Українська народна апокрифічна проза, зокрема, легенда, зароджується в період інтенсивного впровадження християнства, асимілюючись із місцевими народними оповідальними традиціями. Саме тому в українському фольклорі спостерігається певний дуалізм – поєднання язичницького та біблійно-міфологічного: нові святі хоч і заступили старих, але мають у своїй основі дохристиянську сутність, що відображено у полісемантизмі образів апокрифічних легенд. Ще Дж. Дж. Фрезер у праці “Фольклор у Старому Заповіті” глибоко розкрив фольклорне походження сюжетів, мотивів та образів християнської літератури. Апокрифічна легенда на національному ґрунті зробила “подвійний виток” – від народної східної культури прийшла в народну культуру різних етносів. Художня специфіка апокрифічних народних легенд зумовлена багатьма чинниками: вони утворилися на основі книжної традиції (Біблії, апокрифів, житій), запозичені через посередництво Болгарії з візантійських джерел. Для них притаманна розробка мандрівних сюжетів, які генетично та змістом є позанаціональними. Апокрифічні твори ХІ-ХІІІ ст. із прийняттям християнства швидко поширювались на території Київської Русі й стали надбанням культури не тільки духовенства, а й народних мас, про що свідчать фольклорні переробки церковних проповідей та апокрифічної літератури. Книжні сюжети трансформувалися на народному ґрунті, живлячись “соками” етнічної оповідальної традиції. Найбільший масив серед народних апокрифів складають твори про створення світу Богом та Сатаною, у яких відобразилися майже всі варіанти космогонічної світобудови (від космічного дерева до тіла людини, яке репрезентує модель Всесвіту). Зображення світотворення в легендах походить від біблійного сюжету про створення світу Богом за шість днів, що зумовило функціонування в українській оповідальній традиції найпопулярніших фольклорних сюжетів: 1) створення світу, 2) створення першої людини, 3) спокуса (поява змія-Сатани), 4) гріхопадіння та вигнання перших людей з раю. Але в Біблії, на відміну від апокрифів та народних легенд, не йдеться про те, що Бог творив світ з кимось, або хтось йому допомагав; не йдеться про створення ангелів та чортів, а також про суперечку Бога із Сатаною та вигнання його з небес на землю. Ці мотиви розвинулися з проповідницької православної літератури, якою користувалися священики під час проповідей. За своїм походженням легенди про світобудову значно давніші, ніж легенди про земні мандрування Ісуса Христа та його оточення. Саме апокрифічні легенди євангельської тематики іноді контамінуються з казкою, притчею чи анекдотом. Сюжет апокрифічних легенд – циклічна, ретардаційна та циклічно-ретардаційна багаторівнева структура, яка відзначається пластичністю змісту та композиції. Поетична структура народних апокрифів – це поєднання архетипних моделей народної космогонії, художніх засобів народної оповідальної традиції. Образна система апокрифічних легенд цілком своєрідна. Тут і біблійні образи Ісуса Христа, ангелів, Божої Матері, святих, апостолів, і образи, породжені суто апокрифічною та агіографічною проповідницькою літературою – Сатани, Параскеви П’ятниці, святої Неділі, Середи, які асимілювалися на ґрунті національної оповідальної культури; зустрічаються і образи простих селян – бідних та багатих зі своїми моральними критеріями, попів та духовенства, циган, жебраків, п’яниць, жінок-вдів. Персонажі в легендах більше співіснують, ніж борються за існування чи якусь ідею, як, наприклад, у казці. Апокрифічні легенди не зупинили розвитку – вони еволюціонують у контексті нового часу і нових суспільно-історичних особливостей. Книжним завданням апокрифічних легенд є змалювання усього нікчемства людського розуму перед Вищою Премудрістю, всієї марноти людських прагнень і зусиль змінити визначене небом, що відповідає завданню насадження релігії. Народні ж апокрифи певним чином спростовують ідеалізацію церковних постулатів, пристосовують їх до життєвих реалій, наділяючи суто етнічними просторово-хронологічними рисами. Моральний елемент завжди зберігає в апокрифічних легендах провідне значення і складає значну їхню частину. |
