Проведене дослідження проблем територіальної організації влади в Україні підтверджує вихідну гіпотезу про необхідність упровадження теоретично обґрунтованої методології, нової парадигми планування територіального розвитку, децентралізації фінансового забезпечення управління та максимального використання органами управління можливостей саморозвитку. Головні його результати свідчать про досягнення мети і реалізацію поставлених завдань, дають змогу сформулювати висновки та рекомендації, які мають теоретичне, науково-прикладне і практичне значення та в комплексі вирішують важливу наукову проблему щодо формування цілісної методології управління розвитком сучасної територіальної соціально-економічної системи. 1. Докладний аналіз наукових праць, присвячених проблемі управління територіальним розвитком, показав, що ця сфера ще не була предметом комплексного дослідження. В окремих роботах фахівців розглядаються різні аспекти теорії державного управління, функціонування системи місцевого самоврядування, проте стан наукової розробки проблеми формування методологічних засад управління територіальним розвитком є недостатнім, тому гостро відчувається потреба у всебічному дослідженні даної тематики. 2. Управління територіальним розвитком як єдина система має базуватись на синтезованих компонентах методології науки державного управління та методичного забезпечення місцевого самоврядування. За таких умов методологія визначається як сукупність науково обґрунтованих положень відносно сфери управління територією, що є визначальним у забезпеченні ефективності управлінського процесу. Вона має містити складові, що об’єднуються за такими ознаками: належністю до теоретичних засад – закони, закономірності, принципи, категорійний апарат; функціональною спрямованістю – функції та завдання; практичним призначенням – форми, методи, механізми та їх інструментарій; ресурсною природою – політичне, інституціональне, організаційне, фінансове, кадрове, інформаційне, матеріально-технічне забезпечення; оціночним характером – критерії, індикатори, моніторинг та оцінка за його результатами. У діяльності органів місцевого самоврядування та місцевих органів виконавчої влади, пов’язаної з прийняттям рішень щодо територіального розвитку, слід враховувати особливості застосування методологічних орієнтирів, загальнонаукових і специфічних законів управління: загального взаємозв’язку та взаємодії, безперервного руху, зміни, оновлення, переходу кількісних змін у якісні, “боротьби” протилежностей; тотожності, суперечності, виключності третього, достатнього обґрунтування; єдності системи управління, пропорційності суб’єкта і об’єкта, поєднання централізації та децентралізації, співвідношення рівнів розвитку керуючої та керованої підсистем. Базові принципи управління територіальним розвитком доцільно доповнити положеннями щодо корпоративності та інновативності як домінантами сучасних глобалізаційних процесів. 3. Управління територіальним розвитком з огляду на зміст основних понять категорійного апарату, які сформульовані в дисертації, являє собою систему впливів на функціонування різних територіальних ланок однієї країни: регіону, району, міста, села. Це зумовлює необхідність урахування при формуванні управління територіальною соціально-економічною системою її специфічних особливостей (динамічність, відкритість, суперечливість, чутливість, багатовекторність інтересів та складність комунікативних зв’язків між учасниками місцевого розвитку), що дає змогу підвищити їх зацікавленість у визначенні та досягненні спільних цілей місцевого розвитку. 4. Оновлення відносин між численними елементами системи управління територіальним розвитком має відбуватись за моделлю “суб’єкт « суб’єкт, об’єкт « об’єкт, суб’єкт « об’єкт” з визначенням основних її властивостей (спільна мета, відчуття єдності інтересів, суспільна активність громади, відкритість влади, соціальна відповідальність представників бізнесу), що дає змогу отримати синергетичний ефект в управлінні територіальним розвитком. Воно базується на теоретичних положеннях щодо ідентифікації суспільних відносин, яка дає можливість з’ясувати їх природу, причини появи, виявити закономірності та універсальні зв’язки детермінації, що вони зумовлюють, аргументувати вибрані форми управлінської діяльності, скласти науковий прогноз майбутнього розвитку. 5. Організація влади має ґрунтуватись на системі адміністративно-територіального устрою; розподілі повноважень між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування; організаційно-функціональній розмаїтості; наявності відповідної правової, матеріальної та фінансової бази діяльності та ін. З огляду на недосконалість існуючого адміністративно-територіального устрою, роздрібненість і низьку дієздатність територіальних громад, нечіткість розподілу повноважень між державою і територією, фактичну централізацію бюджетної системи постала потреба у реформуванні адміністративно-територіального устрою країни, укрупненні територіальних громад, у зв’язку з чим доцільно запроваджувати модернізований підхід щодо адміністративних перетворень на регіональному і місцевому рівнях, що базується на класифікації адміністративно-територіальних одиниць та територіальних громад за певними критеріями, систематизації органів управління територіальними громадами і спільнотами. 6. Розподіл повноважень між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування за рівнями управління – національним, регіональним, місцевим – доцільно здійснювати за такими домінантами, як децентралізація влади, субсидіарність компетенції, адекватність завдань і ресурсів, корпоративність управління, що сприятиме забезпеченню дієздатного місцевого самоврядування та підвищенню результативності управління у всіх ланках адміністративно-територіального устрою. Це положення ґрунтується на канонах теорії регіоналізму, принципах Європейської хартії місцевого самоврядування, сучасних тенденціях до посилення ролі місцевого самоврядування, розширення його самостійності та підвищення відповідальності за вирішення питань з розвитку територій, узагальненні підходів до територіального управління в країнах-членах ЄС. 7. Вирішення проблем, пов’язаних з управлінням територіальним розвитком, передбачає трансформацію планування територій, яке має базуватись, крім загальноприйнятих, на таких додаткових, принципах: пріоритетності, компетентності, спадкоємності. Доцільно створити національну систему планування розвитку територій, яка охоплює всі рівні управління в державі: визначення державних пріоритетів на національному рівні, уточнення їх на регіональному з подальшою деталізацією на місцевому рівні, тобто на конкретних територіях, має мотиваційний механізм – вжиття вищим органом виконавчої влади і органом місцевого самоврядування регіону спільних заходів з реалізації стратегії регіонального розвитку, що є передумовою поступового здійснення переходу від централізованого перерозподілу ресурсів з метою послаблення диференціації регіонів до стимулювання територіального розвитку з акцентуванням уваги на власному потенціалі територіальної соціально-економічної системи. 8. Слід враховувати, що саме динамічна зміна зовнішнього середовища стає об’єктивною причиною переходу до стратегічного планування, яке дає можливість учасникам цього процесу чітко уявити собі його майбутній стан і, відповідно, варіанти адаптації територіальної системи до нього. Тому, розробляючи стратегію, варто застосовувати стратифікацію політико-еколого-соціально-економічного простору території як певне її розшарування, що дасть змогу виявити специфіку конкретної території стосовно таких складових, як природний потенціал; науково-технічний потенціал; трудовий потенціал; фінансовий потенціал; інформаційний потенціал; економічний розвиток; розвиток інфраструктури; соціальний розвиток; політичний розвиток. При цьому розроблена стратегія має не лише характеризувати основний шлях розвитку територіальної соціально-економічної системи, а й давати змогу модифікувати його, враховуючи непередбачені зміни зовнішніх умов і стан внутрішніх ресурсів. Залучення населення до участі в управлінні територіальним розвитком, зокрема у стратегічному плануванні, має бути впорядкованим, здійснюватись з використанням організаційного механізму, який передбачає варіативні заходи за власним вибором громадянина. 9. Регуляторну діяльність органів місцевого самоврядування з управління територіальним розвитком рекомендується реалізовувати за механізмом, побудованим на основі чинного законодавства та узагальнення практики її здійснення в регіонах України. Це дасть можливість узгодити регуляторні впливи, відкинути неефективні, забезпечити прозорість і відкритість влади, обґрунтованість регуляторних актів, стабілізувати правове поле господарської діяльності в територіальних системах, залучити широке коло громадськості та представників підприємництва до управління місцевими справами. 10. Регулювання процесів надання місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування адміністративних послуг дозвільного характеру має базуватись на гармонійному їх впорядкуванні за суб’єктами та сферами. Здійснена класифікація адміністративних послуг дозвільного характеру дає можливість аргументувати доцільність застосування тих чи інших дозволів, конкретизувати методи управлінського впливу на процедури їх видачі із спрощенням останніх за принципом організаційної єдності, встановити чіткі процесуальні нормативи і правила. 11. Варто запроваджувати системний підхід до управління комунальною власністю територіальної громади як матеріальної бази місцевого самоврядування, який реалізується шляхом створення цілісної системи управління комунальною власністю територіальної громади, що включає організаційні структури управління та сукупність об’єктів комунальної власності, інформаційну інфраструктуру, комплекс методів управління, а також певну підсистему регулювання як звід затверджених правил та встановлених норм. Ця підсистема регулювання має складатися із таких елементів, як: концепція місцевої політики у сфері комунальної власності; стратегія управління комунальною власністю; пакет нормативно-правових актів з регулювання відносин комунальної власності; плани конкретних дій, програми, проекти щодо їх реалізації. Це підвищує ефективність управління комунальною власністю, стимулює пошук його нових форм і методів, гарантує здійсненність замислів. 12. Модель децентралізації фінансового забезпечення управління територіальним розвитком має базуватись на принципах самостійності, самодостатності, самодіяльності та самобутності територій, що дає можливість збалансувати функції органів місцевого самоврядування та ресурси щодо їх реалізації, ліквідувати існуючі утриманські настрої, породжені чинним механізмом міжбюджетних трансфертів, підвищити значення місцевих податків і зборів у доходах відповідних бюджетів, забезпечити стабільність та передбачуваність бюджетних вимірів, створити мережу комунальних фінансово-кредитних установ, підвищити дієздатність територіальних громад і спільнот. 13. Довгострокова програма вдосконалення можливостей системи управління територіальним розвитком щодо перманентного оновлення має передбачити її саморозвиток, для реалізації якого призначений механізм, що складається з двох блоків заходів – теоретичного, який охоплює впровадження теоретичних і прикладних досягнень в управління територіальним розвитком, а саме використання методології управління територіальною соціально-економічною системою, забезпечення доктринальної єдності його нормативно-правової бази, створення дослідницько-аналітичних центрів, та практичного, дії якого спрямовані на застосування організаційно-технологічних новацій в управління територією, зокрема на стандартизацію управлінських послуг згідно з міжнародним стандартом ISO 9001:2000, використання організаційного плюралізму, залучення громадських ініціатив, інформатизацію управлінських процесів, інтерактивне навчання службовців, моніторинг діяльності. Це суттєво впливає на підвищення ефективності управління територіальним розвитком, що, в свою чергу, приводить до зростання ресурсного потенціалу території, забезпечення її сталого розвитку. 14. Необхідно оцінювати ступінь взаємодії суб’єктів і об’єктів територіальної системи управління та її вплив на результати управлінської діяльності за допомогою подвійної системи індикаторів, загальних і специфічних для певних векторів: влада « громада, влада « бізнес, влада « влада. Застосування такого підходу до оцінки як досить важливої складової методології управління територіальним розвитком дасть змогу схарактеризувати діяльність керуючої підсистеми, дістати уявлення про реакцію об’єктів на певні управлінські впливи, стимулювати місцеві органи влади та управління до наукового обґрунтування процесу прийняття рішень щодо управління територіальним розвитком. 15. Одержані результати проведеного дослідження дають можливість визначити основні заходи щодо їх втілення в практику місцевого самоврядування, які б сприяли підвищенню ефективності управлінських рішень, спрямованих на забезпечення сталого розвитку територій та зростання добробуту населення, а саме опанування методологією управління територіальним розвитком, що має підвищити наукову обгрунтованість моделі управління, яка вибирається; гармонізація нормативно-правового забезпечення бюджетного процесу на місцевому рівні та управління комунальною власністю, систематизація та узгодження регуляторних актів; підвищення зацікавленості учасників місцевого розвитку у визначенні та досягненні спільних цілей; забезпечення системності у застосуванні стратегічного планування; налагодження функціонування дозвільної системи за принципом організаційної єдності; системи оцінки діяльності органів місцевого самоврядування шляхом застосування запропонованих підходів та індикаторів тощо. Подальші дослідження у даному напрямі науки державного управління мають здійснюватися з урахуванням одержаних результатів та сформульованих висновків щодо вдосконалення управління територіальним розвитком. |
