Проблема надприродного не раз ставала об’єктом богословських, історичних, етнологічних, філологічних студій як у світовій, так і в українській культурі. Наше дослідження ґрунтувалося на історико-семіотичному аналізі уявлень про надприродне (чудесне). Основою цих пошуків стало широке коло джерел – збірників “чудес”, теологічних і філософських трактатів, літописів, мемуарів, творів художньої літератури тощо. У дисертації проаналізовано трансформації у сприйнятті незвичайних явищ як знаків, що змінюють свій смисл залежно від епохи, емоційної та інтелектуальної атмосфери у суспільстві. Розповіді про чудеса розглянуто як тексти, які кожне покоління читає “по-своєму”. Такий підхід дав змогу частково реконструювати систему містичної і магічної семіотики, що є підставою середньовічної та ранньоновітньої релігійної культури, та відображає специфічне порівняно із сучасним бачення світу. Розвиток уявлень про надприродне в українській культурі відображає світові та загальноєвропейські напрями еволюції релігійної думки, проте має й специфічні риси. Первісні погляди на взаємодію земного й потойбічного у слов’янських культурах важко піддаються однозначній реконструкції. Фрагменти примітивних уявлень про надприродне зафіксовані у християнських джерелах (зокрема, у “Повісті временних літ”), частково – у чарівних казках та локальних міфологічних переказах пізніших епох. Найпоширеніші серед них – сюжети з різноманітними перевтіленнями міфічних персонажів, речей і явищ. Від моменту запровадження християнства на території Київської Русі ця парадигма уявлень про надприродне тривалий час співіснувала з новою релігійною доктриною. Свідченням цього є літописні повідомлення про бунти, спровоковані вірою у магічні можливості волхвів. Прихильники християнства протистояли таким віруванням і намагалися сформувати у суспільній ментальності новий образ надприродного. Для цього активно поширювали запозичені з Візантії та оригінальні розповіді про монахів-чудотворців (“Києво-Печерський патерик”). Ці дива слугували підтвердженням догматичної правдивості та етичної досконалості нової релігії. На цьому фоні поганство вважалося різновидом диявольської магії (Це ,зокрема, утілювалося у характерній для давньоукраїнської (давньоруської) мови опозиції “кудесъ” і “чудесъ”. Основними чудами нової релігії стали переважно несподівані зцілення недужих, а також боротьба монахів з бісами-спокусниками. Ще одним різновидом надприродного в середньовічній уяві були різноманітні “знамення”. До них зараховували рідкісні астрономічні явища (комети, затемнення сонця), а також незвичайну поведінку тварин тощо. Їх сприймали як віщування майбутніх подій. Саме в релігійній культурі періоду Київської Русі сформувався і закріпився стереотип чуда як знаку Божого втручання. Тоді ж формуються основні уявлення про будову потойбічного світу (мандрівки у рай та пекло в апокрифах) та про “чудесні” механізми світової історії (Створення світу – Воскресіння – Страшний суд). Комплекс таких уявлень впливав на сприймання буденних та небуденних подій, таких як війни, епідемії тощо. Крізь призму чуда розглядали також культуру невідомих народів. Отже, категорія надприродного – один із ключових моментів для реконструкції української релігійної культури княжої доби. Хоча ранньоновітня релігійність розвивалася на основі давніх візантійських і поствізантійських агіографічних зразків, проте вона піддалася суттєвому впливові західної (латинської) теологічної і риторико-стилістичної моделі. Фактором, що підвищував зацікавленість чудесами у тогочасному церковному середовищі, було намагання знайти “чудодійні знаки”, що підтверджували б присутність у церкві особливої благодаті Божої. Як наслідок – поява збірників, побудованих за зразком західних “міракул” (наприклад, “Тератургеми” А. Кальнофойського), а часто й скомпільованих на основі “латинських” джерел із додаванням місцевих сюжетів (як у випадку “Неба нового” і “Скарбниці потребної” Й. Галятовського). Використані в ранньомодерній українській літературі “дива” почали поділяти на біблійні (старо- та новозаповітні), “давні” (чудеса києво-печерських ченців періоду Київської Русі) і “нові” (українські дива XVI – XVIII cт.). Переважна частина популярних сюжетів цього періоду стосується зцілень від фізичних та психічних недуг, а також різноманітних “видінь”, у яких стирається межа між земним і потойбічним світом. Водночас “аргумент чуда” виявився одним з істотних засобів міжконфесійної боротьби – у такій функції його використовували і православні, і католицькі полемісти. Чудо розглядали як підтвердження “теологічної правоти” однієї конфесії і /або кара для іншої. “Чудеса і знамення” використовували також у військовій пропаганді цього періоду. Отже, у ранньоновітній колективній свідомості надприродне слугувало інструментом диференціації етнокультурної спільноти і сприймалося як те, що ділить людей на релігійних (політичних) союзників та ворогів. Водночас у розповідях про чудеса є також протилежний мотив соціальної інтеграції перед зовнішньою небезпекою – війною або природним катаклізмом, від якого людей рятують небесні заступники. У ранньомодерній літературі образ надприродного виконував функцію своєрідного смислового центру, довкола якого групувалися інші мікро- й макрообрази, зокрема й образ соціуму взагалі та образи конкретних його членів зокрема. Розповіді про чудеса набирали різноманітних жанрових форм – від релігійних повчань до словесних поетичних ігор, від прозових оповідань до духовних віршів та релігійних пісень. Ще одним джерелом уявлень про надприродне ставали описи подорожей у “далекі краї”, де чудесне межує з утопічним та фантастичним. Надприродне є не лише глибинною основою української ранньомодерної релігійної ментальності і богословської думки, а й аксіомою тогочасних наукових уявлень про природу та людину. Сюжетам, пов’язаним із надприродним, протистояла тема магії. Ця проблема викликала суспільний резонанс, про що свідчать численні процеси над “відьмами” в ранньоновітній Україні. Вони репрезентують офіційне ставлення до магії як до гріха, але водночас свідчать про “ритуальну атмосферу” чаклунства. Водночас в елітарній культурі раннього нового часу з’являється сприймання магії як гри. Внаслідок цього магічне стає не стільки загрозливим, скільки цікавим. Отже, формування уявлень про надприродне в українській культурі Х – ХVIII ст. відображає як загальні тенденції розвитку середньовічної та ранньоновітньої ментальності, так і специфічні риси еволюції української культури. |