Анотація до роботи:
ТВОРЧІСТЬ Є.П.РОСТОПЧИНОЇ Спеціальність 10.01.02 – російська література
Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук
Дніпропетровськ – 2002 Дисертацією є рукопис. Робота виконана в Харківському державному педагогічному університеті імені Г.С.Сковороди, Міністерство освіти і науки України. Науковий керівник кандидат філологічних наук, доцент Доценко Ігор Іванович, професор кафедри російської та світової літератури Харківського державного педагогічного університету імені Г.С.Сковороди. Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, доцент Чорний Ігор Віталійович, професор кафедри українознавства Національ- ного університету внутрішніх справ Міністерства внутрішніх справ України (м.Харків); кандидат філологічних наук, доцент Підмогильна Наталія Василівна, доцент кафедри порівняльного і російського літературознавства Дніпропетровського національного університету. Провідна установа Прикарпатський університет імені В.Стефаника, кафедра світової літератури, Міністерство освіти і науки України (м.Івано – Франківськ). Захист відбудеться 3 липня 2002 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 08.051.12 у Дніпропетровському національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 49025, м. Дніпропетровськ, пр. Гагаріна, 72, корп. 1, ауд. 805. З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Дніпропетровського національного університету Міністерства освіти і науки України за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Козакова, 8. Автореферат розісланий 1 червня 2002 р. Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Глушко О.О. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ Сучасне літературознавство прагне до всебічного вивчення літератури у розмаїтті її письменницьких індивідуальностей, з урахуванням не лише вершинних художніх досягнень, але й творчості так званих "другорядних" письменників, оскільки звернення до їх спадщини дозволяє більш рельєфно виявити тенденції розвитку літератури на тому чи іншому етапі її ідейно-художнього буття. Не менш суттєвим є й те, що "другорядні" письменники, які не були володарями дум своєї епохи, часом відігравали більш значну роль в історико-літературному процесі своєї доби, нiж уявляється сьогодні. Ім'я Євдокії Петрівни Ростопчиної (1811–1858), уродженої Сушкової, у цьому плані є дуже показовим. Поетеса, прозаїк, драматург, вона мала неабиякий успіх у читачів-сучасників, критиків, письменників. Її вірші, п'єси, повісті й романи друкувались у кращих російських часописах. Чарівність письменниці, її висока культура, у тому числі естетична, щира зацікавленість долею вітчизняної літератури приваблювали до неї людей різних поколінь, творчих уподобань і мистецьких напрямків: В.А.Жуковського, М.В.Гоголя, М.Ю.Лермонтова, А.М.Майкова, В.Ф.Одоєвського, П.А.Плетньова, М.П.Погодіна, О.С.Пушкіна, С.П.Шевирьова та ін. Визначні поети, сучасники Ростопчиної (М.Ю.Лермонтов, А.М.Майков, Л.О.Мей, Ф.I.Тютчев та ін.), присвячували їй свої вірші. Творчість Ростопчиної ще не була предметом цілеспрямованого вивчення і тому не одержала об'єктивної наукової оцінки. Існуючі на сьогодні роботи про Ростопчину стосуються, головним чином, її поезії, але поза увагою дослідників залишились важливі складові художньої спадщини письменниці – проза і драматургія. До цього часу не подолане однобоке уявлення про Ростопчину як "салонну" письменницю, що було сформоване радикальною критикою ХІХ століття (В.Г.Бєлінським, М.О.Добролюбовим, М.Г.Чернишевським), тобто не визначено з належною об'єктивністю місце Ростопчиної в історико-літературному процесі 1830– 1850-х років. Актуальність теми дисертаційного дослідження зумовлена необхідністю дати об'єктивну оцінку творчості Ростопчиної, з'ясувати її місце й роль в історії російської літератури як самобутньої творчої особистості з характерними саме для неї рисами стилю та складом мислення. Актуальність роботи визначається також дедалі зростаючим інтересом літературознавців і критиків до творчості жінок-письменниць, а справжнє розуміння особливостей так званої "жіночої літератури" неможливе без дослідження її джерел та основних тенденцій розвитку. Ростопчина належала до славетної плеяди письменниць пушкінської доби, у творчості яких відбилися не тільки основні закономірності розвитку російської літератури взагалі, а й "жіночої літератури" зокрема. У російській літературі першої половини XIX ст. жінки-письменниці складали окрему групу, об'єднану ідейно-тематичною спільністю та схожістю поетичних засобів, якими вони користувались у своїй творчості. До цієї групи належали З.Волконська, Є.Кульман, М.Лисицина, Н.Теплова, Є.Ган (Зенеїда Р-ва), С.Толстая, Є.Кологривова (Фан-Дім), Є.Вельтман-Кубе, О.Марченко (Т.Ч.), Є.Шахова, А.Глинка, М.Жукова, К.Павлова, Саліас де Турнемир (Євгенія Тур), С.Енгельгардт (Ольга Н.), Н.Хвощинська (В.Крестовський), А.Панаєва (М.Станицький), Є.Ростопчина та ін. Відокремленість цієї групи, тісно пов'язаної з романтичними традиціями, усвідомлювалась як тогочасною їй критикою, так і самими її представницями. Згадані письменниці відрізнялися мірою обдарованості, неоднаковим був і їхній внесок у розвиток російської літератури, проте, як неодноразово зазначав у своїх роботах О.І.Білецький, вони вписали особливу сторінку в історію російського романтизму, тому їхня діяльність заслуговує на більшу увагу літературознавчої науки. Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана в рамках плану науково-дослідної роботи кафедри російської і світової літератури Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди. Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи – визначити ідейно-художню своєрідність творчої спадщини Є.П.Ростопчиної, що дозволить об'єктивно поцінувати її творчість з позицій сучасності. Мета дослідження передбачає вирішення таких завдань: визначити основні особливості художнього світу творів Є.П.Ростопчиної; дослідити творчі зв'язки та літературні традиції, що відбились у творчості Ростопчиної; простежити ідейно-тематичну і жанрову еволюцію творчості Ростопчиної; з'ясувати місце й роль творчої спадщини Є.П.Ростопчиної в історії російської літератури 30-50-х рр. ХIХ ст. Об'єктом дослідження є історико-літературний процес в Росії 1830–1850-х років, а безпосереднім предметом відповідних наукових пошуків – поетичні, прозові та драматичні твори Є.П.Ростопчиної, а також спогади сучасників про письменницю. Методи дослідження. Теоретичною та методологічною основою дисертації є літературознавчі та критичні праці дослідників ХІХ ст., радянської та сучасної науки. Методика дослідження базується на сучасних прийомах описового, порівняльно-типологічного, біографічного методів літературознавства, а також системного методу аналізу творів. Наукова новизна одержаних результатів полягає у здійсненій спробі цілісної та розгорнутої характеристики усього творчого доробку Є.П.Ростопчиної. Подібних робіт у сучасному вітчизняному і зарубіжному літературознавстві немає, тому у даній дисертації окремі відомості про творчість Ростопчиної не тільки узагальнюються та систематизуються, а й суттєво доповнюються запропонованим аналізом поезії, прози і драматургії письменниці. Практичне значення одержаних результатів. Результати дисертаційної роботи можуть бути використані у подальшому вивченні російської літератури першої половини ХІХ ст. і при викладанні курсу історії російської літератури ХІХ ст. у вузах і школах. Написання дипломних і курсових робіт, читання спецкурсів і проведення спецсемiнарів, заняття літературних гуртків і уроки позакласного читання – також сфера реалізації матерiалiв дослідження. У теоретичному плані – матеріали дисертації дозволяють поглибити існуючі уявлення про особливості розвитку романтизму в російській літературі 1840–1850-х років. Апробація результатiв дисертації. Результати дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри російської і світової літератури Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди. Окремі положення дисертації були викладені на Міжнародній науковій конференції, присвяченiй 200-рiччю з дня народження О.С.Пушкіна (Харків, 1999), мистецтвознавчих читаннях "Драма, вистава, глядач" (Харків, 2000), Шостих Читаннях молодих учених пам'яті Л.Я.Лівшиця (Харків, 2001), Сьомих міжнародних Читаннях молодих учених пам'яті Л.Я.Лівшиця (Харків, 2002). Публікації. Результати дослiдження викладено у 7 публікаціях, з яких 4 надруковано у провідних наукових фахових виданнях України. Загальний обсяг статей – 1,2 друк. арк. Структура і обсяг дисертацiї. Робота складається зi вступу, чотирьох роздiлiв і висновкiв (187 сторінок). Список використаної літератури налічує 204 найменування. ОСНОВНИЙ ЗМIСТ РОБОТИ У вступі обrрунтовується вибір теми, її актуальність і наукова новизна, визначаються мета й завдання дослідження, його методологічна основа, розкривається теоретична й практична значимість роботи. У першому розділі "Основні етапи вивчення літературної спадщини Є.П.Ростопчиної" подано огляд літератури з досліджуваної теми. Творчість Ростопчиної спочатку сприймалася з великими надіями і навіть захопленням; після загибелі О.С.Пушкіна і М.Ю.Лермонтова в поетесі вбачали гідного продовжувача їхніх традицій. Схвально вiдзивалися про лірику Ростопчиної В.А.Жуковський, I.В.Киреєвський, А.В.Нікітенко, О.I.Сенковський, Ф.В.Булгарін, С.П.Шевирьов. Доброзичливо спочатку оцінив вірші Ростопчиної і В.Г.Бєлінський. Але вже на початку 1840-х років літературна популярність Ростопчиної помітно знижується, про що свідчать відгуки В.Г.Бєлінського, М.М.Язикова та ін., а в 1850-тi роки у критицi ставлення до творчості Ростопчиної, за рідким винятком (А.В.Дружинін), набуває переважно негативного характеру (I.I.Панаєв, М.Г.Чернишевський, М.О.Добролюбов). Після смерті Ростопчиної її творчість майже відразу відійшла в розряд "давно минулих". З таких позицій і розглядалася літературна спадщина письменниці у 70-90-тi роки ХIХ ст. Переважна більшість дореволюційних учених творчості Ростопчиної обмежувала коло досліджуваних питань біографією та поетичною спадщиною (Є.Бобров, Ю.Веселовський, С.Ернст, І.Бєлов, Д.Михайлов, М.Берг, П.Биков) за винятком С.Брайловського, який зробив спробу дати огляд і деяких прозаїчних творів письменниці. У перші десятиліття радянської влади творчість Ростопчиної, "дворянської" письменниці, було повнiстю забуто. У наступні роки, в процесі подолання вульгарного соцiологiзму, з його горезвісним класовим підходом до явищ літератури й мистецтва, поступово повертається ім'я Ростопчиної. В оглядах, передмовах до видань творів вона згадується як учасниця літературних полемік 1840–50-х років, як господиня вишуканого літературного салону, одна з російських поетес, небайдужа до тем "світського" життя і "жіночої любові", у той же час не далека вiд ліберальних ідей i навiть патріотичних настроїв. Але всi цi схеми, нариси, якщо в чомусь і правильні, дають дуже приблизне уявлення про письменницю. Фактично на весь період радянської влади вірші Ростопчиної одержали достатньо стійкий статус поезії "дворянсько-консервативного" напряму і внаслідок цього майже не привертали увагу дослідників. Правда, деякі її вірші включалися до антологій, тематичних збірок. Вагомий внесок у вивчення спадщини Ростопчиної зробив видатний український вчений О.І.Білецький. Його роботи "Тургенев и русские писательницы 1830–1860-х годов", "До питання про вплив Пушкіна на російську літературу ХIХ віку. Пушкін і російські письменниці 1830–1860-х років" містять чимало слушних і цікавих зауважень щодо творчості Ростопчиної, зокрема системи її літературно-естетичних поглядів. Істотний перелом у вивченні спадщини Ростопчиної вiдбувся наприкінці 1980-х та у 1990-тi роки. Після тривалої перерви у Росії почали видаватися вибрані твори Ростопчиної, з'явилися статті, присвячені творчості письменниці: праці Б.Романова, В.Афанасьєва, А.Ранчина, Є.Грибкової, М.Файнштейн і В.Кисельова-Сергеніна. Оскільки ім'я Ростопчиної, надовго викреслене з історії російської літератури, було фактично невідоме широкому колу читачів, автори прагнули дати загальні відомості про життя і творчість письменниці. У роботах В.С.Кисельова-Сергеніна "По старому следу", "Тайна графини Ростопчиной" розглянуто особисте життя і деякі поетичні твори поетеси; у статті А.М.Ранчина об'єктом дослідження стали факти біографії Ростопчиної 1850-х років, її роман "Счастливая женщина" та комедія "Возврат Чацкого в Москву…"; передмова до повісті "Палаццо Форли" Є.М.Грибкової розповідає про період життя письменниці, пов'язаний із написанням цього твору. У статті Б.Романова здійснено спробу дати ідейний аналіз поетичної спадщини Ростопчиної. Особливо цікаві зауваження дослідника про зв'язок творчості поетеси з лірикою М.Ю.Лермонтова. Отже, наукові матеріали, що безпосередньо стосуються творчості Ростопчиної, становлять розпорошені по різних виданнях замітки та роздуми. Існують лише окремі зауваження про особливості лірики Ростопчиної, проза і драматургія не були предметом спеціального вивчення. Таким чином, перед сучасною наукою стоїть завдання детального дослідження спадщини Ростопчиної, що дозволить скласти більш повне уявлення про літературний процес першої половини ХІХ ст., помітне місце в якому належить творчості жінок-письменниць. Другий розділ "Поезія Є.П.Ростопчиної. Проблематика і поетика" присвячений дослідженню iдейно-художньої своєрiдностi лiрики Ростопчиної, що становить найзначнiшу в iсторико-лiтературному планi частину художньої спадщини письменницi. У поетичній творчості Ростопчиної можна виділити любовну, філософсько-релігійну лірику, вірші суспільно-політичної спрямованості, а також твори, присвячені мистецтву. Головною темою багатьох віршів Ростопчиної є зображене романтичними фарбами життя жіночої душі, для якої любов стає сенсом існування. Проте її поезія не обмежувалася тільки цим: у ній звучать і релігійні, і філософські мотиви, відчуваються вільнодумство і протест проти "світу". Знайшли відбиток у творчості поетеси декабристське повстання і Кримська війна. Все це дозволяє заперечити сформоване уявлення про Ростопчину як "салонну" поетесу і свідчить про багатогранність її особистості та поетичної творчості. Однією з перших у росiйськiй літературі Ростопчина змогла відтворити душевне життя жінки. Так, її любовна лірика, що переросла у своєрідний ліричний роман, становить оригінальне явище російської літератури. Через ряд творів простежується історія кохання самої поетеси: її зав'язка, розвиток, кульмінація і трагічна розв'язка, що складають романний сюжет і здійснюються в рамках визначеного хронотопа. Про максимальну близькість ліричної героїні автору свідчить як автобіографічний характер багатьох творів Ростопчиної, так і глибина переживань ліричного суб'єкта, високий ступінь експресивності всього складу лірики. Ряд створених у 1837–1857 роки віршів і чотири поеми, у яких відбився розвиток любовного роману, що мав місце в житті поетеси, склали поетичний цикл, об'єднаний ідейно-тематичною спільністю, єдиним образом ліричної героїні і всiм ліричним складом поезії. Меншою мірою тяжіння до створення художньої єдності проявилося в "Невідомому романі", що складається з циклу віршів, якi утворили ліричну поему. Поезія Ростопчиної містить у собі майже всі різновиди жанрових форм, які були відомі російським поетам 30–40-х років ХIХ ст.: романтичні елегії, романси, пісні, дружнi послання. Дослідження поезії Ростопчиної відкриває жанрове новаторство поетеси, зумовлене синтезом почуття і рефлексії, що розширювало звичайні канони елегії і романсу, утворюючи твори, жанр яких можна визначити як "сповiдi". Для Ростопчиної, як і для будь-якого романтика, характерна передусім увага до внутрішнього стану людини. Лірика поетеси індивідуальна, майже автобiографiчна, у ній Ростопчина постає митцем яскраво вираженої особистості, майстром передачі внутрішньої зосередженості; спостерігається глибока єдність між автором і його ліричним образом. Особистiсний момент сприяє посиленню ліричного струменя в її поезії. Вірші Ростопчиної відзначаються яскраво вираженою "жiночiстю", сповiдальнiстю, внутрішньою суперечливістю і поглибленим психологізмом у відображенні почуттів. Відбиті у творах міркування поетеси про життя і навколишню дійсність стають відображенням її сучасності. Поезія Ростопчиної тяжіє до щоденниковостi, чому сприяють точнi вказівки дат і місць написання віршів. У поезії Ростопчиної, сучасницi Пушкіна і Лермонтова, яка вважалася гідною продовжувачкою їхніх традицій (після загибелі великих поетів її називали "першим поетом тепер на Русі" (П.А.Плетньов)), виявилася сильна взаємодія пушкiнського і лермонтовського напрямків. У третьому розділі "Ідейно-художня своєрідність прози Є.П.Ростопчиної" визначено особливостi художнього свiту її епiчних творiв. У другій половині 1830-х років, на вершині своєї літературної слави, Ростопчина звернулася до прози. Протягом майже двох десятиліть нею були написані повісті "Чины и деньги", "Поединок", "Палаццо Форли", а також романи "Счастливая женщина" та "У пристани". Час дебюту Ростопчиної як прозаїка збігся із розквітом російської романтичної прози. У прозі Ростопчина зберігала вірність романтичним традиціям. Її перші прозаїчні твори ("Чины и деньги", "Поединок") були написані відповідно до літературних канонів романтичної світської повісті 30–40-х років XIX сторіччя. Ростопчина звертається до сучасної дійсності, показуючи залежність особистого життя людини від суспiльства, яке фатальним чином впливає на долі людей. Але трактування основного конфлікту світської повісті – героїв і суспiльства – у неї ускладнюється мотивом соціальної нерiвностi, що перешкоджає щастю героїв ("Чины и деньги"). Специфiчнi для прози того часу чiтка хронологічна приуроченість зображених подій, епістолярна форма, введення образу оповідача, що мотивує реальність оповіді, оскільки зі звичайного оповідача він виростає у наділений біографією і характером літературний персонаж, покликані створити в повістях Ростопчиної відчуття "невигаданостi" подій, якого прагнули романтики 30-х років. Уже в перших повістях письменницi виявилась тенденція до поглибленого психологізму. Увагу автора звернено на зображення характерів, психологія яких розкривається в їхніх любовних переживаннях. Для розкриття внутрішнього світу персонажів письменниця використовує такі прийоми психологічного аналізу, як внутрішній монолог, що фіксує потік думок героїв у певний момент, двоплановий діалог, а також опис їхніх спогадів. Із цією тенденцією пов'язане й звернення письменника до жанру роману в листах ("У пристани"), а також фрагментарне використання щоденникової та епістолярної форми ("Чины и деньги", "Поединок", "Счастливая женщина", "Палаццо Форли"). Прозаїчні твори Ростопчиної мають яскраво виражену антисвiтську спрямованість, властиву і її ліриці. Письменниця показує пороки сучасного їй суспiльства, розкриваючи жорстоку владу звичаїв світу, що пригнiчують особистiсть. Традиційна для світської повісті трагічна любовно-психологічна колізія набуває в Ростопчиної більш загостреного соціального забарвлення: часто мотиви вчинків героїв криються не тільки в психології, але й у навколишніх зовнішніх обставинах. У "Чинах и деньгах" письменниця пiдняла питання безправного становища жінки в сучасному суспiльствi. Вона відстоює її право бути особистістю й розпоряджатися життям на власний розсуд. Цю тему Ростопчина продовжила в наступних творах – повісті "Палаццо Форли" та романах "Счастливая женщина" і "У пристани". Проте проза Ростопчиної виходить за рамки традиційно "жіночої" проблематики. Так, повість "Поединок" спрямована проти дуелі як світського забобону, що спричиняє загибель невинних людей. У романі "У пристани" найбільш яскраво подана філософська концепція буття, відповідно до якої все життя людини визначено вищими силами. На думку письменниці, у поєднаннi щасливих і трагічних подій у людській долі мiститься вищий божествений зміст. Численні життєві перипетії призводять людину до необхідності пошуку щастя за межами земного буття. Як показує дослідження прози Ростопчиної, письменниця спиралася на традиції своїх попередників. Певною мірою її перша повість "Чины и деньги" навіяна мотивами "Страданий юного Вертера" І.В. Гете, "Последних писем Якопо Ортиса" Уго Фосколо, "Новой Элоизы" Ж.-Ж.Руссо та інших творів світової літератури, що істотно вплинули на російських романтиків. Услід за своїми видатними попередниками Ростопчина, звернувшись до епістолярного жанру, показала станові забобони як неподолану перешкоду на шляху до щастя закоханих. Зі "Страданиями юного Вертера" і "Последними письмами Якопо Ортиса" твір Ростопчиної зближує як тема нещасного кохання, якому заважають хибні норми родинної моралі та суспільна нерівність, загальна схема сюжетного розвитку, так і високий ступінь експресії, властивий листам героя, глибокий ліризм. Як і в поезії, у прозі вона зверталася до творчості "старших наставників". Зокрема, у "Поединке" помітний вплив пушкiнського роману "Евгений Онегин" і повісті "Выстрел". Водночас у "Чинах и деньгах" Ростопчина засуджує сформовану в суспiльствi систему виховання дівчат, а в "Счастливой женщине" смерть героїні у фіналі роману (як і в "Анне Карениной" Л.М.Толстого) – це відплата за подружню зраду. Твори Ростопчиної 50-х років ("Счастливая женщина", "Палаццо Форли", "У пристани"), створені в епоху розквіту реалізму, також продовжували традиції романтизму, оскільки, відповідно до авторської концепції, яскраво вираженої у романі "Счастливая женщина", література покликана піднімати особистість, надихати на служіння високому і прекрасному, а не описувати повсякдення. У "Палаццо Форли", на відміну від інших прозаїчних творів Ростопчиної, спостерігається зростання письменницької майстерності авторки. Напруженість і цікавість сюжету, життєстверджуючий пафос, своєрідність просторової та музичної організації твору дозволяють зробити висновок про творчу еволюцію письменницi. Як і поезія, проза Ростопчиної 50-х років ХIХ сторіччя характеризується поглибленим психологізмом, відтворенням не просто "почуттів", а "почуттів-думок", у тому числі і безпосередньо авторських, зображенням моральних волевиявлень, що вiдбиваються у вчинках і відчуттях героя. У четвертому розділi "Художній світ драматургiї Є.П.Ростопчиної" зроблено спробу на прикладi найбiльш значних в iдейно-художньому вiдношеннi п'єс – "Нелюдимка", "Одаренная", "Ни тот, ни другой", "Возврат Чацкого в Москву, или встреча знакомых лиц после двадцатипятилетней разлуки" – дослiдити своєрiднiсть творчого методу, жанрової системи, проблематики, образної структури i поетики драматургiї Ростопчиної. Дослiдження її п'єс свiдчить про жанрове та iдейно-тематичне розмаїття драматичної спадщини письменницi. Ростопчина звернулася до драматургії наприкінці 40-х – початку 50-х років, коли вона була вже відомим поетом і прозаїком. Вона створила більше десяти п'єс, із яких лише "Семейная тайна" є перекладом французьких авторів Л.Баттю і М.-Ф.-Ж.-Б.Делавіня. Всі інші – оригінальні твори, що належать переважно до жанру комедії ("Домашнее уложение", "Кто кого проучил", "Людмила и Люба", "Ни тот, ни другой", "Барыне скучно", "Возврат Чацкого в Москву, или встреча знакомых лиц после двадцатипятилетней разлуки"). Крім того, нею були створені драми "В Испании" (під псевдонімом В.Чернiцин), "Нелюдимка", а також драматичні фантазії "Дочка Дон-Жуана" й "Одаренная". Звернувшись до драматургії вже у зрілий період своєї творчості, Ростопчина спробувала вийти за рамки традиційної романтичної поетики. У її драматичних творах вiдчутний вплив ранньої творчості О.М.Островського та I.С.Тургенєва, а також "натуральної школи", що виявляється в побутописанні, прагненні відтворити уклад життя і звичаї представників певного соціального прошарку. Проте як літератор, що вже сформувався, чиє творче становлення прийшлося на епоху розквіту романтизму, чим і зумовлена своєрідність авторського світогляду, Ростопчина зберігає вірність романтичним принципам у створенні характерів, сюжетно-композиційнiй, просторово-часовiй і предметнiй організації творів. У драматичних творах письменниця продовжує розвивати теми і мотиви, що стали домінантними в її лірицi й прозі. Так, через усі драми Ростопчиної проходить мотив трагічного або нерозділеного кохання, що мав автобіографічний характер. Антисвiтська спрямованість усiєї її творчості виявляється й у драматургії. Зокрема, героїня першої драми Ростопчиної ("Нелюдимка") Зоя свідомо віддаляється від світського суспiльства, усамітнившись у селі. В "Одаренной" показані яскраві картини бездушностi, лицемірства й жорстокості вищого світу, не тільки байдужого, але часом і ворожого головній героїні. У комедії "Ни тот, ни другой", висмiюючи такі дрібні пороки його представників, як сліпе дотримування моди, лицемірство, Ростопчина показує згубний вплив світського суспiльства на людську особистість. "Возврат Чацкого в Москву…", що вінчає її драматичну творчість, являє собою широку панораму громадського життя середини ХIХ сторіччя. Створюючи сатиру на виниклі суспільні течiї, письменниця вважала, що поділ на слов'янофілів і західників є штучним, оскільки в основі його лежить не бажання бути корисним батьківщині, а прагнення продемонструвати власну значущість. Хоча у своїх оцінках західників і слов'янофілів Ростопчина часто була недостатньо об'єктивною, даючи їм занадто поверхову, а часом і помилкову характеристику, подані в комедії образи, доведені до гротеску, деякою мірою співзвучні творчості М.Є.Салтикова-Щедрiна. Аналіз розглянутих п'єс Ростопчиної дозволяє говорити про певну еволюцію драматурга. Якщо в перших творах відзначається своєрідний романтичний бунт героя проти світу в цілому, то в наступних п'єсах і особливо в комедії "Возврат Чацкого в Москву…" автор викриває конкретні вади сучасного вищого суспiльства. Тому філософська спрямованість, така виразна в "Нелюдимке" і "Одаренной", у пізніх п'єсах Ростопчиної відходить на другий план. Поряд з ідейно-тематичними змінами, у драматичній творчості Ростопчиної спостерігається і жанрова еволюція, що виявилась у поступовому переході від власне драми ("Нелюдимка", "В Испании") до комедії ("Домашнее уложение", "Кто кого проучил", "Ни тот, ни другой", "Возврат Чацкого в Москву…" тощо), що свідчить про прагнення письменниці створити драматичні твори, які відповідають потребам часу. У драматургії Ростопчиної відбився складний письменницький художньо-естетичний пошук. Зберігаючи вірність своєму романтичному світовідчуттю, Ростопчина не могла лишатись осторонь сучасного їй літературного процесу. Складне переплетення в драматичних творах Ростопчиної романтичної і близької до реалiзму лiнiй, при явному домiнуваннi першої, є показовим для романтизму в росiйськiй літературі 1840 – 1850-х років. ВИСНОВКИ Є.П.Ростопчина стала однією з небагатьох жінок-письменниць у росiйськiй літературі ХIХ сторіччя, чия творчість, відзначена неповторною авторською індивідуальністю, відрізняється досить високим художнім рівнем. Хоча її ім'я і опинилось у тіні більш талановитих і відомих сучасників (таких, як О.С.Пушкін, М.Ю.Лермонтов, В.А.Жуковський), воно займає гідне місце в історії російської літератури. Дослідження спадщини Ростопчиної показує, що протягом усієї літературної діяльності, яка тривала більше чверті сторіччя, письменниці вдалося зберегти вірність лiтературно-естетичним принципам, якi сформувались у неї на самому початку творчого шляху. Ідейно-художні особливості лірики і прози Ростопчиної визначилися вже наприкінці 20-х – початку 30-х років ХIХ ст., часу розквіту російського романтизму, і не зазнали серйозних змін у 40-50-тi роки, коли провiдну роль у літературному процесі став відігравати реалістичний напрямок. Найбільш значна в історико-літературному плані частина художньої спадщини Ростопчиної – її поезія. Широкий ідейно-тематичний діапазон лірики Ростопчиної дає підстави заперечити сформоване у ХIХ столітті уявлення про неї як суто "салонну" поетесу, що досі залишалося не подоланим. У поетичній творчості Ростопчиної особливо помітні традиції О.С.Пушкіна і М.Ю.Лермонтова. Ряд її віршів за своєю композиційною будовою, характером образiв, мотивів, ліричного настрою несуть на собі сліди певного впливу її великих сучасників. Проте поезію Ростопчиної не варто сприймати як результат прямого наслiдування Пушкіна та Лермонтова. Пушкiнсько-лермонтовськi традиції відбилися в лірицi поетеси своєрідним чином. Поєднання гармонійності, ясності думки, високої простоти поезії Пушкіна із лермонтовською рефлексією дозволило поетесі з особливою глибиною виразити власні почуття. І цими своїми властивостями поезія Ростопчиної була близька до творчості її геніальних сучасників – Ф.І.Тютчева та А.А.Фета. Ростопчина прагне до самодостатності поетичного світу, показуючи його як сферу постійної боротьби протилежностей, що належать до духовної сфери буття. У її поезії знайшло відображення й переосмислення характерної для романтичних творів природи конфлікту. Конфліктну основу лірики Ростопчиної визначала не стiльки невідповідність мрії та реальності, що була центральною колізією романтичної лірики початку ХIХ ст., скільки суперечливість моральних поривань, які виявляються у поведінцi героїв. У її лірицi знайшов втiлення складний ідейно-стильовий пошук нових жанрових форм. Поетесі вдалося досягти синтезу суб'єктивного психологізму й філолофсько-елегійного узагальнення. Завдяки поєднанню опису почуттів із філософською думкою, що визначає весь хід ліричної оповіді, Ростопчина створила твори-сповiдi, розширивши в такий спосіб звичні рамки романсу й елегії. Новаторством поетеси стала і контамінація в одному творі різних жанрових форм: елегії, короткого роздуму тощо. Роль прози і драматургії письменниці менш помітна в літературному процесі ХIХ ст. порівняно з її поезією. Проте їх дослідження розширює уявлення про творчий діапазон Ростопчиної, а в сукупності з її поезією дозволяє точніше визначити своєрідність художнього світу автора. Через усю її творчість – поезію, прозу, драматургію – лейтмотивом проходить тема протесту проти вищого світу, в якому немає місця духовно незалежнiй особистості. У повістях, романах і драмах Ростопчина продовжила розпочату ще в поезії антисвiтську тему. У трактуванні основного конфлікту світської повісті – героя і суспiльства – Ростопчина загострює мотив соціальної нерiвностi, що перешкоджає особистому щастю героїв. Письменниця показує трагічне протиріччя: не займаючи високих посад і не маючи значного матеріального достатку, неможливо здобути почуття радості; але й "чини і гроші" не роблять людину щасливою. Ростопчина критикує суспільну мораль, побудовану на хибних поняттях. Вона показує трагічну приреченість особистості в сучасному суспiльствi. Побоювання думки світу та почуття невірно зрозумiлого обов'язку руйнують долі людей. Герої повістей і романів Ростопчиної, поставлені в рамки світського суспiльства, відчувають жорстоку владу його звичаїв. Письменниця звинувачує світ у перекручуванні самих природних норм людського буття. Зокрема, у її творах засуджується прийнята в суспiльствi система виховання дівчат. Прагнення Ростопчиної дати зразки аналізу життя сучасного суспiльства простежується як у поезії, так і прозі та драматургії. Зміст метафори вищого світу як "цирку дев'ятнадцятого сторіччя", що з'являється у її поезії, з особливою яскравістю розкривається в комедії "Возврат Чацкого в Москву...", де знайшла відображення запекла ідейна боротьба, що відбувалась у суспільно-політичному житті Росії 1840–1860-х років. Використавши сюжет і образну систему "Горя от ума" О.С.Грибоєдова, письменниця звернулася до злободенної для її часу проблематики. У її комедії створюється образ замкнутого вищого світу, де кожний грає визначену йому роль. Заперечуючи сучасну дійсність, ворожу до будь-яких щирих особистiсних поривань, Ростопчина цікавиться життям віддалених епох і екзотичних країн, що виявилось, зокрема, у зверненнi в поезії і прозі ("Счастливая женщина", "Палаццо Форли") до італійської теми. У творчості Ростопчиної виражена типово романтична концепція буття. Повному страждань земному життю письменниця протиставляє ідеальний світ, де кожний стражденний може знайти свободу і щастя. Традиційний для романтиків мотив фатальної обумовленості долі, що пронизує всю творчість Ростопчиної, набуває особливого звучання в повісті "Поединок" і романі "У пристани". На думку письменниці, яка виражена в романі, ланцюг фатальних збігів обставин, що руйнують життя особистості, являє собою знаряддя Божественого Провидіння. За задумом вищих сил, на шляху свого духовного удосконалення особистість повинна пізнати як найвище блаженство, так і величезне горе. Лише тоді, очистившись від усього тлінного, земного, вона зможе стати ближчою до небес. Романтичні ж герої у творах Ростопчиної приречені на численні "бурi життєві", наділені високими почуттями, вони понад усе ставлять любов і поняття обов'язку і честі, що робить неминучим їхнє зiткнення із середовищем, яке віддає перевагу "чинам і грошам". Повiстi та романи Ростопчиної написанi згiдно з канонами романтичної прози 30-х рокiв ХIХ ст. Її творам властиве звернення до сучасної дiйсностi, притаманне повiстям i романам тих рокiв. Щоб пiдкреслити "життєвiсть", "правдоподiбнiсть" подiй, якi стали основою творiв, Ростопчина використала ряд лiтературних прийомiв, специфiчних для романтичної прози цього часу. Так, її повiстi й романи вiдзначаються точною хронологiчною вiднесенiстю. У них з'являється образ оповiдача, що мотивує реальнiсть оповiдi, який iз звичайного оповiдача виростає в лiтературний персонаж, надiлений характером i бiографiєю. Для створення вiдчуття "невигаданостi" подiй письменниця використовує епiстолярну i щоденникову форму, популярну в романтичнiй прозi 30-х рокiв. Незважаючи на те, що Ростопчина була супротивницею "натуралістичності", виступала проти сформованої реалістичної школи (що стала на початку 1850-х років пануючою в літературі), оскільки вважала її "антиестетичним" явищем, у зрілій творчості письменницi (головним чином, драматургії і почасти прозі) поєднуються романтичні і реалістичні принципи зображення дійсності. Так, більшість персонажів її драм - звичайні люди, а не виняткові особистості; фатально-романтичні ситуації мають реалістичне підrрунтя. Поряд із піднесеною, типово романтичною лексикою монологів головних героїв у п'єсах з'являється і насичена прозаїзмами мова другорядних персонажів. Вчинки героїв, у тому числі міфологічних ("Одаренная"), мають майже реалістичне мотивування. У творчості Ростопчиної останнiх років її життя спостерігається підвищений інтерес до побутописання, особливо помітний у драмах ("Ни тот, ни другой", "Возврат Чацкого в Москву..."). Змінюється і мовна будова творів. Посилюється її індивідуалізація. Таким чином, незважаючи на те, що Ростопчина залишалася романтиком протягом усього свого життя, у її творчості відбилися складні літературні шукання епохи. Хоча проза і драматургія Ростопчиної поступаються її поезії за своєю історико-літературною значимістю, її повісті, романи і драми по-своєму значущі, примітні для літературного процесу 1840–1850-х років, що характеризується збагаченням романтичної традиції завоюваннями реалізму. Дослідження їх ідейно-тематичного і жанрового розмаїття, образної системи, просторово-часової і предметної організації, а також втілення в них авторської філософської концепції буття дозволяє виявити неповторну своєрідність художнього світу Ростопчиної. Талановита поетеса, прозаїк і драматург, у творах якої відбилися складні духовно-естетичні пошуки російської літератури першої половини ХIХ століття, одна з найбільш значущих постатей серед сучасних їй жінок-письменниць, Є.П.Ростопчина залишила помітний слід в історії російської літератури того часу. СПИСОК ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ Cорокина Т.Н. Е.П.Ростопчина и М.Ю.Лермонтов // Науковi записки ХДПУ iм. Г.С.Сковороди. – Сер. Лiтературознавство. – Харкiв, 1998. – Вип. 5 (16). – С.3-13. Сорокина Т.Н. Е.П.Ростопчина и А.С.Пушкин // Науковi записки ХДПУ iм. Г.С.Сковороди. – Сер. Лiтературознавство. – Харкiв, 1998. – Вип.10 (21). – С.27-32. Щекина Т.Н. Повесть Е.П.Ростопчиной "Поединок" // Науковi записки ХДПУ iм. Г.С.Сковороди. – Сер. Лiтературознавство. – Харкiв, 2000. – Вип.1 (25). – С.64-68. Щекина Т.Н. Идейно-художественное своеобразие драмы Е.П.Ростопчиной "Одаренная" // Науковi записки ХДПУ iм. Г.С.Сковороди. – Сер. Лiтературознавство. – Харкiв, 2001. – Вип.1 (28). – С.42-47. Сорокина Т.Н. Пушкинские традиции в поэзии Е.П.Ростопчиной // Актуальные проблемы современного пушкиноведения: Материалы международной научной конференции, посвященной 200-летию со дня рождения А.С.Пушкина 17-18 мая 1999г. – Харьков: Изд-во ХГПУ им. Г.С.Сковороды, 1999. – С.39-40. Щекина Т.Н. Драматургия Е.П.Ростопчиной // Шестые чтения молодых ученых памяти Л.Я.Лившица. – Харьков: Изд-во ХГПУ им. Г.С.Сковороды, 2001. – С.30-31. Щекина Т.Н. Драма Е.П.Ростопчиной "Нелюдимка" // Седьмые международные чтения молодых ученых памяти Л.Я.Лившица. – Харьков: Изд-во ХГПУ им. Г.С.Сковороды, 2002. – С.45.
АНОТАЦIЇ Щокiна Т.М. Творчiсть Є.П.Ростопчиної. – Рукопис. Дисертацiя на здобуття наукового ступеня кандидата фiлологiчних наук за спецiальнiстю 10.01.02 – росiйська лiтература. – Дніпропетровський національний унiверситет. – Дніпропетровськ, 2002. Дисертацiя присвячена аналiзу лiтературної спадщини Є.П.Ростопчиної, однiєї з небагатьох жiнок-письменниць у росiйськiй лiтературi ХIХ сторiччя, творчiсть якої, вiдзначена неповторною авторською iндивiдуальнiстю, має досить високий художнiй рiвень. Дослiдження спадщини Ростопчиної показує, що протягом усiєї лiтературної дiяльностi, яка тривала бiльше чверті столiття, письменницi вдалося зберегти вiрнiсть романтичним лiтературо-естетичним принципам, які сформувались у неї на початку творчого шляху. Найбільш значна в історико-літературному плані частина художньої спадщини Ростопчиної – її поезія. Хоча проза і драматургія Ростопчиної поступаються її поезії за своєю історико-літературною значимістю, її повісті, романи і драми по-своєму значущі для літературного процесу 1840–1850-х років. Дослідження їх ідейно-тематичного і жанрового розмаїття, образної системи, просторово-часової і предметної організації, а також втілення в них авторської філософської концепції буття дозволяє виявити неповторну своєрідність художнього світу Ростопчиної, у якому відбилися складні духовно-естетичнi пошуки російської літератури першої половини ХIХ сторіччя. |
