У висновках сформульовано положення, що однією з характерних ознак вітчизняної соціології, що засвідчує право трактувати її як самостійну національну науку, є глибока традиційна база, яка синтезує теорії протоперіоду, класичної та радянської доби. Історія її інституціонального оформлення розпочалась ще за класичної доби (межа ХІХ – ХХ ст.), проте об’єктивні передумови, зокрема, встановлення на українських теренах радянської влади, призвели до трансформації, а з сер. 30-х рр. – до ліквідації соціології як носія „небезпечного” знання. Поступове відродження соціології в радянських республіках розпочинається за часів політичної „відлиги” (2 пол. 50 – поч. 60-х рр.), щоправда, лише у форматі конкретно-соціологічних методик вивчення окремих сфер соціального життя. Специфіка відродження соціології в Україні полягала у певному запізненні порівняно з російською соціологією, що було обумовлено регіональним статусом української науки. Окрім того, в Україні процес відродження відбувався двома паралельними шляхами: „знизу” як відповідь на суспільну потребу, та „зверху” – через стимулювання владних і партійних органів. Таким чином, констатовано одночасну легалізацію та легітимацію соціального знання в республіці. Щодо початку процесу безпосередньої інституціоналізації соціології в Україні, то з’ясовано, що даний процес розпочинається лише на межі 60-70-х рр., а активна її фаза припадає на 70-80-ті рр. Характерними рисами інституціоналізації української соціології за радянської доби було її штучне стримування владою (ідеологічне табуювання, унеможливлення зарубіжних наукових комунікацій), одночасно процес пригальмовувався об’єктивними причинами: нестача професійних кадрів, відсутність спеціальної соціологічної освіти та ін. Зроблений аналіз дає підстави стверджувати, що, незважаючи на означені недоліки, на кінець радянської доби інституціональний процес вітчизняної соціології як наукової дисципліни було фактично завершено. Так, було задано імпульс для розвитку дисципліни на кількох паралельних рівнях: академічному, вузівському, заводському, на кожному з яких створено мережу організаційних структур, подолано кадрову проблему, налагоджено систему професійних комунікацій, видавничу діяльність, поступово запроваджувалась соціологічна освіта тощо. Апогеєм інституціонального становлення стало створення самостійного академічного інституту, що співпало у часі з моментом створення самостійної Української держави. Визначивши за допомогою систематизації експертних свідчень момент переходу соціології у сучасний період (1990-1991 рр.), підтверджено, що як складова інституту української науки українська соціологія з початку 90-х рр. розвивається за дещо іншим сценарієм, ніж за радянської доби, і відмінно від розвитку соціології у інших пострадянських республік. Хоча й вказано на певних загальних тенденціях схожого розвитку, проте одночасно показано, що з кожним роком вітчизняна наука стає все більш самостійною, самодостатньою і зрілою. Головними відмінними рисами сучасної української соціології від її радянської моделі є: зміни у базовій структурі (зникла заводська, з’явились НСЦ), розширення дослідницьких напрямів, вихід на рівень макротеоретичних побудов, запровадження нових дослідницьких стандартів (моніторингові, всеукраїнські репрезентативні, міжнародні порівняльні), трансформація комунікативної системи, перехід від рецепції зарубіжного досвіду до партнерської співпраці тощо. Загалом за результатами дослідження можна зробити висновок, що українська соціологія наразі – це повноцінна самостійна соціальна наука з комплексом атрибутів, які притаманні для науки у даному контексті: сформованими інституціональними основами, кадровим потенціалом, легалізована у своєму самостійному статусі та така, що користується соціальною підтримкою, але яка все ще потребує дисциплінарної самоідентифікації в українській науці зокрема та світової науковій системі загалом. |
