До найбільш важливих результатів здійсненого дослідження варто віднести таке. Встановлено, що інституціональні ознаки та функціональна характеристика системи українського права дозволяють розглядати право як нормативну та інституційовану, ціннісну систему, яка утворюється із галузей, підгалузей, інститутів, правових норм, поєднаних між собою усталеними зв’язками. Спеціалізація права здійснюється через його інституціональну характеристику, яка формує елементи системи під час реалізації охоронно-регулятивних функцій. Доведено, що формуючою основою галузей права є правовий режим, який розглядається як загальний та спеціальний, галузевий (внутрішньогалузевий). Правовий режим дозволяє виділити у системі права групи галузей, які утворюють їх види та підсистеми. Правовий режим є доктринальною категорією, яка визначає інституціональ- но-функціональну природу правової матерії, змістовно включає предмет, метод та мету правового регулювання, виконуючи визначальну роль у побудові системи права, у правовстановленні та правореалізації, характеризуючи право як нормативно-інституційований соціальний регулятор. У залежності від фундуючої ролі у системі права виділяються фундаментальні, профілюючі та комплексні галузі права. Використання методологічного підходу до визначення у системі вітчизняного права галузей з урахуванням цілісності їх сутнісних ознак та інституціональ- но-функціональних характеристик, особливостей правового режиму дають можливість обґрунтувати існування у системі українського права комплексних галузей права. Такі галузі права посідають окреме місце у національній системі права, мають у своїй структурі декілька основних (генеральних) інститутів та зазнають постійного впливу як фундаментальних, так і профілюючих галузей права. До комплексних галузей українського права належить військове право. Військове право зазнає формуючого впливу правових режимів публічних галузей права. Найбільш активним є вплив на доктринальному рівні правового режиму адміністративного права стосовно формування військового права як комплексної галузі. Разом із тим, основні інститути військового права (право бойової підготовки та застосування військ, право проходження військової служби, військово-дисциплінарне право) сформовані виключно за рахунок власних правових режимів. Військове право визначається як комплексна галузь права, що є системою загальнообов’язкових формально визначених правил поведінки у військовій сфері, які встановлені та охороняються державою, регулюють суспільні відносини, що пов’язані з діяльністю воєнної організації суспільства, і мають на меті забезпечення захисту держави, її суверенітету, територіальної цілісності. Структуру військового права становлять підгалузі, інститути, субінститути, норми права. Підгалузі військового права (право військової безпеки і оборони; право військової служби; військово-адміністративне право; військово-соціальне право; військово-господарське право; військо- во-кримінальне право; міжнародне гуманітарне право) утворюють норми, які мають ознаки спільної мети правового регулювання однорідних за своєю природою суспільних відносин. В одних випадках такі підгалузі належать виключно до військової сфери та не можуть містити норм будь-яких інших галузей права (право військової служби), в інших – норми військового права регулюють відносини держави та громадян у військовій сфері, однак безпосередньо не належать до неї (окремі інститути військо- во-господарського права, військово-адміністративного права і військо- во-соціального права ). Юридичними джерелами військового права є явища норматив- но-правового характеру, які встановлюють конкретно-визначені правила поведінки учасників військово-публічних відносин. Юридичні джерела військового права утворюють цілісну систему із чітко визначеними ієрархічними зв’язками. Центром системи юридичних джерел військового права є Конституція України. Органічні та звичайні закони, підзаконні нормативно-правові акти, а також локальні нормативні акти ґрунтуються на конституційних положеннях та засвідчують взаємозалежність відповідно до їх юридичної сили. У військово-правовому регулюванні нормативний договір застосовується у вигляді міжнародних угод, адміністративних договорів, колективних угод. Судові прецеденти, правові звичаї та традиції не є поширеними серед юридичних джерел військового права, яке за своєю суттю залишається консервативно замкнутим у межах системи українського права. Юридична доктрина, як наукове опрацювання положень, що стосуються військової служби, статусу військовослужбовця, виконання бойових завдань військ, застосовується у військовому праві як засіб дослідження гносеологічних основ цієї комплексної галузі права, напрацювання концептів для підготовки та прийняття норматив- но-правових актів, їх застосування у військовій сфері. У випадках розробки фахівцями військових методик, настанов, які затверджуються органами військового управління та є обов’язковими для виконання, військо- во-правова доктрина належить до юридичних джерел військового права. Нормативно-правові акти як юридичні джерела військового права мають такі ознаки: 1) письмову форму, структуровану за певними правилами; 2) офіційний характер, обумовлений виданням від імені конституційно-уповноваженого державного органу; 3) видання нормативно-правового акта у межах компетенції щодо управління військовими формуваннями; 4) орієнтування дії нормативно-правового акта на військову (військово-цивільну сферу) публічного життя суспільства; 5) загальнообов’язковість для всіх учасників публічних відносин у вирішенні військових питань. Для військового права поряд із юридичною силою норматив- но-правових актів є досить важливим визначення їх юридичної форми, яка фактично зосереджує основні ознаки нормативно-правового акта. Відтак військові нормативно-правові акти відповідно до їх юридичної сили та юридичної форми у ієрархічній структурі поділяються так : 1) Конституція України; 2) органічні закони; 3) звичайні закони; 4) Укази Президента України; 5) розпорядження Президента України; 6) постанови Верховної Ради України; 7) постанови Кабінету Міністрів України; 8) розпорядження Кабінету Міністрів України; 9) норматив- но-правові акти центральних органів виконавчої влади, або ж відомчі нормативно-правові акти: накази, директиви, розпорядження; 10) накази, директиви, розпорядження начальника Генерального штабу Збройних сил України; 11) накази, директиви, розпорядження командувачів видів військ Збройних Сил України; 12) накази, директиви, розпорядження начальників штабів видів військ Збройних Сил України; 13) накази, директиви, розпорядження командувача об’єднаного оперативного командування; 14) накази, директиви, розпорядження начальника штабу об’єднаного оперативного командування; 15) накази, директиви, розпорядження командувачів військ оперативних командувань; 16) накази, директиви, розпорядження начальників штабів військ оперативних командувань; 17) накази, директиви, розпорядження начальників територіальних (регіональних) управлінь військових формувань; 18) накази, розпорядження начальників гарнізонів. Серед військових нормативно-правових актів виділяються Статути Збройних Сил України – зведення правил, які визначають функціональні, процедурні питання діяльності військових формувань із визначенням прав та обов’язків військовослужбовців у виконанні завдань військової служби. Численну групу юридичних джерел військового права становлять досить специфічні акти локальної дії нормативного характеру – військові накази, інструкції, правила та ін. Систематизація юридичних джерел військового права розглядається не лише як діяльність щодо упорядкування нормативної основи цієї комплексної галузі права, але й як гносеологічний процес. Систематизація юридичних джерел військового права здійснюється за правилами інкорпорації та в усіх випадках – комплексно, що обумовлено дією галузевого правового режиму. Кодифікація військових норматив- но-правових актів знайшла своє втілення у Статутах Збройних Сил України, затверджених та введених у дію прийнятими Верховною Радою законами. Статут внутрішньої служби, Стройовий статут, Дисциплінарний статут, Статут гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України зосереджують правові норми, які регламентують найважливіші питання життєдіяльності військових частин, установ, військових формувань. Статути Збройних Сил України поширюють свою дію на усі військові формування, які утворені відповідно до вимог закону. Конструкція правових норм Статутів Збройних Сил України свідчить про комплексний характер зазначених кодифікованих нормативних актів. Найбільш досконалим вирішенням питання систематизації юридичних джерел права розглядаються розробка та прийняття Військового кодексу. Підгалузі та інститути військового права об’єднують норми права, конкретизуючи ознаки однорідності та специфіки військово-правових відносин, мети правового регулювання. Інститути військового права входять до складу відповідних підгалузей права та складаються, у свою чергу, із субінститутів – більш вузької сукупності правових норм, які групуються не лише на підставі загальних ознак предмета і метода правового регулювання, але й з урахуванням мети їх правової дії. Первинним елементом військового права є правові норми, які зосереджуються у відповідних юридичних джерелах та прийняті або ж санкціоновані державою. Право військової служби, утворюючи підгалузь військового права, стає центральною ланкою у внутрішньогалузевій системі і здійснює регулювання публічних відносин на всіх етапах виконання військового обов’язку, деталізуючи свою регулятивну дію у правових нормах, їх системних групах, якими є субінститути. Розвиток військового права, як комплексної галузі системи українського права, відбувається у напрямку внутрішньогалузевого інституційного відокремлення підгалузей, інститутів; доктринального освоєння військово-правової матерії; проведення системних наукових розробок; створення умов для формування військового права як науки. Доктрина військового права, таким чином, формується шляхом поєднання теоретичних опрацювань нормативної основи цієї комплексної галузі права з практикою реалізації військово-правових норм, що обумовлює формування науки військового права та навчальної дисципліни військового права. |