Основою українських збройних сил періоду національно-визвольної революції 1917–1921 рр. виступали сухопутні війська, які були найчисельнішим і найбоєздатнішим родом військ. Характерна особливість зародження і розбудови сухопутних військ – її залежність від концепцій керівництва українських державних утворень у сфері воєнних доктрин, кадрової політики, організаційних структур, морально-бойових якостей особового складу. Вирішуючи проблеми військового будівництва, український провід внаслідок об’єктивних і суб’єктивних причин не завжди реально оцінював внутрішню і зовнішню ситуацію, об’єктивні закономірності розвитку збройних сил. Між тим розбудова українського війська проходила у складних умовах іноземної інтервенції. На масштаби і темпи цього процесу впливала концепція соціалістичного проводу Центральної Ради, яка на першому етапі діяльності прагнула автономії України в рамках майбутньої федеративної Росії, отже, не вважала необхідним творити власну національну армію. Загроза втрати перших демократичних здобутків революції та початок агресії більшовицької Росії на зламі 1917–1918 рр. підштовхнула молоде політичне керівництво переглянути концепцію військового будівництва і від тактики українізації російської армії перейти до формування власних регулярних частин піхоти й артилерії. Характерною рисою першого етапу розбудови українських сухопутних військ була стихійність, коли за ініціативою окремих національно свідомих старшин творилися військові частини піхоти, артилерії, кінноти, на базі яких формувалися корпуси, дивізії, полки і бригади. Дотримування проводом Центральної Ради соціалістичних програмних доктрин призвело до дезорганізації управління збройних сил, які творилися знизу. Так було втрачено великий потенціал українізованих частин російської армії, які мали вишколені роди зброї сухопутних військ: піхоту, кінноту, артилерію, інженерно-технічні частини, а головне – досвідчених військовиків, зокрема генералів і старших офіцерів Генерального штабу. Лише на другому етапі – взимку і навесні 1918 р. здійснено спробу надати військовому будівництву організованих форм. До цього залучили патріотично налаштований командний склад, який розпочав розбудову регулярної армії. Одночасно формувалися частини піхоти і артилерії. Проте сухопутні війська не отримали належної уваги і всестороннього розвитку. Утрачений для військового будівництва час надолужити не вдалося, і розпочатий фактично навесні 1918 р. організований процес формування нового війська обірвав гетьманський переворот. У травні–листопаді 1918 р. можливості для військового будівництва Української держави вкрай обмежувалися німецькою окупаційною владою, а також пропозицією федерування України з іншими частинами небільшовицької Росії, яку сповідував гетьманський уряд. Політична позиція гетьманських міністрів довела, що визнання самостійності Української держави для них було ситуативним як необхідний етап до федеративної парламентської чи монархічної Росії. Водночас неприйняття командуванням Добрармії ідеї незалежної України та її союзу з Німеччиною відразу ж ускладнили відносини з репрезентантами білого руху. З великими труднощами гетьману П. Скоропадському вдалося домогтися дозволу на створення сухопутних військ Армії Української держави: кадрових корпусів, дивізій, а в їх складі – гарматних бригад, інженерно-технічних частин, зі старшинським і підстаршинським складом та озброєнням. Особливістю розбудови сухопутних військ на цьому етапі була планова організація зверху у відповідності з опрацьованими структурами і штатами. На відміну від Центральної Ради гетьман взяв курс на створення регулярної боєздатної армії, для чого залучив досвідчених генералів, адміралів, старших офіцерів колишньої царської армії, які виявили бажання служити Україні. Хоча багато генералів, які стали на військову службу, не були переконаними державниками. Серед них домінувала фахова потреба “служити” і в такий спосіб утримувати свої родини. За основу організації сухопутних військ Української держави та їх родів зброї взято російську систему. Реанімовано систему управління родами зброї від Головних інспекторів піхоти, артилерії, кінноти до командирів корпусів, дивізій, бригад і полків. 15 гарматних бригад після повернення з фронту на місця постійної дислокації бригад збереглися і увійшли до складу Армії Української держави, щоправда без більшості солдатів, яких демобілізували. Сформовано Сердюцьку й збережено у повному складі Сіру піші дивізії. Відновлено діяльність піхотних, артилерійських, кінних училищ і кадетських корпусів. Основу Армії Директорії УНР становили сухопутні війська. Певний час вони творилися стихійно у ході антигетьманського повстання, яке захопило у свій вир іррегулярні формування із різною політичною орієнтацією, що важко піддавалися управлінню. Утворені Гетьманатом структури корпусів, дивізій, бригад і полків зруйновано, а більшість командирів звільнено зі служби внаслідок політичної недовіри (вони відразу ж перейшли на службу до Добровольчої та інших білогвардійських армій). Із напівстихійних формувань розпочато творення і комплектування нових військових частин. На початку 1919 р. завдяки ініціативі групи генералів і вищих старшин Генерального штабу, які залишилися на службі в Армії УНР (Дієвій армії) реорганізовано сухопутні війська: створено піхотні, артилерійські, кінні, інженерно-технічні частини, які взяли участь у боях 1919 р. проти поляків, червоних і білих формувань. Незважаючи на умови безперервної збройної боротьби і міжнародну ізоляцію, уточнено структуру родів зброї, уніфіковано штати дивізій, бригад, полків, куренів, створено Управління головних інспекторів армії. Об’єктивна реальність, а саме безперервна війна на трьох фронтах, не дозволили Головному Отаману С. Петлюрі сповна розбудувати своє військо. Артилерія Дієвої армії була удвічі меншою від загальноприйнятих норм західних країн. Маневрений характер війни вимагав розвитку кінноти, броневих частин, чого не вдалося здійснити. Аналіз військового будівництва в ЗУНР засвідчив, що Галицька Армія стала унікальним воєнно-національним феноменом, який за організацією, професійними ознаками і боєздатністю був аналогічним військовим формуванням західноєвропейських держав. У складних воєнно-політичних умовах сформовано піхоту й артилерію з високим рівнем організації та озброєння. Арсенал тактики і бойового застосування УГА був дещо ширшим, ніж наддніпрянської, оскільки галичанам довелося діяти в різних умовах: позиційної війни – українсько-польської 1918–1919 рр. та маневреної – українсько-більшовицької 1919–1920 рр. Притаманне визвольним змаганням стихійне творення перших напівпартизанських бойових груп тривало в Галичині недовго. У грудні 1918 р. розгорнули активну організаційно-мобілізаційну роботу Окружні та повітові військові команди, в яких формувалися й озброювалися, проходили вишкіл стрільці, після чого скеровувалися у фронтові піхотні й артилерійські полки. Максимально використовувалися кадри та озброєння колишньої австрійської армії. Прийнято на службу добровольців-фахівців, головно австрійців і галицьких німців, яких висували на посади командирів корпусів, бригад, полків. За сприяння наддніпрянських генералів у січні 1919 р. молоду армію реорганізовано: всі формування звели до трьох корпусів (до них увійшли по чотири бригади). У червні 1919 р., під час Чортківської наступальної операції, Начальна команда започаткувала створення ще восьми бригад (фактично двох нових корпусів), але відступ за Збруч призупинив ці плани. Найорганізованішою формацією Галицької Армії була артилерія, найслабшою – малочисельна кіннота. Важливим чинником боєздатності всіх українських армій була організація фахового навчання, військова дисципліна, високий рівень морально-психологічного духу, виховання на патріотичних засадах і бойових традиціях українського народу. До цієї роботи активно долучалися капеланські служби, насамперед Галицької Армії, а в період інтернування – й Армії УНР. Вишкіл особового складу продовжено у таборах інтернування у Чехословаччині, Польщі та Румунії (1920–1922). Історія сухопутних військ Збройних сил України доби революції 1917–1921 рр. свідчить, що їхня розбудова стала невід’ємним компонентом процесу будівництва національної держави. Специфічний для революційних часів досвід творення національної армії є цінним уроком для реформування Збройних сил незалежної України, оскільки й сьогодні Сухопутні війська – основний вид військ сучасної армії. Незважаючи на певні досягнення в дослідженні наукової проблеми, дисертант звертає увагу на необхідність продовжити комплексне вивчення розвитку видів і родів військ України новітнього часу. Актуальним буде й упорядкування збірника документів про військове будівництво в період національно-демократичної революції 1917–1921 рр. |