично-правових нормах, що регулюють відносини між людьми, між особою і суспільством, громадянином і державою. Правовий гуманізм поширюється не тільки на зміст юридичних норм, а й на усі ті відносини, що належать до поля правового регулювання. Правовий гуманізм як принцип юриспруденції, пов’язаний із системою примусу, покарання, яка має на меті виховання в людині людяного, і захищає моральні якості людини, встановлює права й обов’язки в життєдіяльності людини. Правовий гуманізм спрямований на визначення справедливої міри між волевиявленням і відповідальністю особи за свої вчинки перед суспільством, а також міру співвідношення державних і громадських інтересів. Таким чином, правовий гуманізм поєднується з моральним і політичним гуманізмом і виражається через категорії „справедливість”, „рівність”, „свобода”, „відповідальність”, „добро”, „щастя”, „права людини”, „громадські права”, „громадський обов’язок”. 3. Визначаючи гуманістичну цінність європейського права та основні риси правового гуманізму, можна зазначити, що правовий гуманізм є критерієм цивілізованості й культури суспільних відносин, реалізація яких забезпечується нормативно-правовим регулюванням. Він завжди має конкретно-історичний зміст, який залежить від політико-економічних умов, що зумовлюють дієвість норм права. Зміст правового гуманізму так само мінливий, як і узгоджені з ним категорії справедливості, добра, зла, демократії тощо. Однак поглиблення й поширення змісту правового гуманізму залишається незмінним у тій мірі, в якій цінність права і правові цінності стверджують і захищають індивідуальну самобутність людини. Невипадково в історії розвитку теорії про походження і сутність права спадково наводиться логіка його поступового формування через залежність усіх надособових, трансперсональних і соціальних політико-правових інтересів від інтересів людини і постійне пристосування названих інтересів саме до останнього. Ценз правової держави виявляється в її гуманності, а саме в розвинутості її механізму правового захисту людської свободи і в культивації законодавства, здатного забезпечити рівність усіх громадян у можливостях їх соціального самовиразу, де рівність означає однакову правову захищеність й індивідуальну відповідальність. Правовий гуманізм найбільш яскраво відображений в нормах міжнародного права, в якому, з одного боку, враховуються особливості культурно-правового розвитку різних народів і країн, а з іншого – фіксуються родові сутнісні ознаки людини, що дозволяє від абстракції юридичної норми переходити до дієвого регулювання стосунків між людьми в будь-яких державах. 4. Досліджуючи тенденції, які склалися під впливом традиційного європейського гуманізму в сучасному кримінально-процесуальному праві України, можна констатувати, що європейське право є різновидом міжнародного права, в раціоналістичних традиціях якого започаткований гуманізм як політико-правова течія, розвиток якої проходив через лихоліття, і об’єднала європейців в одну спільноту. Візантійський символізм, римське право, християнська релігія, філософський раціоналізм, політичний лібералізм і демократизм становлять висхідні чинники духовної культури народів Європи, започатковують її гуманістичне спрямування. Єдність культурно-духовної спадщини визначає своєрідність права європейського континенту. Якщо для англосаксонської правової сім’ї головна увага юрисдикції приділялася формуванню “загального права”, в якому “процедура понад все” і процесуальне право стояло на першому місці, то для романо-германської правової системи пріоритетне значення завжди надавалося питанням матеріального права, встановленню реальних прав і обов’язків суб’єктів у їх правових відносинах. У такому праві гуманізм встановлювався не милістю судового рішення, а юридично-правовою нормою, що закладена в законі. Саме через цю обставину у XX столітті англосаксонське право активно запозичувало положення, які характеризують гуманізм у західноєвропейській системі права, що й сприяло зближенню цих правових систем. Формування європейського права сьогодні здійснюється під впливом нових тенденцій в геополітичній структурі континенту, і певною мірою з урахуванням невідомих раніше для його системи понять і категорій, що були розроблені юристами Східної Європи під час її вимушеної політико-ідеологічної ізоляції. Водночас орієнтація вітчизняної правознавчої науки на принципи правового гуманізму, політичного демократизму й лібералізму не означає механічного копіювання західноєвропейської правової традиції. Молода українська демократія йде в європейську спільноту з достатньо розвинутим механізмом правової системи, гуманістична спрямованість якої зафіксована в конституційних нормах. 5. Процес сучасного реформування як судово-правової системи, так і кримінально-процесуального законодавства України є орієнтованим на загальнолюдські цінності, у тому числі на гуманізм, справедливість та законність. Проте Україна не може копіювати законодавство, яке регламентує судоустрій і здійснення кримінально-процесуальної діяльності жодної з європейських держав, оскільки система органів кримінальної юстиції тісно пов’язана з національними традиціями, ментальністю народу України, іншими інститутами українського суспільства. І тому необґрунтоване залучення її елементів з чужої правової системи, штучне перенесення їх до нашого правового простору не стільки сприятиме досягненню очікуваної мети – покращанню ситуації у кримінальному процесі, скільки призведе до несподіваних шкідливих наслідків. Органи дізнання, досудового слідства, прокуратури й суду в Україні склалися історично, починаючи з 60-х років XIX століття, і в чомусь вони вже виправдали себе, стали звичним елементом у суспільстві, і тому їх не слід руйнувати, а лише треба провести раціональну реформу їх організації і діяльності. 6. Для реформування кримінально – процесуального права України системи правових гарантій, забезпечення прав, свобод та законних інтересів фізичних осіб – учасників кримінального процесу, засобів захисту їх моральних цінностей і посилення гуманістичних засад у кримінальному судочинстві України автором запропоновані доповнення до кримінально-процесуальний кодексу України. |
