У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової задачі, що полягає у визначенні змісту і особливостей реалізації внутрішніх функцій держави в умовах членства в ЄС. Її розв’язання супроводжується уточненням правової природи ЄС та його взаємодії з державами-членами щодо здійснення їх внутрішніх функцій. На підставі проведеного дослідження можна зробити такі основні висновки. 1. Теорія функцій держави має важливе теоретичне і практичне значення для вирішення політичних та соціально-економічних завдань, які постають перед державою на певних етапах їх розвитку. Саме через функції держави відбувається реалізації тих конституційних та законодавчих положень, у яких відображається динаміка розвитку держави. 2. Зростання кількості здійснюваних державою функцій, розширення їхнього змісту, удосконалення форм і методів реалізації пов’язано з утвердженням суверенних національних держав у Новий час. Кількість і обсяг здійснюваних державою функцій обумовлюється пануючою в суспільстві концепцією державно-правового розвитку, а також співвідношенням держави і суспільства у питанні досягнення цілей та вирішення завдань, що постають на відповідному етапі розвитку. 3. Формування теорії функцій держави відбувається протягом ХІХ–ХХ століть, однак ідеї щодо призначення, мети та завдань держави мають давню історію. У дореволюційний період у вітчизняній юридичній науці розроблялося вчення про цілі та завдання держави, в межах якого вживалися терміни “функції держави” і “функції державної влади”, проте розуміння даних категорій було інше, аніж на сучасному етапі розвитку юридичної науки. Традиційно функції держави ототожнювалися з правовими формами їх здійснення. 4. Виокремлення в діяльності держави загальносоціального і класового напрямків без чіткого їх розмежування; різний підхід до аналізу схожих сторін діяльності соціалістичних і буржуазних країн; використання різної термінології при класифікації функцій цих держав; недотримання єдності підходів стосовно визнання певних напрямків діяльності держави як її функцій у процесі дослідження держав різного типу негативно позначилося на спробах правознавців у радянські часи створити універсальну теорію функцій держави, в рамках якої розглядалися б питання про функції держави будь-якого типу. 5. Реальне оновлення і удосконалення вчення про функції держави відбувається з набуттям Україною незалежності. У цей період вперше досягається єдність концептуальних основ державно-правового розвитку країн Заходу і колишніх соціалістичних країн, що має визначальне значення для реального оновлення теорії функцій держави. 6. Існують різні підходи до тлумачення функцій держави. Уникнути нечіткості поняття допомагає філософський підхід, відповідно до якого цілі необхідно розглядати як вихідні моменти діяльності держави, що визначають доцільність і пріоритетність певних завдань, які повинні бути вирішені за допомогою функцій держави. Як наслідок функції держави мають підлеглий характер стосовно її цілей та завдань, а останні виступають передумовою функцій, що визначають послідовність їх виникнення, зміну і розвиток. При такому підході функції держави розглядаються як основні напрямки її діяльності, що виражають її сутність і соціальне призначення в галузі управління справами суспільства. 7. Основні ознаки функцій держави: функції держави визнаються головними соціально значущими напрямками її діяльності; являють собою стійку предметну діяльність, без якої держава не може обійтися протягом всього існування або певного її етапу; відображають її сутність і соціальне призначення; мають об’єктивний і системний характер; здійснюються притаманними їм методами і у властивих їм формах. 8. Через відмінність обраних критеріїв в юридичній науці існують різні підходи до класифікації функцій держави. Найбільш актуальним і практично значущим є поділ функцій держави за сферами суспільного життя на політичну, економічну, соціальну, екологічну та інші функції, а також за сферами політичної діяльності (територіальною ознакою) на внутрішні та зовнішні. Значення останньої класифікації наочно доводить аналіз досвіду функціонування держав в умовах Європейського Союзу, де реалізація внутрішніх функцій держави значною мірою переноситься на загальноєвропейський рівень, тоді як зовнішньополітична діяльність залишається монополією національних урядів. 9. Розгляд Європейського Союзу в контексті дослідження проблеми функцій держав обумовлений тим зв’язком, який існує між функціями держави та її суверенітетом (джерелом розвитку усіх функцій держави є суверенітет). Аналіз правової природи ЄС пов’язаний з необхідністю уточнення, а інколи й переосмислення в контексті європейської інтеграції змісту таких понять, як держава, форма держави, державний суверенітет, функції держави, громадянство тощо. 10. Історія європейської інтеграції доводить, що на всіх етапах її розвитку ідея створення міжнародної міжурядової організації не охоплювалася намірами держав-членів ЄС. Тому невиправданими є спроби обґрунтувати віднесення ЄС до певних різновидів міжнародних міжурядових організацій (наднаціональних, регіональних чи субрегіональних), ставлячи під сумнів його наднаціональний характер. 11. Інституційний устрій ЄС містить змішані характеристики міжурядової, наднаціональної та федеративної моделей організації влади, що ускладнює його ідентифікацію. Вважаємо, що Європейський Союз – це наднаціональна організація влади. Через добровільне самообмеження суверенітету і колективну реалізацію на рівні ЄС делегованих йому суверенних прав створюються нові умови для більш ефективного функціонування держав. Існування ЄС передбачає збереження суверенітету його членів, без чого поняття “наднаціональна” втрачає сенс. Хоча дане поняття адекватно характеризує сутність ЄС, воно не дозволяє виокремити його з-поміж інших організацій такого роду. Тому для пояснення правової природи ЄС пропонується додатково використовувати модель “федерація суверенних держав”. Обидві характеристики не суперечать, а логічно доповнюють одна одну. 12. Завдяки спільності цінностей, завдань і цілей Євросоюзу і держав–членів стала можливою практика делегування окремих суверенних прав від національних урядів до інститутів Союзу. Це створило підстави для участі ЄС у реалізації функцій держав. Як наслідок постає питання щодо принципів, на підставі яких відбувається взаємодія Союзу і його членів у здійсненні функцій останніх. Виділення даних принципів є новацією, що доповнює теорію функцій держави. Такими принципами є принципи наділення компетенцією, законності, субсидіарності, пропорційності та лояльної співпраці. Вони відіграють важливу роль у процесі здійснення Союзом функцій держави, бо, по-перше, виходять саме із наднаціонального характеру влади Союзу і федеративного типу відносин у ньому, а, по-друге, спрямовані на збереження державного суверенітету держав-членів, оскільки підкреслюють похідний характер влади ЄС і обумовлюють субсидіарне втручання його інститутів у реалізацію функцій держави. 13. Ефективність взаємодії ЄС і держав-членів щодо реалізації їх функцій залежить від чіткого розмежування відповідальності за їх здійснення. Компетенція ЄС є комплексною та неоднорідною, наближеною до існуючих у федеративних державах моделей розмежування повноважень між федерацією та її суб’єктами. Договором про Європейський Союз запроваджено поділ компетенції на виключну компетенцію Союзу і спільну компетенцію ЄС та держав–членів, але без конкретизації їх змісту і обсягу. Це дозволяє Суду Європейських співтовариств з мовчазної згоди національних урядів розширювати межі компетенції ЄС. Більш чітке розмежування компетенції передбачено Конституцією ЄС, у якій передбачено виключну, спільну компетенцію та компетенцію стосовно здійснення координаційної, підтримуючої та доповнюючої діяльності. 14. Сьогодні компетенція Європейського Союзу поширюється на всі сфери внутрішньої політики, а тому у Союзу є необхідні правові підстави для співробітництва з державами щодо реалізації всього комплексу внутрішніх функцій держави. Предметом дискусії залишається лише визначення міри і форми участі Союзу в реалізації відповідної внутрішньої функції держави на кожному етапі інтеграційного процесу. 15. Самообмеження суверенітету держав-членів ЄС запроваджується в тих сферах, які становлять зміст внутрішньої компетенції держав. Найбільшого успіху ЄС досяг у реалізації функцій захисту і охорони прав і свобод людини і громадянина, соціальної та економічної, оскільки саме в їх здійсненні безпосередньо зацікавлено громадянське суспільство держав-членів. Як наслідок роль Європейського Союзу в їх здійсненні є найбільш помітною, а досягнення – вражаючими. 16. Здійснюваний Союзом захист прав людини не підміняє відповідні правові механізми держав-членів, а виступає додатковим правовим механізмом, який сприяє уніфікації існуючих національних систем захисту прав людини, об’єднує їх у систему і при цьому існує паралельно з ними, не виключаючи їх, а логічно доповнюючи та посилюючи. 17. Визнання досягнення загальноєвропейської єдності пріоритетним завданням обумовило запровадження громадянства ЄС, яке служить втіленню ідеї створення ЄС як об’єднання не лише держав, але й народів Європи. Громадянство ЄС не тотожне громадянству держави, стосовно якого воно має субсидіарний характер, доповнює, а не замінює його. Набуття громадянства ЄС не перешкоджає особі реалізовувати в повному обсязі права і обов’язки як громадянину конкретної держави-члена ЄС, а лише гарантує їй отримання комплексу додаткових прав і свобод. 18. Економічна функція є головною серед функцій держав, які реалізуються ЄС. Її ефективність залежить від того, наскільки вдало встановлено співвідношення між саморегулюванням, державним і наднаціональним регулюванням економіки. Обсяг здійснюваної Союзом економічної функції на різних етапах інтеграції є величиною перемінною, яка має стійку тенденцію до розширення. При цьому економічна функція ЄС диференційована на певні, відносно автономні напрямки (наприклад, спільні торговельна і конкурентна політика, економічний і валютний союз, промислова політика, спільна сільськогосподарська політика тощо), стосовно яких ЄС наділений різною компетенцією. 19. Повноваження інститутів ЄС щодо реалізації економічної функції не відрізняються від тих, які здійснюють органи держави під час корекції ринкового механізму. Однак дії інститутів ЄС здатні змінювати ефективність використання різних інструментів на національному рівні, а інколи скасовувати або обмежувати використання деяких з них. 20. Держави-члени зобов’язалися розглядати власну економічну політику як вираз спільного інтересу, проводячи її так, аби сприяти досягненню цілей Союзу. Це, однак, не означає, що вони втратили самостійність, оскільки продовжують нести основний тягар щодо здійснення економічної функції, тоді як діяльність Союзу має хоча і надзвичайно важливий, але субсидіарний характер. Факт вступу до ЄС не може замінити собою внутрішніх економічних та інституційних реформ. 21. Розбудова соціального співтовариства на рівні ЄС і формування соціальної держави – це взаємообумовлені та взаємодоповнюючі процеси. Разом з тим, хоча європейське соціальне співтовариство спирається на національні моделі соціальної держави, уряди більше не можуть самостійно визначати коло тих осіб, які будуть отримувати соціальні послуги, і вирішувати питання стосовно страхування своїх громадян; також обмежені можливості держави визначати специфіку національної моделі соціальної держави, кордони території надання соціальних послуг та коло отримувачів соціальних послуг. 22. Реалізація соціальної функції з початку об’єднання поставлена в залежність від потреб і умов здійснення економічної інтеграції. Лише після визнання того, що гармонізація економічної політики прямо або опосередковано зачіпає певні соціальні питання, які не можуть бути вирішені без правового регулювання в масштабі ЄС, його соціальна політика була визнана одним з ключових інструментів інтеграції. 23. При проведенні соціальної політики Союз узгоджує свою позицію з позицією держав-членів, що дозволяє удосконалювати механізм реалізації соціальної функції. Якщо у компетенції національних урядів залишається управління системами соціального захисту, то інститути ЄС здійснюють координацію соціальної політики держав-членів. Союз не може посягати на право держав визначати принципи власних систем соціального забезпечення, суттєво впливати на їх фінансове становище, здійснювати гармонізацію законодавства у сфері соціальної політики та політики зайнятості, перешкоджати запровадженню більш жорстких заходів захисту. Отже, соціальна політика ЄС реалізується виключно на основі принципів субсидіарності та пропорційності. | 