Наслідком дисертаційного дослідження є такі загальні висновки, що виносяться на захист: головною перешкодою для осягнення сутності верховенства права як явища в усіх його проявах — як ідеї, як доктрини, як принципу, а отже — для всієї справи утвердження верховенства права в Україні загалом, виступає невідповідна вітчизняна юридична доктрина, яка донині такі ключові для верховенства права інституційні категорії, як права людини, конституція, конституціоналізм, право, держава тощо, розглядає лише через доктрину «юридичного позитивізму», який сам по собі є відображенням і застосуванням уже минулої (з погляду сучасних потреб українського суспільства) наукової — і філософської, і юридичної — парадигми; розуміння і тлумачення верховенства права як класичного набутку в рамках європейської спадщини вимагає опанування концептуальних джерел доктрини верховенства права, які сягають: спадщини античних мислителів; думки, вкладеної в юридичні формули документальної пам’ятки англійського Середньовіччя — Великої Хартії 1215 р.; надбань прабатьків ідеї природнього походження прав людини і послідовників цієї ідеї; європейських філософів доби Просвітництва, творчості провідників трьох Великих революцій — Англійської, Американської і Французької, а також документів, що віддзеркалюють наслідки цих подій; необхідно ґрунтовно оволодіти класичним трактатом англійського правника Алберта Дайсі й переконатись у теоретичній та практичній значущості його доробку для сучасних українських потреб; слід простежити еволюцію доктрини верховенства права впродовж усього минулого століття; необхідно досконало вивчити доробок Міжнародної комісії юристів у ділянці осмислення всієї багатоманітності виявів верховенства права в найширших сферах суспільно-політичного життя та юридичної практики; слід опанувати внесок європейських міжурядових інститутів — передовсім Ради Європи і Європейського Союзу, а надто Європейського Суду з прав людини у Страсбурзі — у розвиток доктрини і принципу верховенства права та у справу тлумачення його сутності на основі букви і духу Європейської Конвенції з прав людини; слід виходити саме з того, що доктрини мислителів доби Просвітництва (Джона Лока, Жан-Жака Руссо, Шарля Луї Монтеск’є) у поєднанні з працями послідовників учення про природнє право та природні права (Гуґо Ґроція, Томаса Пейна, Дені Дідро, Самуеля Пуфендорфа) заклали основи теорії політичного лібералізму та класичної доктрини верховенства права; лише доктрина верховенства права, вибудувана на доктрині природнього права, дає можливість не тільки збагнути саму її сутність достеменно до традицій тих юридичних культур, у рамках яких вона виникла, розвивалася й удосконалюється нині, а й опанувати всі механізми практичного застосування сформованого саме на такій доктринальній основі юридичного принципу і запустити їх у дію, що врешті-решт дає змогу досягти практичного втілення цього принципу в життя, тобто досягти того, на що, власне, й скерована формула частини першої статті 8 Конституції України — «в Україні визнається і діє принцип верховенства права»; значна історична відстань між появою концепції верховенства права в Англії та потребами її практичного застосування вже як юридичного принципу в сучасній Україні у поєднанні із суттєвими відмінностями в політичній, а надто — в юридичній культурах англійського та українського суспільств жодним чином не становлять перешкод, аби первісно визначену Албертом Дайсі структуру верховенства права можна було застосувати при визначенні конкретного юридичного змісту принципу верховенства права як основоположного принципу українського конституційного права; сама доктрина верховенства права Алберта Дайсі з її класичним трикомпонентним осердям, витлумачена ним ще наприкінці ХІХ ст., зазнавши істотного «осучаснення» (в період, що триває й по сьогодні від часів закінчення Другої світової війни), вийшовши за межі англосаксонської системи права і ставши універсальною доктриною сучасного європейського правопорядку шляхом поширення і на континентальну систему права, набула якостей цілком пристосованої до обставин і потреб сучасного українського суспільства, а тому — може і повинна сприйматися як основа для витлумачення новочасної теорії українського конституційного права; основоположний юридичний принцип, що випливає з цієї доктрини, — принцип верховенства права — має бути покладений і в основу тлумачення новітнього українського конституційного правопорядку, де наріжним каменем має виступати ідея, що природні права людини — це, власне, і є те підґрунтя, на якому вибудувано всі принципи української конституції; відповідно — будь-які спроби українських авторів тлумачити сам принцип верховенства права інакше, ніж на основі класичної концепції Алберта Дайсі та на основі теорії природніх прав людини, мають бути відкинуті як науково неспроможні (необґрунтовані); дослідження того, що охоплює вислів «principle of the rule of law» (принцип верховенства права), шляхом порівняльного аналізу національних юридичних систем європейських країн та на європейському реґіональному рівні зумовлює потребу розмежовувати: з одного боку — формальну нормативну концепцію, яка включає в себе теорії, що встановлюють інституційні або процедурні (процесуальні вимоги) як нормативний ідеал, якого повинна досягти всяка держава, що бажає бути керованою верховенством права; з іншого — субстантивну (посутню) нормативну концепцію, яка вимагає того, щоб субстанція (сутність) позитивних юридичних правил, які застосовуються до особи, відповідала субстантивному ідеалу, визначеному, зокрема, щодо поняття прав людини; принцип верховенства права, початково наголошуючи на першій концепції, поступово розширив свої межі, і тепер він сприймається як такий, що інкорпорує і другу концепцію; між поняттям «правова держава» (що застосоване у статті 1 Конституції України, з якої випливають різні характеристики самої держави) та поняттям «принцип верховенства права» (що є складником фундаментальної юридичної формули, зафіксованої в частині першій статті 8 Конституції України) існує принципова відмінність у власне юридичному контексті: в українському конституційному праві та в практиці української конституційної юрисдикції відсутнє витлумачене поняття «правова держава» у сенсі Конституції України 1996 р.; воно й надалі лишається тільки предметом наукових досліджень, в основі якого лежить поняття держави як організму, в якому влада має бути розподілена між різними інститутами, що є малопридатним для потреб юридичної практики, передовсім — судової; верховенство права, не будучи — на відміну від поняття «правова держава» — елементом будь-якої юридичної концепції держави, легко піддається тлумаченню як юридичний принцип у сенсі Конституції України 1996 р., якщо його тлумачити на основі здобутків довготривалої західної політичної традиції та юридичної доктрини; юридичний принцип верховенства права слід сприймати і як універсальний, і як інтеґральний принцип права, як його мега- а то й метапринцип: він у перебігу своєї еволюції, окрім закладених первісно ще у ХІХ ст. Албертом Дайсі принципу nullum crimen sine lege (що становить перший елемент його доктрини) та принципу рівності перед законом (що є другим елементом доктрини Дайсі), надалі увібрав у себе й інші добре відомі універсальні принципи права, які в його контексті виступають його складниками; це — принцип законності, принцип поділу влади (розподілу владних повноважень), принцип народного суверенітету, принцип демократії, принцип основоположних прав і свобод людини, принцип nulla poena sine lege, принцип юридичної визначеності, принцип справедливого суду тощо; поняття «верховенство права», сформульоване професором Оксфордського університету Албертом Дайсі, є тим нормативним ідеалом, до якого має прагнути українська система права; верховенство права як явище далеко не вичерпується лише чисельною сукупністю юридичних принципів; адже позбавлені ґарантованих механізмів і способів їх практичного здійснення, юридичні принципи можуть так і залишатися лише «паперовим правом», позбавленим практичної значущості та дієвості; отож логічно третім елементом класичної доктрини верховенства права і сформованого на її основі юридичного принципу верховенства права виступає юридична максима ubi jus ibi remedium, яка неодмінно вимагає наявності в рамках будь-якої юридичної системи тієї сукупності відповідних юридичних інститутів та юридичних механізмів і процедур, за допомогою яких створюється теоретична та інституційна основа дієвого захисту основоположних прав і свобод людини; науково неспроможними, а тому марними є і будуть будь-які спроби представників вітчизняної юридичної науки дати формальне визначення поняття «верховенство права» чи утвореного на його концептуальній основі відповідного юридичного принципу; такі спроби вітчизняним науковцям слід облишити і пристати до методології, свого часу запропонованої Міжнародною комісією юристів і згодом підтвердженої практикою Європейського Суду з прав людини, відповідно до якої «верховенство права» — це термін, придатний для передавання в узагальненому вигляді поєднання ідеалів і досягнутого на практиці юридичного досвіду стосовно принципів, інститутів, механізмів і процедур, які є конче важливими для захисту особи від свавільної влади держави і які надають особі можливість володіти людською гідністю; верховенство права, як воно існує в політичному і юридичному житті цивілізованого світу, слід сприймати як цілісне поняття, як цілісне явище, як цілісну юридичну категорію, які не можна пояснювати через зміст чи значення кожного з двох слів, присутніх в українському терміносполученні «верховенство права»; вочевидь існує нагальна потреба у зміні вітчизняної парадигми права шляхом відмови від погляду на право виключно в рамках юридичного позитивізму; надалі верховенство права має сприйматися та тлумачитися вітчизняною юридичною наукою як сучасний Закон Природи; позитивне ж право вітчизняної політичної і юридичної системи, оформлене як юридичні норми, що містяться в різноманітних офіційних актах, виданих владними органами нашої держави, не становлять того, що визначає сутність верховенства права як такого; це позитивне право може лише засвідчити або ж наявність якихось елементів (ознак) верховенства права як явища в рамках української політичної чи юридичної системи, або ж їхню відсутність; зважаючи на те, що український відповідник англійського поняття «the rule of law» у вигляді терміносполучення «верховенство права» не можна визнати найвдалішим (це засвідчено і фактом, що двослівність терміна прямо штовхнула провідних фахівців вдатися до хибного так званого «поелементного аналізу» цього поняття, і його лексичною близькістю до одного з основоположних елементів позитивістської доктрини у вигляді поняття «верховенство закону», що в кінцевому підсумку веде до викривлення концепції «верховенство права»), пропонується надалі застосовувати однослівний варіант такого відповідника — правовладдя; саме такий однослівний термін органічно «вмонтовується» в українську правничу термінологію (за прикладом — народовладдя, безвладдя, двовладдя тощо), зберігаючи при цьому два змістових складники його англомовного прототипу (rule — влада, law — право); правовладдя — це найближче до англомовного «the rule of law», щоб якнайстисліше передати ідею заперечення свавільної влади людини взагалі, чи — однієї, чи — гурту, чи — одного з політичних органів (скажімо, у вигляді диктатури парламентської більшості) тощо; серцевина посутнього змісту принципу правовладдя — це категоричне і беззастережне заперечення будь-якого прояву свавільного та егоїстичного людиновладдя. |
