Висновки, яких дійшов дисертант у результаті дослідження, підсумовані наприкінці кожного підрозділу та розділу роботи. Серед висновків, що зроблені в дисертації, найважливішими є такі: 1. Засобами забезпечення безпеки держави є військова сила і дипломатія, а об'єктом забезпечення є інтереси безпеки. Процес реалізації інтересів пов'язано з обмеженням довільності міжнародних відносин, що знаходить вираження в уточненні правил поведінки їхніх учасників. Роль регулювання взаємодії держав у фазі нормативного забезпечення їхньої безпеки виконують основні принципи міжнародного права, закріплені в Статуті ООН. Організаційна фаза забезпечення безпеки держави виражається в пошуку балансу між дипломатичними і військовими засобами захисту своїх інтересів на основі принципів міжнародного права. 2. Аналіз предмета безпеки дозволяє виділити чотири основні підходи: перший підхід – національна безпека – передбачає захист основних інтересів конкретної держави; другий підхід – регіональна безпека – має на увазі наявність найбільш ефективних систем безпеки в рамках конкретних географічних регіонів; третій підхід - міжнародна безпека - звертає більшу увагу на взаємозв'язок безпеки однієї держави з безпекою інших держав (колективне використання збройної сили, міжнародні інститути і режими безпеки); четвертий - глобальна безпека - має всеосяжний характер, відрізняється поліпредметністю і поліоб'єктністю та включає в себе, крім військової безпеки, захист цивільних прав, навколишнього середовища, економічного розвитку. Проте, визнаючи наявність даних підходів, не треба протиставляти їх, оскільки безпека в сучасному світі неподільна. 3. Відповідно до 52 Статуту ООН цілі, принципи і діяльність регіональних організацій у сфері підтримання міжнародного миру і безпеки повинні бути сумісні з цілями і принципами ООН, тобто не тільки не суперечити останнім, але у своїй основі з ними співпадати. При такому тлумаченні і застосуванні ст. 52 Статуту ООН, діяльність регіональних організацій цілком вписується в систему колективної безпеки, передбачену Статутом ООН. 4. Концепція загальної європейської оборони в тому вигляді, в якому вона передбачена в Маастрихтському договорі, неминуче веде через ЗЄС до зближення ЄС з НАТО. З цим пов'язані питання про потенційну ефективність ЗЄПБО, про можливості і критерії застосування сил швидкого реагування, що створюються, та про реальні межі європейської політики в галузі безпеки і оборони. У зв'язку з цим ставиться під сумнів коректність включення слова “оборона” в термін ЗЄПБО. 5. НАТО є військово-політичною міжнародною міжурядовою регіональною організацією, але аналіз Засновницького договору НАТО, а також нової Стратегічної концепції НАТО 1999 р., свідчить про те, що альянс претендує на трансформацію з регіональної структури оборонного характеру в організацію для побудови і підтримання глобальної безпеки. При цьому слід зазначити, що ст. 103 Статуту ООН закріплює переважну силу зобов'язань її членів по Статуту та позбавляє правового обґрунтування як прагнення НАТО не вважати себе регіональною організацією, так і її спроби піднести можливість застосування збройних акцій без мандата Ради Безпеки ООН в принцип, як це передбачається в Стратегічній концепції. 6. Стратегічна концепція НАТО деформує саме право держави на індивідуальну або колективну самооборону, яка Статутом ООН допускається лише у випадку, якщо станеться збройний напад на члена Організації, і заходи здійснення якої ніяким чином не повинні торкатися повноважень і відповідальності Ради Безпеки. У Концепції чималий акцент робиться на тому, що грубі і масові порушення прав людини є ледве чи не імперативною основою для військового втручання НАТО, тобто на основі “гуманітарної інтервенції”. Але якщо гуманітарна інтервенція буде здійснена без санкції Ради Безпеки ООН, то вона суперечить основним принципам сучасного міжнародного права і становить реальну загрозу як мирним міждержавним відносинам, так і самим правам людини. Отже, Стратегічна Концепція НАТО суперечить основним принципам сучасного міжнародного права. 7. ОБСЄ так і не перетворилася на дієву міжнародну організацію, бо ще досі не сформовано сильного виконавчого механізму організації. Тому це завдання об'єктивно стало нагальною потребою. Уявляється, що у перспективі цю роль може відігравати Європейська Рада Безпеки або яка-небудь інша структурна інституція. 8. Аналіз Хартії європейської безпеки, що була прийнята 19 листопада 1999 р. на самміті ОБСЄ, указав на несумісність положень Хартії і Стратегічної концепції НАТО стосовно того, що ні на одну міжнародну організацію не може бути покладена переважна відповідальність за підтримання миру і стабільності в регіоні діяльності ОБСЄ. 9. Парламент України, який відповідно до Конституції визначає основи зовнішньої політики, ніколи не ухвалював рішення про постійний нейтральний, позаблоковий статус України, більше того, в цьому статусі своїми актами її юридично не визнавала жодна держава. 10. Основоположні документи, які визначають зміст і створюють договірну основу взаємовідносин України і НАТО, не були подані на розгляд у Верховну Раду Україну та не пройшли процедуру ратифікації, що суперечить Конституції України. На основі цих угод на території України проводяться військові навчання за участю підрозділів збройних сил інших держав без схвалення відповідного рішення Верховною Радою України, що є порушенням п.23 ст. 85 Конституції. 11. Для України особливі відносини з НАТО є передумовою поглиблення взаємодії з її країнами-членами і додатковим аргументом у просуванні України до Європейського Союзу, членство в якому проголошено стратегічною метою її зовнішньої політики. Формування ЗЄПБО надає Україні додаткову можливість використати партнерські відносини з НАТО для побудови нової системи національної та активної участі у створенні європейської безпеки, але при цьому необхідно або неухильно дотримуватися вимог Конституції України в питаннях, пов'язаних із здійсненням зовнішньополітичної діяльності, забезпеченням національної безпеки України, підтриманням на належному рівні її обороноздатності і забезпечити подання на розгляд Верховної Ради України укладених від імені України угод, якими встановлюються договірно-правові основи її співпраці з міжнародними організаціями (НАТО), і згода на обов'язковість яких надається Верховною Радою України; або, виходячи з реалій, що складаються, внести в Конституцію України відповідні зміни, що стосуються питань, пов'язаних із здійсненням зовнішньополітичної діяльності, забезпеченням національної безпеки України. |
