У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення проблеми реабілітаційно-педагогічної роботи з „важкими у виховному розумінні” дітьми в Україні XIX-початку XX ст., суть якої полягає в розкритті теоретико-практичних засад, виявленні та науковому обґрунтуванні етапів, провідних тенденцій становлення й розвитку реабілітаційної діяльності вітчизняних виправно-виховних закладів досліджуваного періоду. Проведене дослідження дозволило дістатися таких висновків: Визначено „термінологічне поле” досліджуваної проблеми, що включає поняття і номени, які використовуються для позначення того чи іншого виправно-виховного закладу, конкретизують учасників процесу виправного виховання, указують на принципи функціонування виправно-виховних закладів, пов’язані з використанням методів виховання в практиці виправно-виховних закладів, уособлюють поєднання різних підходів до організації виправного виховання, застосовуються для встановлення факторів формування особистості дитини та прорахунків у вихованні дітей. Розкрито витоки ідеї педагогічної реабілітації в історії зарубіжної педагогічної думки та простежено її еволюцію від філантропізму (провідниками цих ідей вважаються відомі філантропи минулого Й. Базедов, Х. Вольке, Х. Гутс-Мутс, Х. Зальцман, І. Кампе, А. Нимейер, Ф. фон Рохов, Е. Трапп та ін., погляди яких були втілені у практику керованих ними філантропінів), практики авторських та експериментальних педагогічних закладів (до таких осередків можна віднести дитячі установи Ф. Фребеля й М. Монтессорі, заклади Й. Песталоцці, школу Б. Отто поблизу Берліна, трудові школи Дж. Дьюї, Г. Манна, Р. Зейделя і Г. Кершенштейнера, школу „Вулик” С. Фора, сирітський будинок „Прево” П. Робена, школу „Соціальне майбутнє” М. Верне, „Школу життя, через життя” О. Декролі, нові школи А. Феррьєра та багато інших) до діяльності західноєвропейських і північно-американських виправно-виховних закладів досліджуваного періоду (у тому числі „Паркхорст”, „Редхілл” (Англія), „Меттре” (Франція), „Рауше Хаус”, „Хагенау”, „Золінген”, „Ам-Урбан” (Німеччина), Аасбурзька колонія і „Рангвіль” (Швейцарія), „Тофтес Гейв” і „Ульфшнасон” (Норвегія), „Нідерландська Меттре” (Голландія), „Республіка молоді” В. Джорджа (Америка)).
3. Установлено і схарактеризовано внесок зарубіжних (Я. Коменський, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо та ін.) та вітчизняних (О. Духнович, С. Єфремов, М. Корф, С. Русова та ін.) педагогів, юристів (Ю. Майер, А. Травіс, Хальді), лікарів (П. Бутковський, В. Гіляровський, В. Кащенко, І. Сікорський та ін.), громадських діячів (М. Грушевський, М. Драгоманов, І. Стешенко та ін.) у розробку теоретичних засад реабілітаційної діяльності вітчизняних виправно-виховних закладів XIX-початку XX ст., що полягав у визначенні значення, сутності, функцій, напрямів та умов реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів; розробці змісту, методів, форм організації виправного виховання різних категорій дітей та доведенні ролі соціальних інститутів у попередженні дитячої бездоглядності й безпритульності; обґрунтуванні ролі батьків у профілактиці соматичної депривації та розвитку адаптивних можливостей дитини, визначенні ролі педагогічної культури батьків як засобу попередження відхилень у поведінці й розвитку дітей, встановленні негативного впливу дидактогенних факторів на виникнення аберацій у поведінці й розвитку школярів, посиленні ролі рідної мови в загальному розвитку підростаючого покоління, класифікації різних категорій „важких у виховному розумінні” дітей. Узагальнені матеріали з’їздів та конгресів (з’їзди представників російських та українських виправно-виховних закладів, III міжнародний конгрес домашнього виховання, I міжнародний педологічний конгрес, Всеросійський з’їзд земських діячів з піклування про підкинутих дітей, I всеслов’янський з’їзд суспільного оздоровлення, міжнародний конгрес з морального виховання, загальноукраїнський регіональний педагогічний з’їзд та ін.) також засвідчили конкретні кроки і діячів освіти XIX-початку XX ст. щодо розробки теоретичних положень, ідей, висновків з досліджуваної проблеми. 4. Обґрунтовано етапи становлення та розвитку реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів в Україні XIX-початку XX ст. Перший етап (перша половини XIX ст.) – опікунський – характеризувався виникненням форм державного і громадського піклування про різні категорії „важких у виховному розумінні” дітей, відкриттям губернських приказів суспільної опіки, запровадженням „міського” виховання, розбудовою мережі виховних будинків і сирітських притулків, передачею дітей на виховання в „державні селища” селянам „доброї поведінки” за встановлену платню і пільги, створенням IV відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії, в обов’язки якого входило піклування про знедолених дітей без урахування статі, станової приналежності й віросповідання, надання їм морально-релігійної й початкової освіти, музичного і фізичного виховання. Другий етап (друга половина XIX ст.) – лікувально-педагогічний, – якому було притаманне: подальший розвиток державного піклування про знедолених дітей в Україні завдяки виникненню общин і земств; покращення діяльності притулків для дітей-підкидьків, оскільки для завідування цими установами запрошуються лікарі (Катеринославський, Одеський і Харківський притулки), використовуються спеціально пристосовані приміщення (Одеський притулок), керівництво притулками піклується про постійне збільшення кількості годувальниць, у ході патронату посилюється медичний контроль, запроваджується відкритий прийом дітей, а термін утримання в притулках дітей обмежується 3-7 днями (Київський, Одеський, Херсонський притулки); посилення ролі благодійних і громадських товариств у зміцненні здоров’я хворих дітей; виникнення необхідності у зміцненні психосоматичного здоров’я підростаючого покоління шляхом відкриття різного роду літніх канікулярних, лікувальних колоній, санаторних шкіл та їх модифікацій, що зумовлено поширенням серед учнівства явища малоздібності внаслідок хворобливих та астенічних станів, а також дидактогенних чинників; доведення лікарями (П. Бутковським, В. Гіляровським, В. Кащенком та І. Сікорським) необхідності поєднання медико-педагогічної діагностики і соціального оздоровлення сиріт, бездоглядних і безпритульних дітей; діагностування соціальної дезадаптації неповнолітніх за медико-педагогічними критеріями (розумова відсталість, моральна занедбаність та ін.); виникнення і становлення лікувальної педагогіки як синтезу медико-терапевтичних і навчально-виховних прийомів, метою яких є виправлення характеру та особистості дитини в цілому; виділення груп здоров’я серед учнів освітніх закладів; розробка гігієнічних рекомендації щодо організації навчально-виховного процесу в освітніх закладах; введення в педагогічний процес таких обов’язкових предметів, як гімнастика, ігри, прогулянки. Третій етап (початок XX ст.) – соціально-педагогічний – визначається як етап інтенсивного розвитку теоретико-практичних засад реабілітаційної діяльності вітчизняних виправно-виховних закладів. На цьому етапі набувають поширення явища соціального сирітства, масової безпритульності та бездоглядності неповнолітніх, що зумовило надання методичної допомоги різноманітним організаціям у виробленні примірних статутів, форм і методів допомоги знедоленим дітям; виділяється об’єкт піклування і визначаються відповідальні за опіку; здійснюється пошук джерел фінансування суспільного піклування, регламентація діяльності приватних благодійних організацій; вирішуються питання кадрового забезпечення організації навчально-виховного процесу в притулках, виховних будинках, колоніях та інших закладах суспільного піклування. 5. Схарактеризовані певні нормативно-правові документи в галузі громадського піклування про знедолених дітей в Україні XIX-початку XX ст.: сприяли виділенню процедури судочинства у справах неповнолітніх із загального судочинства; регламентували зміст, форми, методи реабілітаційно-педагогічної роботи з різними категоріями дітей з урахуванням прийнятої в Російській імперії вікової періодизації дитинства (періоду повної неосудності від народження до 10-річного віку, відносної неосудності від 10 до 14-річного віку та пом’якшених покарань для дітей від 14 до 21-річного віку); зумовлювали специфіку діяльності соціальних інститутів з охорони і захисту прав сиріт, безпритульних, жебраків, волоцюг, соціально і педагогічно занедбаних дітей та інших категорій; координували дії громадських організацій і благодійних товариств з надання дітям безпосередньої (у ході судового засідання) та опосередкованої (з залученням піклувальних товариств) допомоги, чим забезпечували значний внесок у профілактику первинних і рецидивних правопорушень неповнолітніх. Узагальнений набутий досвід педагогічної реабілітації різних категорій „важких у виховному розумінні” дітей у вітчизняній педагогічній думці означеного періоду дозволив презентувати: зміст (морально-релігійне, розумове, трудове виховання і фізичний розвиток дітей) та особливості функціонування вітчизняних виправно-виховних закладів (підпорядкування міністерству внутрішніх справ, невелика кількість вихованців, сімейний підхід до організації виправного виховання, орієнтація на самообслуговування, самоорганізацію, освітню і професійну підготовку до самостійного життя в майбутньому); діяльність філантропів зі створення необхідних умов для розвитку кожної дитини, активізації потенційних творчих здібностей вихованців; організацію реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів північно-східних (Харківська, Чернігівська), центральних (Київська, Подільська, Полтавська) та південних (Таврійська, Херсонська, Катеринославська) губерній України з урахуванням регіонального компоненту; заходи щодо зміцнення психосоматичного здоров’я астенічних, хворобливих учнів, які реалізовувались у літніх та лікувальних колоніях, лісових та санаторних школах.
7. Схарактеризовано розвиток ідеї педагогічної реабілітації „важких” дітей у сучасних умовах реформування освіти України. 7.1. Представлено реабілітаційну педагогіку як перспективну галузь педагогічної науки та визначено напрями реабілітаційної діяльності соціальних інститутів (реабілітаційна робота з дітьми, які мають вади психофізичного розвитку; реабілітаційна робота з дітьми-сиротами і тими, хто залишився без батьківського піклування; реабілітаційна робота з дітьми-правопорушниками; реабілітаційна робота з важковиховуваними дітьми; реабілітаційна робота з астенічними, хворими дітьми). 7.2. Сформульовано провідні тенденції подальшого розвитку реабілітаційної діяльності з різними категоріями дітей у сучасних умовах: удосконалення термінологічного поля реабілітаційної діяльності соціальних інститутів та реабілітаційної педагогіки; запровадження широкого спектру заходів, форм та методів превентивного впливу на неповнолітніх; розробка навчально-методичного забезпечення (навчальних планів, програм, підручників, посібників) та вдосконалення форм підготовки педагогів-реабілітологів; посилення виховної ролі соціальних інститутів у подоланні аберацій поведінки й розвитку неповнолітніх; залучення широкої громадськості до організації реабілітаційно-педагогічної роботи з різними категоріями дітей. Проведене дослідження не вичерпує всіх проблем, пов’язаних з реабілітаційною діяльністю виправно-виховних закладів в Україні XIX-початку XX ст. Серед перспективної тематики подальшого науково-педагогічного дослідження проблеми визначено: вивчення теорії та практики реабілітаційної роботи дитустанов в Україні (20-40-і роки XX ст.), становлення і розвиток реабілітаційної педагогіки протягом другої половини XX-початку XXI ст., вивчення досвіду комплексної медико-педагогічної реабілітації астенічних дітей в умовах санаторних шкіл України, теорія та методика реабілітаційно-педагогічної роботи з дітьми, схильними до відхилень поведінки, теорія та методика реабілітаційно-педагогічної роботи з дітьми, які мають утруднення в навчально-пізнавальній діяльності, теорія та методика реабілітаційно-педагогічної роботи з соціально дезадаптованими дітьми та ін. |