У висновках підведено підсумки дослідження, показано особливості розвитку шкільної освіти в Галичині. Відзначено, що до рубежу XIX – XX ст. ця справа не відзначалась особливими успіхами. Однією з основних причин була політика полонізації шкільництва, яку проводили владні структури краю. Галицький сейм ухвалював закони, часто відмінні від державних, які утискували розвиток шкільної справи. Утворена в 1867 р. крайова шкільна рада стала інструментом антиукраїнської політики в руках галицької адміністрації. Тісно співпрацювали з крайовою радою, втілюючи в життя її настанови, підлеглі їй окружні та місцеві шкільні ради. Виконавчі шкільні структури в Галичині були представлені у своїй більшості польськими діячами, що давало їм безпосередню можливість проводити політику полонізації населення і, як наслідок, стримувати розвиток української освіти. Усе крайове законодавство розглядуваного періоду було спрямоване на протегування польській освіті, що у значній мірі здійснювалось за рахунок української. Однак наприкінці XIX ст. на хвилі пробудження української національної активності в краї, сейм, а за ним і виконавчі структури, змушені були проводити політику лібералізації шляхом поступок українській освіті. Першим кроком у цьому напрямку стала “нова ера” 1890–1894 рр. Закладами, які кардинально вплинули на піднесення освітнього рівня українського населення Галичини, були народні школи, учительські семінарії, що готували педагогічні кадри для перших, а також найбільш популярні у той час в краї середні навчальні заклади – гімназії. Народні школи своїм створенням завдячували здебільшого місцевим громадам, оскільки відкривались на їхні вимоги, і громади ці школи утримували. Тому саме ці заклади були найчисельнішими в краї серед інших типів українських шкіл. Однак, враховуючи бідність багатьох громад, вони часто були навчальними закладами нижчого типу (одно- чи двокласні) з непристосованими приміщеннями. До таких шкіл влада надсилала і найменш кваліфікованих учителів. Наприкінці XIX – на початку XX ст. кількість таких українських шкіл приблизно дорівнювала кількості польських з тенденцією збільшення останніх через усілякі маневрування шкільних рад: заміни української мови викладання на польську, переведення польських приватних шкіл на державне утримання. Крім того, вражаючою була майже повсюдна відсутність українських початкових шкіл у містах, тоді як аналогічні польські заклади навіть у сільських місцевостях, мали в більшості випадків максимальну кількість класів. На розвиток народного шкільництва негативно вплинула й відсутність в краї українських учительських семінарій, і таке становище в кінцевому результаті було законодавчо закріплено сеймом у 1907 р. Утраквістичні семінарії не могли належним чином забезпечити потребу вчительських кадрів для українських шкіл. Особливе місце в крайовій освітній політиці відігравали середні навчальні заклади, в першу чергу гімназії, в яких навчалось і виховувалось підростаюче покоління інтелігенції. Розуміючи це, ще у 1867 р. було ухвалено крайовий закон, за яким виключне право відкриття кожної не польської гімназії в Галичині залежало від згоди сейму. Таким чином, спостерігається замкнене коло, коли українці-політики, перебуваючи в суттєвій меншості, не могли плідно впливати на зростання їхньої національної інтелігенції, що навчалася в українських середніх шкільних закладах, оскільки сейм, маючи на те повноваження, всіляко стримував їх заснування. З кінця XIX ст. і до початку Першої світової війни точилася політична боротьба за відкриття кожної нової української гімназії. Саме цим закладам українська суспільність надавала перевагу (порівняно з іншими середніми школами, зокрема фаховими), оскільки розуміла, що гімназії – це шлях до здобуття університетської освіти і, як наслідок – чисельне зростання української еліти. Впродовж досліджуваного періоду українці не домоглися рівних умов з іншими народами монархії, де відкриття середніх шкіл відбувалося на підставі звичайних розпоряджень міністерства віровизнань і освіти, їм вдалося добитись створення лише невеликої кількості державних українських гімназій, головним чином завдяки наполегливим заходам українських сеймових і парламентських послів, освітніх товариств, активності передової громадськості. Аналізуючи стан народних шкіл в усій державі, можна дійти висновку, що напередодні Першої світової війни серед усіх країв Ціслейтанії Галичина опинилась в найгіршому становищі, оскільки тут продовжували існувати громади без початкових шкіл, а певний відсоток тих, що навчались, через низький рівень освіти залишались або згодом знову ставали неписьменними. Виняток з цього становить крайова політика піднесення польської гімназійної освіти. До початку Першої світової війни ця ділянка освіти набула особливого розвитку: значно зросла кількість польських гімназій і учнів у них. Натомість українські заклади відповідного типу, незважаючи на їх нагальну потребу, продовжували залишатись у мізерній кількості. Прагнучи зарадити такому становищу, українська громадськість стала активніше впливати на владні структури. Однак вжиті нею заходи: гострі виступи українських послів на захист української освіти, різноманітні крайові віча і петиції до влади – далеко не завжди давали бажані результати. Не допомагали навіть традиційні звернення до віденських властей. Поступки з боку крайової влади для розвитку українського шкільництва залишались мінімальними. Зарадити наслідкам такої шкільної політики прагнули культурно-освітні та педагогічні організації в краї. Їх створення і розвиток пройшли ряд щаблів – від надання матеріальної і моральної допомоги своїм членам, здебільшого вчителям початкових і середніх шкіл, до залучення якомога ширшого загалу для вирішення українських освітніх проблем і відкриття своїх приватних шкільних закладів. Громадянство підтримало ці заходи, і в краї з’являються нові українські приватні школи, які чисельно збільшуються і якісно розвиваються завдяки пожертвам усього українського загалу. Таким чином, незважаючи на політику стримування українського шкільництва, у 1890–1914 рр. спостерігається його помітне піднесення. Освіта, здобута українцями, дала їм змогу піднести свій загальнокультурний рівень. |
