У дисертаційному дослідженні здійснено теоретичне узагальнення та подається нове вирішення наукового завдання, яке полягає у розкритті сутності судового прецеденту в праві ЄС, визначенні особливостей його формування та функціонування, з’ясуванні його значення та ролі у правопорядку ЄС/Співтовариств, а також специфіки застосування у внутрішньому праві держав-членів. Основні теоретичні та практичні результати цього дослідження полягають у розробці таких висновків, положень та пропозицій: 1. Судовий прецедент – це рішення суду у конкретній справі, яке має обов’язковий характер при вирішенні наступної справи, що стосується аналогічних чи достатньо близьких питань (обставин справи), та завдяки своїй визначальній важливості спрямоване на забезпечення цілісності, узгодженості та наступності правової системи, у межах якої воно застосовується. Таке визначення може використовуватися у внутрішньому правопорядку та праві ЄС. 2. У внутрішньому праві держав-членів ЄС, міжнародному та праві ЄС/Співтовариств характерним є дотримання прецедентів своїх судових органів. Це пояснюється тим, що обов’язок судів враховувати власні попередні рішення притаманний здійсненню правосуддя, а саме випливає з таких характеристик цього явища, як: недискримінаційне ставлення, одностайність, правова визначеність, правова передбачуваність і послідовність (наступність). Важливим також є принцип юридичної (процесуальної) економії. 3. У межах кожної правової системи держав-членів Європейського Союзу склалося власне уявлення про сутність судового прецеденту та його роль у регулюванні суспільних відносин у силу історичних, національних, державно-правових та інших причин. Відбувається поступове взаємопроникнення, конвергенція романо-германського права та англосаксонського, що супроводжується підвищенням ролі та значення судового прецеденту у переважній більшості держав-членів ЄС. 4. У міжнародному праві спостерігається тенденція збереження судової наступності і становлення елементів міжнародного прецедентного права. На етапі формування знаходиться принцип відносної сили попередньо винесеного рішення (переконливого прецеденту) міжнародного суду. 5. Прецедент, утворюваний судами ЄС, є самостійним джерелом права ЄС з огляду на: специфіку права ЄС/Співтовариств, особливого місця судів ЄС в інституційній системі та значення рішень судів ЄС у правопорядку ЄС/Співтовариств. 6. Прецедент судових органів ЄС (передусім Суду Правосуддя) у правопорядку ЄС/Співтовариств виконує інтегруючу функцію – через нього формується і розвивається це право. 7. Найважливішими особливостями прецеденту судових органів у праві ЄС є: 1) відсутність формально визначеного зобов’язання у судових органів ЄС дотримуватися та враховувати попередні рішення та одночасно його необхідність для розвитку та життєвості права ЄС/Співтовариств; 2) застосування не лише безпосередньо в рамках Співтовариства і Союзу, але й у національних правопорядках держав-членів як частини права ЄС/Співтовариств; 3) можливість одночасного використання (за виключенням певних обмежень) у правопорядках двох міжнародних організацій (Європейського Співтовариства та Євратому) та правопорядку Європейського Союзу; 4) достатньо виняткове відхилення від правоположень, викладених у власній практиці та у практиці вищих судів; 5) можливість обмеження темпоральної дії змістовних положень (тлумачень, висновків) судового рішення, які можуть використовуватися як прецеденти у майбутньому. 8. Концепція прецеденту, вироблена судовими органами ЄС, забезпечує одностайне застосування та тлумачення норм права ЄС/Співтовариства усіма національними судовими інституціями держав-членів ЄС, завдяки чому стає можливим досягнення максимальної ефективності права ЄС/Співтовариств. Цьому сприяє тісна співпраця та постійна взаємодія внутрішньодержавних судів та судів ЄС, основою якої є преюдиційний механізм, передбачений ст. 35 Договору про Європейський Союз та 234 Договору, що засновує Європейське Співтовариство. 9. Найбільш широке застосування прецедентів судових органів ЄС відбувається саме на рівні внутрішніх правопорядків держав-членів, що надає зазначеному прецеденту якості одного з основних інструментів формування єдиного правового простору Європейського Союзу. 10. Практика судових органів ЄС як важлива складова права Співтовариства може стати частиною правового порядку держав-членів: а) шляхом здійснення законодавчої імплементації права Співтовариства державами-членами; б) шляхом реалізації принципу прямої дії права Співтовариств; в) шляхом тлумачення національного права у світлі права ЄС/Співтовариств; г) при притягненні держав до відповідальності за порушення права ЄС/Співтовариств; д) шляхом використання преюдиційного механізму відповідно до ст. ст. 35 Договору про Європейський Союз та 234 Договору, що засновує Європейське Співтовариство. 11. Практика судів ЄС у частині захисту основоположних прав формується під значним впливом практики Європейського суду з прав людини. Не зважаючи на відсутність зобов’язання у судів ЄС дотримуватися концептуальних підходів Європейського суду з прав людини щодо розуміння фундаментальних прав, викладених у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., суди ЄС застосовують норми Конвенції та прецеденти Європейського суду з прав людини за допомогою категорії загальних принципів права, але при цьому враховують завдання та цілі діяльності ЄС/Співтовариств. 12. Існує необхідність у розробці спеціального механізму адаптації практики судів ЄС до практики Європейського суду з прав людини з огляду на такі чинники: а) неспівпадіння каталогу прав людини у правопорядку ЄС/Співтовариств та Ради Європи; б) різний рівень захисту цих прав; в) динамічність практики Європейського суду з прав людини та забезпечення її узгодженості із власними рішеннями, з одного боку, та намагання судів ЄС бути послідовними – з другого. Для уникнення колізій у розумінні основоположних прав у межах Ради Європи та Європейського Союзу доцільно запровадити механізм преюдиційного запиту Суду Правосуддя до Європейського суду з прав людини. | 