Дисертація завершується підсумками про епоху постмодерну, що наступила, пов’язаною із затвердженням плюралістичної парадигми, відмовленням від європоцентризму й етноцентризму, проголошенням принципу множинності цивілізацій, правових культур, загостреною увагою до індивіда, його внутрішнього світу, у тому числі правових складових цього світу. Право має сприяти формуванню постмодерністської моделі державної системи, що відрізняється економічністю, мозковитістю, інноваційністю з максимальною передачею повноважень на нижні поверхи управління й самоврядування. Проникнення в суть процесів правового буття епохи постмодерну пов’язане з необхідністю визначення стратегії правового розвитку України. Тут з’ясовується фундаментальне значення нашої власної правової спадщини і правових традицій, актуальність пріоритетного використання правової реальності розробок вітчизняної юридичної науки, розвиток нормативно-правової бази й державних інститутів, що відповідають правовому менталітету й державній ідеології народу України. Юридичний образ постмодерну, тобто глибинні зміни у праві й державі нової епохи, потребує свого відбиття у правовій політиці й системі юридичної освіти. Загальнотеоретичний розгляд традицій і новацій у правовому розвитку з урахуванням сучасного стану правової реальності й державних інститутів України дозволяє позначити специфіку юридичної географії України, визначитися з належністю її правової системи до євразійської правової сім’ї, виділити основні засади правової політики України в сучасних умовах. Досягнення ефективної правової політики в Україні актуалізує для вітчизняної юридичної науки розробку концепції, яка б визначала можливість використання зарубіжних правових норм, інститутів, принципів і цінностей у правовій реальності України. Уявляється, що це може бути “Концепція збереження правової спадщини і правової конвергенції”, яка включає визначення меж вітчизняного правового розвитку за наступними напрямами: 1) збереження й удосконалювання власної правової спадщини; 2) уніфікація національного права під впливом міжнародного права; 3) уніфікація національного права під впливом інтегративного права ЄС; 4)використання правових досягнень інших правових систем євразійської правової сім’ї; 5) використання правових досягнень правових систем інших правових сімей. На цьому шляху автор подав висновки і пропозиції, що стосуються: подолання європоцентризму у правовому розвитку з визнанням різноманіття правових культур, правових менталітетів і правових цінностей; формулювання специфічних рис західної і східної традиції права, визнання рівноправного існування віддиференційованих і невіддиференційованих правових систем; особливостей правової системи і правової культури України, її існування в рамках євразійської правової сім’ї, взаємодії з міжнародним і інтегративним правом, а також участі в діалозі правових культур; сучасного праворозуміння й визначення права як історично обумовленої, релігійно вивіреної й морально обґрунтованої, легалізованої нормативної системи, розрахованої на загальне визнання (легітимацію) й відповідну поведінку людей, організацій, соціальних спільностей, яка використовує процедуру, формалізовані рішення й державний примус для запобігання й вирішення конфліктів, збереження соціальної цілісності;
специфіки юридичного образу постмодерну, втрати догмою права таких характеристик, як непорушність, стійкість, внутрішня несуперечність, а також кризи суверенітету держави, зокрема втрати державною владою монополії на морально-правові ресурси; обґрунтування існування євразійської правової сім’ї як сукупності правових систем, об’єднаних спільною історією становлення права, специфікою джерел права і їх використанням, особливістю правового менталітету, специфічною роллю держави й Церкви в розвитку права; необхідності посилення зв’язку між правом і релігією в сучасних умовах, формування віри у право як знакової характеристики професійної правової культури і складової правової культури суспільства в цілому; становлення юридичної еліти в Україні як цілісної соціальної групи юристів, за якою визнається право на визначення меж, обсягу, структури, методів і спрямованості правової сфери, шляхів формування і здійснення права, а також науково-дослідного й освітнього забезпечення правової реальності; посилення ролі аксіологічних характеристик права й держави, з визнанням існування цінності права і правових цінностей, де останні складають основу правового буття й визначальний компонент у формуванні професійної правової культури; визнання за правовою спадщиною України визначального значення у становленні й розвитку власної правової системи, необхідності збереження вітчизняних правових традицій в умовах глобалізації й руйнування національних правових культур. |