1. Однією з головних особливостей сучасної міжнародної конкуренції є активне використання технологічних досягнень суб'єктами світового ринку у формуванні їх конкурентних переваг. Радикально змінюючи зміст, засоби, форми і наслідки конкурентної боротьби, технологічні перетворення суттєво визначають як масштаби і ефективність зовнішньоекономічної діяльності підприємства, так і модель інтеграції економіки країни у систему світового господарства. 2. Матеріальним субстратом сучасного механізму формування конкурентних переваг є технологія – специфічний фактор виробництва, якому притаманні порівняно висока дохідність та еластичність заміщення і використання якого сприяє кумулятивному зростанню ефективності виробництва. Специфіка технології як фактора виробництва полягає, по-перше, у тому, що вона є продуктом інтелектуальної діяльності її безпосереднього носія – людини; по-друге, в здатності її як продукту накопичення людиною нових знань та інформації до самозростання; по-третє, у її порівняно високій дохідності і порівняно високій еластичності заміщення, що обумовлює механізм мотивації технологічних перетворень. 3. Сучасний міжнародний розподіл праці в значній мірі визначається технологічною конкурентоспроможністю суб'єктів міжнародної конкуренції – явищем, яке характеризує стан підприємницької діяльності суб'єкта як відображення його здатності забезпечувати прибутковість бізнесу на основі інноваційного розвитку і формування інноваційних (технологічних) переваг. 4. Технологічна конкурентоспроможність має структурне походження і багаторівневий характер формування. Наслідками негативного впливу комплексу зовнішніх і внутрішніх чинників як об'єктивного, так і суб'єктивного походження стали виникнення деформованої структури і "детехнологізація" промислового експорту України, формування моделі розвитку її економіки, яка в теоріях міжнародної торгівлі визначається як "голландська хвороба". 5. Обґрунтовано, що підвищення ефективності зовнішньоекономічної діяльності її підприємств вимагають формування якісно нової системи управління технологічною конкурентоспроможністю підприємства як процесу формування його технологічних переваг, який розробляється відповідно до внутрішніх можливостей підприємства, параметрів зовнішнього середовища, вартісних, якісних і часових характеристик сучасного виробництва. 6. Розроблено і запропоновано концептуальну модель процесу управління технологічною конкурентоспроможністю підприємства, яка ґрунтується на використанні системного підходу у визначенні регулятивного впливу рівнів її формування, застосуванні парадигми ресурсного підходу до розробки стратегії технологічного розвитку підприємства і яка відображає специфічні для даної функціональної підсистеми менеджменту завдання. 7. Дослідженням встановлено, що співвідношення і рівень сполучності технологічних потенціалів підприємств обумовлюють виникнення різних типів їх технологічних відносин (технологічних комунікацій), які в дисертації визначено як технологічний ізоляціонізм, технологічне суперництво і технологічна кооперація і яким відповідають адекватні їм стратегії капіталізації технологічного потенціалу – стратегія "нарощування", стратегія "запозичення" і стратегія "кооперації". Обґрунтовано, що, з точки зору "ціни" формування ключових характеристик технологічної конкурентоспроможності – якості, витрат і часу, – саме стратегія технологічної кооперації виступає як найбільш раціональний засіб капіталізації технологічного потенціалу підприємств в умовах транзитивної економіки. 8. З метою вдосконалення існуючих підходів здійснено декомпозицію процесу розробки стратегії технологічного розвитку підприємства, запропоновано структурно-логічну схему, яка ґрунтується на використанні спіральної моделі життєвого циклу етапів її розробки, сприяє розширенню можливостей ситуаційного та стратегічного підходів і забезпечує визначення більш обґрунтованого варіанта технологічного розвитку підприємства. 9. Запропоновано методичний підхід щодо порівняльного аналізу ефективності зовнішніх джерел технологічного розвитку підприємства з застосуванням методу "затрати – випуск" і моделі прирісних ефектів, який дозволяє обрати оптимальний варіант ресурсного забезпечення технологічного розвитку підприємства. |