У дисертації було здійснено теоретичне узагальнення та нове вирішення актуального наукового завдання розкриття змін та тенденцій розвитку форм просторової організації економічної системи транзитивного типу під впливом її зростаючої відкритості в процесі глобалізації. Завдяки розкриттю двоїстої природи просторового виміру економічної системи вдалося належним чином врахувати територіальну складову господарської діяльності соціуму, яка зазвичай випадає з поля зору теоретиків, в той час як в умовах глобалізації чітко виявилась тенденція до регіоналізації економічних процесів та, відповідно, зростання ролі землі (у широкому сенсі) як фактора виробництва. Внаслідок посилення регіональних диспропорцій та протиріч економічного розвитку, пов’язаних із світовою конкуренцією за природні ресурси, загальні положення економічної теорії щодо дії економічних законів мають бути доповнені розкриттям регіональних особливостей їх прояву. Констатуючи, що глобалізація сприяє зростанню рівня відкритості національних економічних систем, слід визнати, що зростаюча відкритість обумовлює прискорене зростання мобільності праці. Світовий економічний простір сьогодні – це простір, перш за все, масових міграцій та зростаючої концентрації праці (людського, соціального, креативного капіталу) в певному колі обмеженої кількості регіонів світу. Парадокс полягає в тому, що глобалізація, створюючи необмежені можливості для зростання творчого потенціалу та всебічного розвитку одних людей, одночасно обмежує такі можливості для іншої частини суспільства, створюючи потенційну небезпеку для соціальної стабільності. Особливу гостроту ці суперечності набувають у транзитивних економіках, що пов’язано із кумулятивним ефектом накладення трансформаційного спаду на негативні насідки зростання відкритості більш слабких національних перехідних економічних систем та деструктивними наслідками функціонування в цих системах соціально-економічних інститутів, імпортованих із розвинених економік. Ці висновки дослідження певним чином впливають на уявлення щодо обґрунтування напрямків удосконалення регіональної соціально-економічної політики. Вона перетворюється у найважливішу ланку державної соціальної політики тому, що реальне вирішення соціальних проблем відбувається саме на регіональному рівні. На жаль, економічне зростання в регіонах України, особливо у західних, не супроводжується покращанням соціальних показників, про що свідчить, зокрема, уповільнення темпів зростання заробітної плати, виникнення заборгованості по її виплаті (особливо в бюджетному секторі), а також посилення інфляції. При цьому посилюються регіональні соціальні диспропорції, пов’язані із значним домінуванням столичного регіону як за рівнем соціального добробуту, так і з точки зору інвестиційної привабливості. Одночасно слід відзначити, що глобалізація, проникаючи у транзитивні економічні системи, явним чином виявила тенденцію посилення тяжіння менш ефективних національних економічних просторів убік більш ефективного інституційного середовища, проявом чого став розвиток єврорегіонів. Ця тенденція здатна посилити внутрішнє напруження усередині окремого національного економічного простору, стимулюючи децентралізацію державного управління як упереджуючий захід щодо недопущення економічної дезінтеграції та сепаратизму. Враховуючи, що рівень відкритості національного економічного простору буде і надалі зростати, ми вважаємо, що стратегічними напрямом підвищення конкурентоспроможності регіонів повинно стати створення комфортного життєвого середовища у містах, як центрах концентрації людського капіталу. Головним завданням місцевої влади має бути не піклування про створення робочих місць у реальному секторі економіки населених пунктів, а розвиток соціальної та комунікаційної інфраструктури (якісні шляхи, транспортні розв’язки, заклади освіти, медицини та культури, рекреаційні зони, центри дизайну, моди, дозвілля тощо), яка забезпечуватиме максимальне «включення» творчого потенціалу людей, а через це – сприятиме підвищенню щільності регіонального економічного простору завдяки концентрації валового регіонального продукту у центрах концентрації людського капіталу. Саме наявність сприятливих умов для проживання та відпочинку створює потенціал тяжіння капіталу до місць розташування праці, а не навпаки, як було до масштабного розгортання глобалізації. Це не означає, що сектор галузей матеріального виробництва (перш за все, аграрний сектор та ресурсовидобувні галузі) втрачає своє значення. Навпаки, саме завдяки низькій мобільності землі, як фактора виробництва, та зростанню її стратегічного значення у світовій боротьбі за ресурси, в умовах глобалізації створюються передумови для ефективного використання переваг сільського та приміського розселення як зон проживання та відпочинку тих людей, частина яких працюють у містах, а інша частина – в аграрному секторі, що супроводжується збереженням позитивних рис провінції, як досить привабливого якісного стану економічного простору. Але усі ці можливості не можуть бути реалізовані автоматично. В умовах ринкової трансформації та розростання тіньової економіки і корупції поступово відбувається деформація владних механізмів на всіх рівнях державного управління, яка, окрім іншого, супроводжується перерозподілом економічних ресурсів, включаючи землю, на користь корумпованих кланів, що ставить під загрозу можливість адаптації національного економічного простору в Україні до вимог, які висуває глобалізація та зростаюча відкритість економіки. |