У дисертаційній роботі здійснено теоретико-методологічне узагальнення процесу структурної трансформації національної економіки, що становить принципово новий напрям економічної теорії – синергетичний постнеокласичний синтез. 1. Пізнання глибинної суті економіки потребує нової гносеологічної парадигми, яка дає можливість здійснювати аналіз закономірностей її розвитку та структурних трансформацій економічного процесу з різних боків, тобто як “кумулятивний” (спільний) ефект дії різних факторів. Цій методології відповідає новий напрям сучасної науки – синергетики. Поняття економічного детермінізму, як основний атрибут матеріалістичного розуміння історії, зазнає під тиском суспільного процесу певних змістовних модифікацій, які, в свою чергу, викликають теоретико-методологічні зміни у всьому діалектико-матеріалістичному світогляді. Суть вказаних модифікацій полягає в тому, що за сучасних умов економічний фактор перестає бути єдиним детермінантом (першопричиною) суспільного розвитку. Економічний процес зазнає визначального впливу культурологічного фактору і потребує врахування в тому числі релігійного чинника. Первинність і вторинність у трансформаційному розвитку втрачають свій методологічний конструктивізм. 2. Синергетичний підхід гносеологічно виправданий там, де об’єкт дослідження має три системні властивості: складність, відкритість і нелінійність. Саме такими є всі економічні явища і процеси. Синергетичний ефект полягає в тому, що сучасний економічний розвиток не можна уявити без глибокої структурованості об’єкту (системи) і без непередбачуваності наступного стану. Марксовий підхід детермінованості (причинно-наслідковий взаємозв’язок) виявляється обмеженим в алгоритмі руху складної, відкритої і нелінійної системи. Те, що соціалізм поступився капіталізмові, – не випадковість, а закономірність того, що в складній і потенційно динамічній системі ряд “життєвих” параметрів (скажімо, рівень добробуту народу, чутливість до науково-технічних зрушень) виявились “законсервованими в незрілому стані”. Соціалізм, незалежно за яких обставин і причин, не зміг довести свою історичну правомірність. В гносеологічному аспекті цей факт важливий тим, що суспільний розвиток не можна ставити в залежність від дії одного фактора, потрібне врахування всієї системи факторів. 3. Синергетична парадигма долає механіцизм та звертає увагу на нестабільність, на процеси зламу стабільного порядку, на нерівноважні стани, що характеризуються постійним переходом від порядку до хаосу та народженням нового порядку. У ці періоди розвитку виникає багато нестійких рівноваг у різних сферах, передусім економічній – це перехрестя, розщеплювання шляхів (точки біфуркацій). У момент нерівноважного стану суспільства та його економічного базису (виробничих відносин) трансформаційний процес може здійснюватись малими, але завчасно вжитими заходами не тільки держави, а й окремих партій, об’єднань громадян, виробничих структур, релігійних громад тощо. 4. Економічний прогрес в кінцевому рахунку детермінується станом розвитку науки і техніки. Тому науково-технічний фактор потребує специфічної взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин як двох сторін суспільного виробництва. За марксовою методологією виробничі відносини – соціальна оболонка продуктивних сил, вона спочатку сприяє розвитку останніх, а потім стає їхньою перешкодою. На певному етапі оболонка “вибухає”, поступаючись місцем новій. Далі історичний процес йде за вказаною схемою відкритого Марксом закону взаємовідповідності виробничих відносин продуктивним силам. З точки зору синергетичної парадигми дія вказаного закону має ту особливість, що технологічний спосіб виробництва не потребує обов’язкових змін соціальних оболонок. Все залежить від структури середовища. Якщо економічна система жорстко зорієнтована на ендогенний, автаркічний товарний обмін, то ресурси саморозвитку є обмеженими. У випадку її органічної взаємодії з загальноцивілізаційними утвореннями, можливості економічного поступу стають практично невичерпними. 5. Дія науково-технічного фактора в ринкових умовах значною мірою визначається іманентними законами товарного виробництва і підпадає під марксову методологію дослідження. Ринкова система є досить могутнім знаряддям в становленні цивілізаційного суспільства. Це пов’язано, насамперед, з існуванням інституту приватної власності. В системі інтересів – суспільні, колективні і приватні, останні завжди були вихідними і головними в суспільному розвитку. Та чим далі ринкова економіка здіймається щаблями цивілізації, значимість інтересів трансформується від приватних у бік колективних і суспільних. Це зумовлює протиріччя з інститутом приватної власності. Він “дрейфує” до інституту “змішаної власності” (співіснування державної, комунальної, колективної і приватної форм власності). Приватизація стає важливим знаряддям трансформації тоталітарної економіки в ринкову, а реприватизація стримує приватну ініціативу. На певному історичному етапі система виявляється такою, що має суттєві вади або блокіратори свого розвитку (монополізм, безробіття, інфляція). За наявності блокіраторів, нагальною проблемою ринкової економіки стає відтворювальний процес (відтворювальна структура). Саме в цьому процесі визначається те, наскільки сприятливі умови створені для розвитку науково-технічного та освітнього фактору. 6. У світовій економіці не діють національні обмеження. Проте тут виникло таке явище, як глобалізм. Воно вносить свої суттєві корективи в розвиток науково-технічного прогресу, а отже, в розвиток національних економік. З одного боку, йдеться про послідовне нарощування ознак цивілізаційності в суспільному розвитку (комплексний підхід до розв’язання проблем бідності, охорони здоров’я, освіти, охорони навколишнього середовища, загрози війни тощо), з іншого, – про виникнення перепон на шляху цивілізаційного розвитку, які виникають у ході дії закону нерівномірного розвитку цивілізацій. За нинішніх умов неможливо, щоб усі країни світу мали однаковий рівень розвитку продуктивних сил і виробничих відносин. Нерозуміння цього фундаментального факту може штовхнути Україну, за помилкових внутрішніх та зовнішніх дій національної еліти, на узбіччя світового прогресу. При цьому країна входитиме до світової економіки не як рівноправний учасник, а як її сировинний та людський придаток. Найяскравішими концептуальними ознаками української моделі мають стати: 1) нейтралізація олігархізму і тінізації економіки; 2) суттєве підвищення вартості найманої праці; 3) інтенсивне нарощування ємкості внутрішнього рику за рахунок докорінної зміни якості товарів і послуг; 4) глибинні структурні зрушення (технологічні, відтворювальні, галузеві, інституційні, зовнішньоекономічні тощо); 5) позитивна динаміка соціального фактору за умов можливих інфляційних сплесків; 6) створення 3-5 млн. нових робочих місць. 7. Макроекономічна політика потребує суттєвого державного коригування, особливо стосовно дотримання об'єктивних тенденцій і пропорцій розширеного відтворення суспільного виробництва: запровадження інноваційної моделі розвитку; спрямування структурних зрушень в економіці на забезпечення ефективного функціонування реального сектора економіки; посилення ролі регіонів у забезпеченні економічного зростання та їхньої відповідальності за розв’язання соціальних проблем; зміцнення обороноздатності держави; захисту прав і свобод громадян, що займаються підприємницькою діяльністю. Ефективний макроекономічний розвиток можливий лише за умов динамічного розвитку територій і подолання регіональних диспропорцій. Головними принципами територіального управління є субсидіарність, децентралізація. Вказані пріоритети становлять системоутворюючу основу формування і реалізації стратегії соціально-економічного розвитку України в нових умовах структурної трансформації економіки. 8. Освітній фактор може виконувати позитивну роль в структурному реформуванні економіки лише за умов досягнення відповідності між розвитком професійної освіти та ринком праці. Разом із тим ефективних механізмів трансляції у вищу школу потреб підприємств, держави, суспільства в Україні створити ще не вдалося. На зміну централізованому плануванню підготовки та розподілу фахівців було запроваджено державне замовлення на підготовку спеціалістів. Але в умовах перехідної економіки дуже важко і практично неможливо визначити та реалізувати на практиці оптимальний механізм формування обсягів і структури держзамовлення. Фактично держзамовлення стало “замовленням” самої системи вищої освіти, а не відображенням реальних потреб безпосередніх споживачів (підприємства, держави, суспільства). Питання створення ефективних організаційно-економічних механізмів, які б поєднували та взаємодоповнювали державне і ринкове регулювання розвитку вищої освіти, є актуальним не лише для України. Пошук нових, гнучкіших та оптимальніших схем фінансування вищої освіти здійснюється практично в усіх країнах світу, причому незалежно від рівня їхнього економічного розвитку і відповідно до можливостей фінансування вищої школи. 9. Структурна трансформація національної економіки за своїм об’єктивним змістом означає досягнення взаємоузгодженого процесу співіснування різнопланових структур – загальноекономічної (цивілізаційної), виробничої, ринкової, інституціональної, відтворювальної, зовнішньоекономічної, галузевої, які у своїй цілісності визначають не лише певний суспільний устрій держави, а і його напрям руху до вищого цивілізаційного рівня розвитку. Розбалансованість структур посилює циклічний характер розвитку національної економіки, оптимізаційна упорядкованість, навпаки, гальмує кризовий процес. 10. Реальна стратегія економічного прориву України може базуватись на прискореному розвитку таких вітчизняних виробництв, які за умов суспільної трансформації довели конкурентоспроможність на внутрішньому і зовнішньому ринках. Це, насамперед, товари з умовно виділених нами “точок зростання” та “точок пожвавлення” української економіки. Збільшення податкових надходжень від цих виробництв дозволить сформувати фінансово-бюджетну основу державної підтримки наукомістських виробництв 5 та 6 технологічних укладів. 11. Аналіз динаміки сучасних цивілізаційних структур дозволяє зробити висновок, що будь-яка країна зможе втриматись на чільному місці в цивілізаційному процесі, якщо забезпечить зростання ВВП не менше, ніж на 70% за 10 років. Для того, щоб зламати негативні тенденції відставання від світової економіки, Україні треба забезпечувати щонайменше подвоєння ВВП кожні 8-10 років. |