Проекція постулатів теорії полісистемності на українську літературу виявила, що центр системи належав перекладній літературі. Така ситуація була зумовлена периферійністю української літератури в межах інших літератур (найперше російської), що спричинило її уповільнений розвиток, а також кризовими і поворотними етапами в історії самої нації. Це призвело до літературного вакууму, в якому переклад поступається допоміжними функціями на користь жанро-, образо-, формотворчих тощо і живить модернізацію української культури. Тому проблема осмисленого вибору авторів для перекладу набуває особливої гостроти. Саме через це переклади творів Едгара По – видатного новатора світової літератури – можна вважати рушієм оновлення української культурної полісистеми. За умов централізації перекладної літератури чимало провідних авторів активно займаються перекладною діяльністю. При цьому межа між оригінальною творчістю і перекладами стає розпливчастою – поряд з власне перекладами з’являються переспіви, адаптації, травестії та інші види переробок, визначення відмінності між якими важливе для характеристики різночасових перекладів, в тому числі й перекладів творів Е.По, які з’являлись протягом ХІХ і ХХ століть. При визначенні жанру віршового перекладу слід зважати на норму, яку сповідував інтерпретатор. Це може бути адекватність по відношенню до тексту-джерела, або прийнятність для цільової культури. Найочевиднішим вираженням цієї опозиції є переклад і переробка. Проте між ними лежить цілий ряд інших жанрових різновидів віршового перекладу. За віссю адекватності виокремлюємо вільний переклад, в якому не дотримані норми еквіметричності та еквілінеарності, а також наявні окремі невідповідності змістовно-стилістичного характеру. Від вільного перекладу слід відрізняти версію, смислова структура якої відрізняється від оригінальної вилученням або додаванням кількох домінант. У вільній варіації, порівняно з вільним перекладом і версією, кількість залучених смислових домінант першотвору мінімальна. Крім того, вільна варіація супроводжується авторським підкресленням на зразок епіграфу чи заголовка. За віссю прийнятності виокремлюємо переспів і травестію, яким притаманні елементи онаціональнення, але які різняться наявністю пародійно-бурлескного забарвлення в останній. У наслідуваннях і стилізаціях акцентуються не смислові домінанти оригіналу, а запозичення поетичних канонів літератури-джерела, які слугують засобом оновлення приймаючої літературної полісистеми або використовуються як канонізовані вже моделі з метою створення особливого ефекту (наприклад, пародійного). Їм, як і вільним варіаціям, теж властиве авторське підкреслення. Загалом для освоєння поетичної спадщини Е.По характерні такі жанри віршового перекладу: вільний переклад (“Крук”, “Аннабель Лі”, “Ельдорадо” П.Грабовського), версія (“Дзвони” В.Щурата), вільна варіація (“Ельдорадо” Ю.Покальчука), наслідування (“Подзвіння” Г.Чупринки), стилізація (“Крук або ж Ворон” О.Ірванця) і власне переклад (Г.Гордасевич, С.Гординський, Г.Кочур, Є.Крижевич, Л.Мосендз, А.Онишко, Д.Павличко, М.Стріха, М.Тупайло). Різниця у рівні адекватності перекладів зумовлена їх значною відлеглістю у часі, еволюцією перекладацьких принципів, зміною соціальних умов та потреб суспільства. У процесі еволюції перекладознавчої теорії викристалізувалася думка, що адекватний переклад, заснований на реалістичному методі, повинен ґрунтуватися на діалектичному поєднанні змісту й форми, цілого й частини, гносеологічного й естетичного, авторського й індивідуально-перекладацького. Оскільки аналіз будь-якого перекладу охоплює, окрім суто мовних характеристик, цілий ряд інших детермінант – соціо-культурних, філософських, естетичних – то це зумовлює необхідність цілісного (комплексного) підходу до інтерпретацій віршових та прозових перекладів Е.По. Вільним перекладам П.Грабовського (“Крук”, “Ельдорадо”, “Аннабель Лі”) і версіям В.Щурата (“Дзвони”) притамані численні випадки змістовної та стилістичної декоративності, недотримання еквілінеарності й еквіритмічності, наявність елементів онаціональнення (які не зачіпають композиційної структури), вади на лексичному, синтаксичному й фонетичному структурних рівнях. Наступні переклади поезій Е.По переконливо довели широкі можливості перекладацької школи в Україні. Сюди варто віднести рефрен “Не вернуть” Г.Кочура, вдале відтворення звукопису А.Онишком у “Вороні” та В.Коптіловим у “Дзвонах”. Високим ступенем дотримання структурних і змістовно-концептуальних параметрів відзначаються переклади Г.Гордасевич, С.Гординського, Є.Крижевича, Л.Мосендза, Д.Павличка, М.Стріхи, М.Тупайла. Українським перекладачам прози Е.По вдалося в сукупності перекласти значну частку творів американського романтика. Попри багатство мовних ресурсів, якими особливо відзначається двотомне видання у перекладах М.Йогансена та Б.Ткаченка, а також західноукраїнські переклади І.Петрушевича, П.Карманського, Г.Лужницького та інших, перші прозові переклади позначені тогочасними тенденціями у перекладі. Так, для І.Петрушевича, П.Карманського, М.Кобєрського, Ф.Белея, І.Мисика, М.Йогансена, Б.Ткаченка, Г.Лужницького (Меріяма), характерний ряд спільних вад. Їх найсуттєвішим недоліком є буквалізм у різних його виявах – граматичний, лексичний, фразеологічний. Але українські перекладачі схильні й до вільностей, крайнім і часто механічним проявом яких стали банальні помилки і неуважність до фактичної інформації. Серед інших лексико-стилістичних вад українських прозових перекладів слід назвати введення невиправданих за контекстом українізованих лексичних елементів, невідтворення контамінованої мови персонажів і промовляючих імен, що є значною втратою при перекладі гротескно-сатиричних оповідань Е.По. Колорит “морських” оповідань і повістей Е.По залишився невідтвореним через брак фонових знань у перекладачів, що призвело і до смислових помилок у цій галузі. Новітню історію українських перекладів прози Е.По започаткував Р.Доценко. Його переклади – це якісно новий підхід до вирішення лексико-стилістичних і змістовних проблем, пов’язаних з оповіданнями Е.По. На початку ХХІ століття вийшов друком двотомник Е.По українською мовою, аналіз якого є перспективою даного напрямку досліджень. Таким чином, переклади поезії та прози Е.По сприяли розширенню діапазону жанрових різновидів перекладу, розвитку української перекладацької думки, піднесенню рівня виражальних можливостей української мови та модернізації української літературної полісистеми. |
