1. В українській художній культурі авангардний рух від зародження й до скерованого «згори» згортання та повного розгрому за радянських часів займає більше двох десятиліть ХХ ст. Втім цей яскравий період сміливих експериментів і визначних творчих здобутків ще зберігає чимало «білих плям», хоч і з’явилася низка публікацій, спрямованих на їх подолання. Одна з цих «плям» – сценографія Харкова 1910-1920-х рр. Вивчення і введення в науковий обіг багатьох нових архівних та інших рідкісних джерел дозволило значно розширити, а в окремих випадках уперше створити ґрунтовну фактологічну базу для дослідження авангардних пошуків у театрально-декораційному мистецтві міста зазначеного періоду. Систематизація нових і відомих раніше даних уможливила реконструкцію театрального процесу в 1910-1920-ті рр., на тлі якого і розгорнулася творчість харківських художників-авангардистів у галузі театральної декорації. 2. Комплексне дослідження авангардного руху в Харкові в контексті із загальними процесами художнього розвитку допомогло виявити закономірності й регіональну специфіку цього явища: шлях харківських сценографів від перших авангардних пошуків до кубофутуризму та конструктивізму був досить спресованим у часі, чим пояснюється співіснування й взаємопроникнення різних авангардних течій. Етапи розвитку зумовлені як суспільно-політичними, так і культурно-історичними подіями. Початковий період (1909-1919) охоплює відрізок часу від виникнення авангардного осередку, яким стала місцева студія «Голубая лилия», і до встановлення радянської влади в Харкові. З такою переміною пов’язані кардинальні зміни в культурному житті міста, характері сценографії й перехід до наступного періоду (1919-1922) – театралізованих агітмасових видовищ. Неп став поштовхом, що викликав нову хвилю культурного піднесення й нових пошуків на харківській сцені (1923-1925). Характер останнього, четвертого періоду (1926-1929), багато в чому визначився переїздом до Харкова київського театру Л. Курбаса й початком згортання авангардного та національного руху в українському мистецтві. 3. На підставі залучення до аналізу нових матеріалів щодо сценографічної практики представників авангардного процесу в Харкові 1910-1920-х рр. стало можливим не тільки поповнити відомості про їхній життєвий і творчий шлях, а й показати, що з моменту їхнього входження в театр у місті концептуально і професійно формується театрально-декораційне мистецтво. Виявлено, що до кола його представників входять Є. Агафонов, В.Бобрицький, Е. Штейнберг, Г. Цапок, Б. Косарев, О. Хвостенко-Хвостов. Уперше реконструйовано театральну практику перших чотирьох із них, ранній період творчості як сценографа Б. Косарєва, певною мірою учнів О. Хвостенка-Хвостова й курбасівських художників – учнів майстерні В. Меллера, які працювали на харківських сценах. Завдяки цьому авангардна сценографія в місті постала як цілісне явище, що багато в чому доповнює і пояснює окремі моменти в історії українського мистецтва. 4. У творчості молодих харківських художників сцени першого двадцятиліття ХХ ст. знайшли своє відображення поширені тоді в європейському мистецтві ідейно-естетичні засади модерну, символізму, кубізму й футуризму, експресіонізму. Авангардистські концептуальні ідеї їхніх експериментів базувалися на аналітичному осмисленні взаємодії кольору, об’єму та простору в театральній декорації. Як і взагалі в українській та російській художній культурі, принципи кубізму й футуризму поєдналися в одному явищі. Кубофутуристичні проекти на театральній сцені дореволюційного Харкова продовжували розвиток і в 1920-ті рр., паралельно з іншими авангардистськими концепціями, насамперед конструктивізмом. І тут було чимало спільного з художнім процесом в російській художній культурі. Крім творчих зв’язків і контактів з її представниками (В. Маяковський, В. Хлєбников, Д. Бурлюк, Б. Глаголін та ін.) поширенню авангардних концепцій на харківській сцені в контексті творення нового українського театру сприяла й співпраця з режисерами та художниками школи Л. Курбаса і В. Меллера. Чималий вплив на формування нового мистецького мислення харківських сценографів у конструктивістському ключі мала експериментальна діяльність у Харкові В. Єрмілова. 5. Дослідження показало, що інтеграція західноєвропейських авангардних течій і певною мірою досвіду російського авангардного руху вивела харківських художників на театральній сцені в 1910-1920-ті рр. на новий сучасний рівень мистецького мислення й формотворення. Утім відкритість до стильових новацій і надбань європейської художньої школи, їх переплетення та сплав у єдиний організм у творчості молодих харківських митців перших десятиліть ХХ ст. не позбавило їх індивідуальності й мистецької своєрідності. Вони виробили свій «новий декоративний стиль», не втрачаючи його ознак протягом усього періоду авангардного розвитку в 1910-1920-х рр. В основі цього «нового декоративного стилю» – неопримітивістські рефлексії українського народного мистецтва. 6. Авангардні пошуки харківських митців театральної сцени в 1910-1920-ті рр. стали міцним імпульсом в художньому житті Харкова, одним із результатів якого було створення школи театрально-декораційного мистецтва як системи навчання цій спеціальності. І хоч із зміною суспільно-політичних обставин і зміцненням тоталітарної системи в колишньому СРСР будь-які формальні пошуки в мистецтві опинилися у сфері забороненого, вже в 1960-ті рр. до них знову звернулися вже на іншій спеціалізації – дизайн, що відкрилася в системі вищої освіти Харкова, де для цього вже були закладені підвалини генерацією авангардистів 1910-1920-х рр. 7. Театрально-декораційне мистецтво Харкова перших десятиліть ХХ ст. відіграло визначну роль у розбудові нової культури. Авангардні експерименти харківських сценографів, здійснені в театрі й продемонстровані на виставках, включали мистецтво міста до світового художнього процесу. Вони репрезентували глядачеві найновіші досягнення світової культури, що знаходили відбиття у творчості цих митців. Долаючи провінційність, намагалися створити мистецтво європейської якості, відкрите світові, але свідоме своїх коренів. Як і видатні київські майстри (О. Екстер, В. Меллер та ін.), театральні художники Харкова 1910-1920-х рр. вписували нову важливу сторінку в історію українського мистецтва, яка відобразила їхні формальні пошуки, нову систему художнього мислення, що стала однією з ключових парадигм ХХ ст. Результати роботи можуть бути корисними для сучасних митців у вирішенні творчих завдань, при написанні нової історії українського мистецтва, поновлять навчальні програми й курси. Дисертація відкриває перспективи для подальших досліджень харківської школи сценографії. |
