Здійснене дисертаційне дослідження теоретичних та прагматичних проблем дало змогу дійти таких загальних висновків і обґрунтувати такі пропозиції: 1. Аналіз та розуміння відносин, що характеризуються категорією "національне господарство”, необхідно базувати щонайменше на трьох підходах: історико-цивілізаційному (або за фазами суспільного виробництва), об’єктно-суб’єктному та організаційно-управлінському (або регулятивному). Допустимо і науково коректно вживати категорії "товарне виробництво", "ринкова економіка", "національне ринкове господарство", як органічно споріднені і певною мірою взаємозамінні, оскільки дані явища, по-перше, внутрішньо властиві для економічних систем, що органічно потребують ринкових свобод, приватної власності та добросовісної конкуренції; по-друге, господарська діяльність їх ґрунтується на економічній та організаційно-управлінській підтримці держави; по-третє, характеризуються активним сприйняттям глобалізаційних викликів та пріоритетів. 2. Історичний досвід існування СРСР та його економічної системи, не дивлячись на панування адміністративно-командних методів управління, підтвердив неможливість абсолютного виключення ринкових елементів господарювання. Існування, попри всіляких утисків і заборон, поряд з надмірно централізованою плановою системою тіньових виробництв, що виходили за межі адміністративно-командної економіки і базувалися на елементах ринкових відносин, наочно підтвердило їх об’єктивність та життєспроможність. Усі спроби системного заперечення й вольового відторгнення ринкових явищ виявилися безсилими; відпрацьовані віками регулятори господарського життя неможливо викорінити, оскільки вони випливають з найважливіших потреб та економічних інтересів людини. 3. Беззаперечним фактом є те, що майже всі підприємства незалежно від форм власності й господарювання живуть в умовах двох балансів, тобто активно приховують реальні цифри щодо прибутковості й формують для контролюючих органів картину штучної збитковості. Причини тінізації вітчизняної економіки не так вже і складні для розуміння, але нелегкі для усунення. Грубі прорахунки в економічній політиці призвели до загрозливого зростання тіньової економіки, на її основі фактично легітимно, тобто у тісній співпраці з виконавчою владою, сформована напівкримінальна “п’ята влада”. Це стало однією з причин, що Україна уже фактично витіснена на далеку периферію цивілізованих економік світу. Спотворене функціонування ринкових механізмів – серйозна проблема для управлінсько-регуляторної системи країни. 4. Лібералізація і приватизація не гарантують появу дійсно ринкової економіки, ефективного управління національним господарством. Український досвід підтверджує, що і за приватної власності може виникнути бюрократичний абсолютизм і хаотична безгосподарність. Разюча безпорадність вітчизняної економіки великою мірою обумовлена стрімкою “колективізацією” (акціонуванням) промисловості і перманентною приватизацією. Тому вельми важливо, формуючи нову парадигму цивілізаційного поступу української держави, радикально переосмислити суспільні пріоритети та орієнтири. Відповідно до них держава регулює ринок, а ринок регулює діяльність підприємств. Організоване на принципах ринкової економіки національне господарство відтворює прагнення до вигоди, але в рамках строго регламентованих і обов’язкових для усіх правил. Там, де неспроможний ринок, вступає в дію держава, її владні приписи. 5. Ринок приймає інтереси індивідуума за вихідний і водночас базовий критерій організації господарства. Чи не тому соціальною основою ринкової системи є широкий загал дрібних власників та підприємців, високооплачуваний прошарок найманих працівників та інженерно-технічної інтелігенції. Водночас сприйняття дрібного (малого) бізнесу як вихідної засади для побудови ринкової економіки спрямовує Україну хибним шляхом опори виключно на приватного власника, який на ділі має вузько обмежене коло інтересів і ще більш обмежені можливості. Настав час подолати поширену в суспільстві думку, що нібито підприємницька ініціатива проявляється лише у приватного власника. Держава може і повинна стати провідною організуючою силою розвитку національного господарства, а державна власність - прикладом економічної ефективності. 6. Державне підприємництво являє собою економічну діяльність у різних сферах та сегментах національного господарства, що належать до державної власності і отримують необхідні фінансово-економічні результати (прибуток). Отже, державне підприємництво як форма ініціативного господарювання спонукає обєднати капітал та управлінсько-регуляторні зусилля держави для успішної реалізації загальнонаціональних проектів і програм, тобто для досягнення загальнодержавної мети. Усвідомлення в процесі дисертаційного дослідження тієї очевидності, що держава і ринок не можуть бути взаємозамінними суспільним феноменами, дозволила автору дійти висновку, що ринковою має бути економіка, система господарювання, а не держава чи все суспільство. Водночас особлива увага державних органів повинна сконцентруватися на тому аби виключити тіньову, а нерідко й кримінальну діяльність суб’єктів господарювання і водночас не допускати розправи над ринковими структурами і незалежним бізнесом. 7. Формуючи конкурентне середовище, держава економічним чином та через свої організаційно-управлінські функції мала б зумовлювати утвердження в Україні найбільш ефективного й раціонального способу виробництва в усіх своїх різновидах. Саме через державне управління та регулювання мали б підсилюватися (на жаль, так не є) конкурентні механізми ринкового господарства, генеруватися, з одного боку, безперервність процесу відтворення, його цілісність, а з іншого – баланс попиту і пропозиції, формуватися потенціал рівноваги і взаємовигоди для господарюючих субєктів. Панування зазначених тенденцій (на жаль, ситуація розвивається в протилежному напрямку) підтверджувало б ту очевидність, що національне господарство сьогодні, – це органічне поєднання можливостей ринкової економіки і регулятивних зусиль держави. 8. Держава, через систему органів управління та регулювання формує конкурентне середовище, яке, в свою чергу, є вагомою спонукальною силою, ефективним продуцентом ринкових за своєю суттю відносин. Виходячи з ситуації, яка не підтверджує розвиток прогресивних тенденцій в національній економіці, зараз украй потрібен об’єктивний і скрупульозний аналіз вітчизняного ресурсного потенціалу, його структури, щоби використовуючи організаційні та управлінсько-регулятивні можливості держави забезпечити, врешті-решт, орієнтованість національного господарства, його найбільш важливих сегментів на світовий рівень конкурентоспроможності. Можна зробити висновок, що національні економіки, зорієнтовані на внутрішній замкнутий цикл, націлені опиратися на власні сили, є цивілізаційно безперспективними. Тому практично непридатними і шкідливими є теорії так званого “економічного націоналізму”, які останнім часом набувають певного поширення і в Україні. 9. Дослідження показало, що українська держава ще не спромоглася створити ефективну модель втілення інтелектуального потенціалу у високотехнологічні виробництва. Українська господарська модель не є інноваційно-зорієнтованою і поки що не в стані продемонструвати ефективну систему технологічно сучасного виробництва. Це означає, що національне господарство не в стані застосовувати адекватні економічні, інноваційні та організаційно-управлінські модулі, які були б адекватні цивілізаційним вимогам і міжнародним стандартам. Більше того, глобалізаційні ринкові системи здатні значно підсилювати амплітуду цих розходжень на національному рівні. 10. Україна рано чи пізно змушена буде сформувати й практично реалізувати інноваційну модель розвитку з сильним державним диригуванням. Це не заперечує ринковий вектор, а навпаки - надає йому більшої спрямованості. Ніякими “особливостями” перехідного періоду, первинного нагромадження капіталу не можна виправдати спотворену поляризацію суспільства – на абсолютно злиденних і надбагатих, монопольних роботодавців, які не визнають ніяких соціальних застережень і цинічно експлуатують беззахисну, безпрецедентно дешеву працю (робочу силу). Зникнення такого ганебного явища, як бідність працюючої сім’ї – ключова проблема й невідкладне завдання української держави. 11. Найбільш реальні інноваційні перспективи для економіки України стратегічно замикаються (так має бути) на аграрному секторі, на розвитку переробної та підтримці харчової промисловості. Економічну роль держави та її управлінсько-регуляторні зусилля у цьому сенсі мали б великий ефект. Потенціал родючості українських земель такий, що при реальній підтримці держави, запровадженні сучасних агротехнологій, Україна в стані прогодувати, щонайменше, 140-150 млн. людей. Якщо порівняти темпи збільшення чисельності населення планети з темпами зростання продовольства, то перші перевищують останні в 2,5 разу. Державна підтримка сільськогосподарського виробництва, суворий контроль за ефективністю використання орних земель, як головної складової національного багатства України, – одна з головних економічних функцій держави. У більш конкретному аспекті йдеться про організацію державних систем забезпечення села сучасною технікою на засадах лізингу та надання послуг у справі іригації та меліорації, захисту рослин і ветеринарії, гарантоване державне замовлення на закупівлю сільськогосподарської продукції, організація її зберігання та переробки тощо. 12. У дисертації виокремлені фундаментальні, корінні проблеми, які зумовлюють зростаючу роль нематеріального виробництва і сфери послуг, інформаційних технологій та інноваційних знань, і перетворення яких у найбільш перспективний (цивілізаційний) ресурс має вирішувати головним чином держава не просто на макрорівні, а через активне врахування (в режимі) глобалізаційних тенденцій. Необхідно визнати, що конкурентоспроможність національного господарства стала загальним місцем в різноманітних наукових дискусіях. Однак практичного заземлення почасти конструктивних ідей в українській державі не відбувається. 13. За умови використання сучасних систем прогностичного передбачення, засобів комунікації та інформаційних технологій, державні управлінсько-регулятивні органи були б в стані поширювати у національному господарстві досить ефективні конкурентні стратегії. При зацікавленості держави можна було б забезпечити зростання масштабів транснаціоналізації (багатоканальний процес осучаснення традиційного ринкового господарства) української економіки. Для нашої держави стратегічним є трансрегiональне спiвробiтництво, яке несе в собі потужні iмпульси економiчного розвитку i яке використовується не адекватно наявним можливостям. Україна розташована на цивiлiзацiйному розламi європейського i євразiйськоого шляхів, і мала б використовувати переваги як західної, так i східної цивiлiзацiй. Займаючи таке унікальне "транспортно-коридорне" положення, наша держава поки що слабко використовує ці об’єктивні вигоди. Отже, не буває слаборозвинутих країн, а є країни непрофесійно, непатріотично керовані! Ефективно використовуючи наявні економічні та організаційно-управлінські можливості, здійснюючи інноваційну політику та високотехнологічне супроводження національного господарства – українська держава забезпечить (так має бути) назрілі трансформаційні досягнення та економічну могутність на цивілізованих ринкових засадах і зрештою забезпечить високий рівень якості та безпеки життя людей. |
