У дисертаційній роботі відповідно до мети та визначених завдань вирішено наукове завдання теоретичного обґрунтування й розробки науково-практичних рекомендацій щодо становлення, організації та функціонування державної влади в Україні. У висновках сформульовано найбільш суттєві результати дисертаційного дослідження, отримані внаслідок вирішення загальної наукової проблеми, наведені теоретичні узагальнення, які складають цілісну концепцію теоретичних засад державної влади в Україні, стану та перспектив її розвитку. Результати проведеного наукового дослідження дають можливість зробити такі висновки й рекомендації. 1. В процесі з’ясування сутності державної влади робиться висновок, що, як правило, при дослідженні змісту цієї категорії йдеться про родову сутність останньої, що в певній мірі ускладнює з’ясування сутності такого виду влади як саме державної влади, складовими якої, вважаються сукупність таких засобів як воля, авторитет, насильство, сила тощо. На підставі цього обґрунтовується висновок, що згадані складові відображають погляди вчених згідно їх уявлень про сутність державної влади минулого, зокрема, періоду ХІХ–ХХ століть, яка в сучасний період має зовсім інший зміст, складові якого визначаються у дисертації. 2. На організацію та функціонування державної влади, в тому числі і в Україні, безпосередньо впливає політична влада. Оскільки представники останньої відображають власні погляди щодо політики, яку необхідно реалізовувати через державний апарат, вони безпосередньо впливають на здійснення державної влади, яка за визначенням є підпорядкованою особам, що визначають політику держави. 3. Завдяки з’ясування сутності державної влади в Україні вперше дається визначення державної влади в Україні, в якому обґрунтовується, що організація та функціонування державної влади не може бути стихійною, а повинна здійснюватися в межах Конституції та законів; основою оптимальної її організації та функціонування повинна бути легальна, легітимна державна влада, яка має будуватися і функціонувати згідно з принципом її поділу на законодавчу, виконавчу та судову; організація і функціонування цих гілок влади повинна здійснюватися на підставі передбачених Конституцією і законами України державних програм, завдань, функцій та повноважень кожного з державних органів, державними службовцями високої кваліфікації; кінцевим результатом діяльності кожної з гілок державної влади повинно бути досягнення мети визначеної у Преамбулі та відповідних статтях Конституції України – забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя. 4. Після розпаду колишнього Союзу РСР, колишні союзні республіки не були підготовлені до переходу від марксистсько-ленінської моделі державної влади, побудованої на принципах єдиновладдя Рад згори донизу, до визнаної у демократичних країнах світу державної влади, побудованої за принципом поділу влад. У прийнятій Верховною Радою ”Декларації про державний суверенітет України” 16 липня 1990 року, тобто в період, коли Україна перебувала ще у складі СРСР, вперше йдеться про згаданий принцип та державний суверенітет, як просторовий вимір діяльності державної влади в межах існуючих кордонів. На підставі аналізу відповідних нормативно-правових актів, дисертант дійшов висновку, що організації та функціонуванню державної влади в Україні заважали, як об’єктивні, так і суб’єктивні чинники, до яких слід віднести наступні. 5. У період з 1991 по 1995р.р. не була визначена форма правління, яка безпосередньо впливає на організацію та функціонування державної влади. Замість існуючих у всьому світі парламентської та президентської форми правління, в Україні були обрані змішані президентсько-парламентська або парламентсько-президентська форми правління. 6. Не були визначені і основні напрями зовнішньої та внутрішньої економічної і соціальної політики. До Конституції УРСР 1978 року було внесено велику кількість розділів та статей, які лише доповнювали основні положення цього Основного Закону, який фактично діяв до прийняття Конституції України 1996 року. Не був чітко визначений статус Президента України, а тому протягом 1991-1996 рр. фактично не здійснювалися повноваження глави держави. Водночас, необхідно підкреслити, що періоду плідних пошуків оптимальної моделі побудови державної влади безпосередньо впливали проект Конституції, та проект Закону ”Про державну владу та місцеве самоврядування в Україні” у період з 1991 по 1995 рр., які, на жаль, не були реалізовані. 7. Укладення Конституційного Договору між Верховною Радою України та Президентом України ”Про основні засади організації та функціонування державної влади та місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України” від 8 червня 1985 р., засвідчило принципово новий підхід до здійснення державної політики, на відміну від тоталітаризму радянського часу, до методу консенсусу між сторонами в політиці, завдяки якому стало можливим вирішення найбільш хворобливих кризових проблем для держав із нестабільною політичною ситуацією, зокрема, в Україні, що запобігло протистоянню між гілками державної влади та Президентом України, перевело конфлікт між ними з площини протистояння у площину співробітництва, що мало на меті прийняття нового Основного Закону України. Відзначається, що Конституційний Договір став найважливішою частиною конституційного процесу в Україні, а розроблений раніше Закон ”Про державну владу та місцеве самоврядування в Україні” мав бути імплементований у конституційне поле. Саме цим пояснюється практична цінність цього документу. Одночасно, в дисертації зроблено висновок, що невиконання положення Конституційного Договору, згідно з яким Президент України визначався главою держави і главою державної виконавчої влади (тобто в Україні визнавалася президентська форма правління) негативно вплинуло на зміст Конституції України 1996 року, оскільки, це положення не було враховано в Основному Законі, незважаючи на те, що у Договорі зазначалося, що сторони повинні його дотримуватися і діятимуть у повній відповідності до нього. 8. Прийнята 28 червня 1996 року Конституція України юридично закріпила змішану президентсько-парламентську форму правління в Україні. В зв’язку з цим, дисертант дійшов висновку, що проведення в Україні в період з 2003 по 2004 рр. конституційної реформи, яка у грудні 2004р. змінила зазначену форму правління на парламентсько-президентську, юридично не сприяло вирішенню проблем щодо організації та функціонування державної влади згідно із згаданою моделлю між Президентом і Прем’єр- міністром, яка, на думку автора, може бути розв’язана як на підставі Закону ”Про Кабінет Міністрів України”, так і через прийняття Закону ”Про Президента України”, в яких чітко має бути визначено механізм розподілу повноважень між главою держави і вищим органом виконавчої влади. 9. При висвітленні проблеми співвідношення принципу народовладдя, організації та функціонування державної влади дисертант обґрунтував наступні висновки. Оскільки згідно зі ст. 5 Конституції України єдиним джерелом влади є народ, основним завданням якого є легітимізація на правовій основі саме організації законодавчої, виконавчої та судової влади на підставі проведення всеукраїнських референдумів і прийняття ним відповідних законів про ці органи, тобто бути суб’єктом законодавчої ініціативи. Між тим, у Конституції України це право народу не передбачено. Водночас, організація державної влади здійснюється через систему державних органів державними службовцями, а народ реалізувати ці повноваження не може. Отже, організація державної влади повинна бути під постійним контролем народу, а органи державної влади та державні службовці повинні нести відповідальність перед народом за свою діяльність. Проте, до кінця на законодавчому рівні залишається не вирішеною проблема співвідношення принципів народовладдя і державної влади в процесі організації та функціонування останньої. Виходячи з того, що єдиним джерелом влади є народ, на практиці цим і закінчується влада останнього, оскільки ні контролювати своїх представників, ні тим більше відкликати їх в разі невиконання ними своїх програмних положень та повноважень, народ не може. 10. Згідно Основного Закону України, право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповано державою, її органами або посадовими особами. На жаль, це виключне повноваження народу реалізується не ним, а державою, її органами, посадовими особами. Таким чином, з метою здійснення справжнього народовладдя в Україні в процесі проведення конституційної реформи в сучасний період, необхідно внести відповідні зміни, згідно з якими всі найважливіші питання державного життя повинен попередньо вирішувати народ шляхом проведення референдумів, всенародних обговорень, а контроль за діяльністю органів державної влади має бути постійним, при цьому, обрані посадові особи в разі не виконання своїх обов’язків повинні бути відкликані виборцями. У зв’язку з цим необхідним уявляється прийняття давно очікуваних Законів ”Про всеукраїнський референдум” та ”Про референдум Автономної Республіки Крим та місцевий референдум”, внесення відповідних змін до Закону України ”Про вибори народних депутатів України”. 11. В дисертації вперше розрізняються державні органи та інші органи держави, статус яких окремо визначений у відповідних розділах Конституції України. Це, зокрема, стосується Секретаріату Президента України, який часто перебирає на себе повноваження парламенту та уряду, втручаючись в їх діяльність, порушуючи цим Конституцію України. При цьому його головні управління дублюють діяльність відповідних міністерств, повторюючи ганебну практику ЦК Компартії України, коли саме подібні управління вирішували як повинні працювати міністерства та відомства. Більш чітко повинен бути визначений в законодавстві і статус такого органу як Рада з питань національної безпеки і оборони при Президентові України, яка, згідно зі ст.107 Конституції України, є лише координаційним органом. Між тим остання приймає рішення, які згідно з Конституцією, відноситься до компетенції Верховної Ради України. 12. Важливим засобом організації державної влади в Україні є система стримувань і противаг складовими якої є баланс гілок державної влади як скоординоване прагнення до їх врівноваження з метою виключення панування будь-якої з них над іншими, а також досягнення оптимальних результатів під час вирішення ними спільних завдань; взаємозалежність цих гілок влади; їх взаємодія в процесі вирішення спільних завдань, які здійснюються всіма гілками влади. 13. Формування представницької форми влади в особі Верховної Ради України на підставі пропорційної системи виборів фактично скасовує персональну відповідальність народних депутатів перед виборцями, (а її в законі ”Про внесення змін до Закону ”Про вибори народних депутатів України” від 7 липня 2005р. не передбачено) оскільки таку відповідальність несе певна партія, а не окремий депутат. Крім того, при згаданій системі ліквідуються виборчі округи, які існували при мажоритарній системі виборів і при яких народний депутат був відповідальний перед виборцями. 14. Пропорційна система виборів в повній мірі виявила свої недоліки, які полягають у тому, що, по-перше, завдяки 3% виборчій квоті до парламенту було обрано велику кількість представників олігархічних кланів, які, прикриваючись народними інтересами, лобіюють власні інтереси і уникають відповідальності, по-друге, виборці не можуть звернутися до конкретного депутата, а лише до місцевих осередків партії. 15. З метою усунення цього недоліку пропонується у майбутньому виборчому законі повернутися до мажоритарно-пропорційної системи виборів, а виборчу квоту для політичних партій підвищити з 3% до 7%, а для виборчих блоків – до 11%. Крім того, необхідно передбачити відкликання обраних депутатів виборцями, якщо останні не виконують передвиборчі програми. 16. Виходячи з того, що до Верховної Ради України фактично обираються в якості депутатів одні й тіж самі особи, пропонується вирішити в законодавчому порядку питання, що Верховна Рада при кожних чергових виборах оновлюється на третину, при цьому обрані депутати можуть виконувати свої повноваження на протязі лише двох каденцій. 17. В процесі організації законодавчої влади вирішальний вплив на її подальшу роботу має коаліційна більшість, яка на основі її утворення після виборів була б дійсно незалежною від впливу Президента України на її формування і діяльність, не зважаючи на те, що в сучасний період вона навряд чи може бути єдиною, оскільки об’єднує різні за своїми політичними програмами партії. З метою подолання цього недоліку вкрай необхідним уявляється в першу чергу невідкладно прийняти Закони ”Про парламентську коаліцію більшості” та ”Про парламентську опозицію”, в яких були б передбачені взаємні права і обов’язки коаліційної більшості та опозиції, і це стало б практичним проявом впровадження системи стримувань і противаг. 18. Ефективне функціонування єдиного законодавчого органу державної влади – Верховної Ради України залежить від якості проектів законів, яка є неможливою без чіткого визначення предметів відання та повноважень всіх комітетів, виваженого Регламенту парламенту, високої кваліфікації народних депутатів, які працюють в органах Верховної Ради. Зокрема, Закони ”Про комітети Верховної Ради України” та ”Про тимчасові та слідчі комісії Верховної Ради України” давно не піддавалися змінам і доповненням, що безпосередньо впливає на діяльність в цілому парламенту, тому в дисертації робиться висновок, що необхідна нова редакція цих законів, яка б в повній мірі відповідала б змінам, що внесені до Конституції України. 19. В процесі висвітлення функціонування виконавчої влади дисертант дійшов висновку про доцільність розв’язати наступні проблеми: по-перше, вкрай необхідно продовжити в сучасний період адміністративну реформу; по-друге, підвести надійну правову базу під організацію та функціонування державної виконавчої влади шляхом внесення відповідних змін до Законів ”Про Кабінет Міністрів України” і ”Про місцеві державні адміністрації”; по-третє, докорінним чином вдосконалити добір і розстановку висококваліфікованих управлінських кадрів, зокрема, на посади міністрів, перш за все, виходячи з рівня їхньої кваліфікації, знання основ наукової організації управлінської діяльності, вміле поєднання знань і кваліфікації досвідчених кадрів з недостатнім досвідом практичних знань у молодих службовців. 20. Виходячи з того, що в дисертації сформульована пропозиція впровадження розробки Єдиної державної програми економічного, соціального і культурного розвитку України, яка б об’єднувала основні показники програм, перелічених у Конституції, доцільно було б, щоб з її положеннями були ознайомлені громадяни України, що дало б народові можливість знати її зміст, а законодавчому органу – здійснювати постійний контроль за виконанням цієї програми. 21. Важливу роль у справі функціонування державної влади відіграє система стримувань і противаг, ефективність якої виявляється лише в тому випадку, коли компетенція всіх органів державної влади включає в себе як виключні повноваження, так і спільні, саме за допомогою яких і будується механізм взаємодії і взаємозалежності гілок влади. Зважаючи на це, зроблено висновок, що дієвість системи стримувань і противаг у найбільшій мірі виявляє себе у процесі порівняння спільних повноважень законодавчої, виконавчої, у меншій мірі, судової влад та Президента України, які пропонується поділити на три групи: ті, при реалізації яких однією із сторін вимагається застосування відповідних дій іншою стороною; ті, які пов’язані з проведенням виборів, референдумів, народних обговорень; нарешті, ті, що стосуються порядку прийняття та промульгації законів. 22. На жаль, зміни, які були внесені до Конституції України, часто не відповідають вищезгаданому висновку, що призводить до колізії законів. Прикладом цього є невирішена проблема призначення на посаду глав обласних державних адміністрацій, яку одноосібно здійснює Президент України. Будучи органами виконавчої влади на місцях не зрозуміло, кому саме вони підзвітні: Президентові або Кабінету Міністрів України, як ланка виконавчої вертикалі, завдяки чому і виникла проблема більш чіткого розмежування повноважень між Президентом та Кабінетом Міністрів. На думку автора, таке розмежування можливо лише при збалансованості законів, в яких закладені повноваження, властиві не одному главі держави, а й органам державної влади. Тому, уявляється правильним, коли таке розмежування повноважень здійснюватиметься на підставі прийняття взаємостримуючих та врівноважуючих Законів України ”Про Президента України”, ”Про Кабінет Міністрів України”, ”Про місцеві державні адміністрації” та ”Про парламентську опозицію” і ”Про статус коаліційної більшості парламенту”. 23. Існуючий порядок організації судової влади (зокрема призначення суддів та їх обрання парламентом), яка є безпосередньо залежною від Президента України та парламенту, не відповідає всесвітньо визнаним нормам. З метою подолання згаданих недоліків та перетворення судів в дійсно незалежні органи правосуддя, пропонується обирати суддів безпосередньо народом, запровадити інститут мирових суддів, невідкладно ввести в дію інститут присяжних, передбачених Законом ”Про судоустрій України”, змінити існуючу процедуру формування складу Конституційного Суду України. 24. Оскільки на сучасному етапі демократизації держави, суспільства, органів державної влади, побажання політиків не співпадають з їхніми справами, спостерігається падіння довіри народу до всіх інститутів влади, а таке розчарування, перш за все, є ударом по створенню в Україні громадянського суспільства. Єдиним виходом з цього становища є застосування заходів безпосередньої відповідальності всіх без винятку посадових осіб, за свою діяльність, яка повинна відображатися у знятті депутатської недоторканості з депутатів всіх рівнів, персональній відповідальності Президента України, Прем’єр-міністра та міністрів, суддів всіх рівнів на підставі рівності всіх без винятку перед законом та основоположних принципів, які, на жаль, не здобули свого закріплення у Конституції України – суворого дотримання законності та невідворотності покарання за скоєне. |
