1. Розвиток судочинства зумовлює необхідність вдосконалення його гносеологічних, методологічних, процесуальних та організаційних засад. 2. Якщо в основі будь-якого виду судочинства є пізнавально-практична діяльність, спрямована на пізнання юридичного факту, який став підставою виникнення, зміни або припинення правовідносин та прийняття на цій основі обґрунтованого рішення у справі, то є очевидним, що вона має бути забезпечена й відповідним науковим інструментарієм, який, за винятком кримінального судочинства, тут відсутній. Адже саме складність розвязання означених питань у кримінальному судочинстві зумовила появу науки криміналістики, метою якої є наукове забезпечення пізнавальних процесів у цій сфері, а оскільки подібної науки у жодній з інших сфер судочинства немає, то це є свідченням необхідності створення якісно нової системи знань – теорії судового пізнання, яка виконувала б функцію наукового забезпечення пізнавальних процесів у кожному із видів судочинства. 3. Зміст означеної системи знань дає підстави для її визначення як науки про закономірності виникнення юридичних фактів та засоби їх виявлення, дослідження і використання у сфері судочинства. Її методами є світоглядні принципи, а також система загальнонаукових, окремонаукових та спеціальних методів. Її завданнями є: 1) дослідження закономірностей виникнення, виявлення та використання юридичних фактів та слідів, які їх супроводжують; 2) формування науково-понятійного апарату, що функціонує у сфері судочинства; 3) розробка і вдосконалення засобів пізнання та методів практичної діяльності у цій сфері; 4) розробка рекомендацій, спрямованих на запобігання правопорушенням. 4. Оскільки теорія судового пізнання зорієнтована на забезпечення пізнавальних процесів лише у сфері судочинства і всіх аспектів пізнавальних процесів у сфері юриспруденції не вичерпує, то постає актуальним і завдання формування такої складової юридичної науки, як юридична гносеологія, яка була б методологічним орієнтиром у пізнанні та адекватному відображенні державно-правових реалій – і в правосвідомості, і в правових конструкціях (правових нормах, поняттях, дефініціях, теоріях), а як наслідок, у процесах праворозуміння, правотворчості, тлумачення, використання і застосування правових норм. 5. Декларований законодавством України принцип єдності її судової системи зумовлює необхідність створення єдиного і рівного для всіх фізичних та юридичних осіб суду з покладанням на нього здійснення функцій правосуддя у справах, що виникають з будь-яких правовідносин. А необхідність здійснення правосуддя у визначеному законом єдиному процесуальному порядку зумовлює потребу уніфікації процесуального законодавства, та створення на основі наявних процесуальних кодексів єдиного кодексу судочинства, або, принаймні, кодексу публічного та кодексу приватного судочинства. 6. Системний підхід при характеристиці юридичної науки дає підстави для висновку, що сучасні назви наукових спеціальностей її організаційній структурі та особливостям процесуального забезпечення судочинства не відповідають, що зумовлює необхідність приведення їх у відповідність до методологічних засад юридичної науки і, зокрема, перетворення спеціальності 12.00.09 – кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза на спеціальність – судочинство; теорія судового пізнання. 7. Потреба наукового забезпечення пізнавальних процесів у сфері судочинства зумовлює необхідність створення у класичних національних юридичних вузах на основі кафедр криміналістики кафедр теорії судового пізнання. 8. При характеристиці пізнавальних процесів у сфері судочинства слід виходити з того, що пізнання – це процес активного, цілеспрямованого, категоріального відображення дійсності свідомістю людини, а властивість відображення – це прояв такого взаємозв'язку між явищами дійсності, за якого особливості одних з них відтворюються у відповідних особливостях інших, а його змістом є відтворення ознак одних об'єктів у відповідних ознаках інших. 9. У структурі відображення слід розрізняти такі його форми, як: механічне, трасологічне, фізичне, хімічне, біологічне, фізіологічне, психічне та соціальне. Форма та зміст відображення залежать від рівня структурної організації взаємодіючих систем і виявляються у вигляді таких слідів: 1) механічне – змін взаєморозташування об'єктів; 2) трасологічне – матеріально-фіксованих відображень зовнішніх ознак об'єктів; 3) фізичне на атомному та молекулярному рівнях – звуку, теплоти, зміни агрегатних станів тощо; 4) хімічне – хімічних реакцій та перетворення атомів і молекул речовин; 5) біологічне (ботанічне та зоологічне) – біологічної чутливості та подразливості; 6) фізіологічне – фізіологічних процесів та їх наслідків; 7) психічне – чуттєвих уявлень та ідеальних слідів-відображень; 8) соціальне – соціального досвіду та знань, що проявляються в формі понять, суджень, умовиводів, теорій тощо. Співвідношення між результатами відображення (слідами) та відображуваними об'єктами може проявлятися у вигляді неадекватного відображення, у вигляді приблизного відображення й у вигляді адекватного відображення, а зростання активності відображення і ступеня його адекватності є критерієм прогресивності його форм. 10. Виходячи з об'єктивності передумов пізнавального відображення, за своєю природою воно є об'єктивним, однак активність суб'єкта пізнання надає його результатам суб'єктивного характеру, а їх неадекватність може бути як наслідком об'єктивних труднощів проникнення в сутність явищ, так і суб'єктивних причин. 11. У структурі пізнавального відображення виділяється чуттєва та раціональна складові, у межах яких розрізняються відчуття і сприйняття (чуттєвий рівень), а також уявлення, поняття, судження і умовиводи (раціональний рівень). Чуттєве пізнання хоча й є основою всіх знань про об'єктивну дійсність, є початковим його етапом, який відображає переважно зовнішній аспект явищ, дає відомості про окреме, а виявлення загального, проникнення в сутність явищ досягається на раціональному рівні. Незважаючи на якісну своєрідність чуттєве і раціональне пізнання функціонує в нерозривній єдності, взаємодоповнюючи одне одного. 12. Чуттєва та раціональна складові в інформаційному забезпеченні свідомості виступають у складі емпіричного і теоретичного пізнання. Емпіричне пізнання здійснюється переважно за допомогою органів чуття, тобто безпосередньої взаємодії його суб’єкта з відповідним обєктом, що дає змогу пізнати цей об'єкт переважно з боку тих його ознак і властивостей, які доступні чуттєвому сприйняттю, а теоретичне – базується на раціональному відображенні об'єктивної дійсності. Емпіричне пізнання – це нижчий його рівень, воно обмежується відображенням дійсності на рівні явища, однак воно є основою для розгортання теоретичного пізнання, яке розкриває сутність цієї дійсності і характер зв'язків між її складовими, що є недоступним для емпіричного пізнання. Якщо емпіричне пізнання без теоретичного неможливе, то теоретичне може здійснюватись і без емпіричного. Пізнання може здійснюватися безпосередньо, коли суб'єкт безпосередньо взаємодіє з обєктами пізнання, та опосередковано, коли знання набуваються з джерел, які відобразили обєкт пізнання або шляхом логічних операцій. Чуттєве є переважно безпосереднім пізнанням, а раціональне – опосередкованим. Раціональним, а отже, й опосередкованим є логічне доказування. 13. Отримання інформації суб’єктом пізнання відбувається за допомогою таких когнітивних механізмів, як: увага, відчуття, сприйняття, уявлення, пам'ять, мислення і уява, а отже, особливості їхнього функціонування істотно впливають на розв’язання будь-яких пізнавальних завдань, у тому числі й формування судових показань та отримання судових доказів, а тому в процесах пізнання у сфері судочинства мають детально вивчатися та враховуватися. 14. Пізнання у сфері судочинства є особливим видом прикладного наукового пізнання, що відбувається в межах процесуальних правовідносин, а тому, крім сфери його здійснення, воно відзначається й специфікою його мети та завдань, особливостями його об'єкта, яким є юридично значущі факти; особливою соціальною значущістю його результатів; його суб'єкти визначені законом; воно є колегіальним; основні його засоби та форми їх застосування визначені законом; особливостями фіксації отриманих результатів та оперування ними в процесі доказування; обмеженими часовими межами та конфліктними умовами його здійснення; воно здійснюється у формі доказування, яке являє собою здійснювану у визначеному законом порядку єдність логічного і практичного аспектів діяльності уповноважених суб'єктів, спрямовану на формування, перевірку та оцінку доказів та їхніх процесуальних джерел, а також оперування ними з метою встановлення істини; воно є переважно ретроспективним, а отже, й опосередкованим пізнанням, хоч окремі його аспекти можуть мати й безпосередній характер; 15. Особливістю сучасного наукового пізнання є функціонування в ньому багаторівневої системи, яка включає: а) психофізіологічні механізми взаємодії суб'єкта з об'єктивною дійсністю; б) світоглядний шар наукових знань, який являє собою фундаментальні філософські принципи сприйняття і перетворення дійсності та є змістом всезагального методу; в) систему діалектично взаємопов'язаних і взаємозумовлених загальнонаукових, окремонаукових і спеціальних методів пізнання; г) логічні форми пізнання, які є системою відомостей про закони та форми мислення в процесі застосування окремих методів пізнання; ґ) технічні засоби, які розширюють пізнавальні можливості суб'єкта пізнання. 16. У системі засобів пізнання особливе місце посідають методи пізнання, які являють собою системи правил, що орієнтують на певний спосіб дій при розв'язанні пізнавальних завдань. Методи є складовими системи засобів пізнання, але водночас кожен метод є складноорганізованою системою нижчого рівня загальності, яка реалізується за допомогою власних засобів (правил, способів, дій). Діалектико-матеріалістичний метод не є єдиним загальним методом, а тому об'єктивність пізнання може бути забезпечена лише з урахуванням інших світоглядних підходів, саме тому поняття ”всезагальний метод” потребує заміни поняттям ”світоглядні принципи”, універсальне значення яких полягає в тому, що вони не розкривають причин окремих явищ, а показують, як потрібно діяти, щоб їх розкрити. Саме на основі світоглядних принципів, яких дотримуються конкретні суб'єкти, вони обирають і форми та способи мислення, і методи пізнання та практичної діяльності. Оскільки кожна наука базується на певному філософському способі мислення, згідно з яким і розробляє свої власні методи пізнання, то світоглядні принципи функціонують не тільки на рівні загального, а й на рівні загальнонаукових, окремонаукових і спеціальних методів. 17. Розмежовуючи процесуальне і логічне доказування, слід враховувати, що доказування тези, висновку завжди повернуто до зовнішнього адресата, тоді як доказування в розумінні пізнання спрямовано насамперед на формування внутрішнього переконання самого суб'єкта пізнання. Процесуальне доказування, з одного боку, є діяльністю суб'єктів з формування, перевірки й оцінки доказів та їхніх процесуальних джерел, а з іншого – формулюванням на цій основі певних тез і наведенням аргументів для їхнього обґрунтування, саме тому при його характеристиці слід розрізняти два його аспекти: пізнавальний, спрямований на встановлення фактичних даних, або коли за допомогою одних (доказових) фактів отримують (виводять) знання про інші (установлювані) факти (обставини), і процесуальний, який проявляється у виявленні, закріпленні, перевірці та оцінці доказів і оперуванні ними в процесі доказування. Отже, процесуальне доказування – це здійснювана у визначеному законом порядку пізнавально-практична діяльність уповноважених суб'єктів, що полягає у формуванні, перевірці й оцінці доказів та їхніх процесуальних джерел, а також оперування ними з метою встановлення істини у сфері судочинства. Воно здійснюється у формі визначених законом слідчих і судових дій. У сфері судочинства можуть здійснюватись і непроцесуальні пізнавальні дії, але їх результати доказового значення не мають. Предмет пізнання є ширшим за предмет доказування, а тому слід розрізняти обставини, що підлягають доказуванню, і обставини, що підлягають установленню. А межами доказування є такий обсяг доказового матеріалу (доказів та їхніх джерел), який забезпечує належне та достовірне встановлення всіх обставин, що входять до предмета доказування, правильне вирішення справи та вжиття заходів щодо запобігання правопорушенням. 18. Не слід ототожнювати поняття ”мета” та ”завдання”, оскільки мета – це мислено передбачуваний і очікуваний результат певної діяльності, а завдання – це те, що потрібно виконати для досягнення певної мети. Слово ”мета” не є синонімом слова ”ціль”, оскільки ціль – це те, у що потрібно влучити. У російській мові слово ”цель” багатозначне й охоплює зміст українських слів і ”мета”, і ”ціль”, а в українській слово ”мета” у множині не використовується, саме тому тут часто використовується слово ”цілі”. Оскільки мета і завдання завжди є елементами певної системи, якою виступає цілеспрямована діяльність, то їхнє співвідношення має діалектичний характер: мета досягається через розв'язання конкретних завдань, але по її досягненні вона починає функціонувати як одне із завдань, що спрямоване на досягнення мети вищого ступеня загальності, стає засобом її досягнення. Оскільки мета є ідеальним передбаченням результату певної діяльності, то за своєю природою вона суб'єктивна, але оскільки мета будь-якої діяльності породжена об'єктивним світом, то це свідчить і про об'єктивний характер мети. Мета і завдання судочинства та окремих його інститутів належним чином не визначені ні в законодавстві, ні на теоретичному рівні, але вони мають ієрархічний характер, зокрема, наприклад, мета судочинства досягається шляхом розв'язання поставлених перед ним завдань, сформульованих у законі, а досягнення цієї мети стає засобом досягнення мети вищого ступеня загальності, тобто мети правосуддя загалом. У свою чергу реалізація мети правосуддя стає засобом досягнення цілей, що стоять перед державою та суспільством. 19. Серед осіб, які беруть участь у пізнавальних діях у сфері судочинства, слід розрізняти його учасників, які шляхом використання наданих їм законом прав і виконання покладених на них обов'язків здійснюють процесуальні та непроцесуальні функції, і суб'єктів доказування, на яких законом покладено обов'язок або надано право брати участь у доказуванні. Зокрема, до учасників кримінального судочинства належать: державні органи, які для успішної боротьби зі злочинністю наділені широкими повноваженнями, у тому числі застосування державного примусу та приватні фізичні особи, які беруть у ньому участь. А до суб'єктів доказування належать: особи, на яких покладено обов'язок зібрати, перевірити та оцінити фактичні дані, що свідчать про наявність або відсутність у певному діянні ознак злочину, і згідно з цим розв'язати питання про порушення справи (суд, суддя, прокурор, слідчий, орган дізнання); особи, для яких доказування є правом, а не обов'язком (обвинувачений, підозрюваний, потерпілий, цивільний позивач і відповідач); особи, на яких покладено обов'язок брати участь у доказуванні (адвокат, законний представник обвинуваченого та потерпілого, цивільного позивача та відповідача). Суб'єкт доказування завжди є й учасником судочинства, однак не завжди учасник судочинства є й суб'єктом доказування. Серед учасників судочинства слід розрізняти осіб, які одночасно є й учасниками судочинства, і суб'єктами доказування (підозрюваний, обвинувачений, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їхні представники), та осіб, які є учасниками судочинства, але не є суб'єктами доказування (експерти, спеціалісти, свідки, поняті, перекладачі, секретарі судового засідання тощо). Серед учасників судочинства, які не є суб'єктами доказування, слід розрізняти осіб, що беруть участь у процесуальних діях і мають право висловлювати свої судження з питань, що підлягають розв'язанню (спеціалісти, експерти), і осіб, які сприяють у проведенні процесуальних дій, але не мають права висловлювати свої судження з питань, що підлягають вирішенню – свідки, поняті, перекладачі тощо. 20. Оскільки розслідування та розгляд справи являють собою окремий випадок пізнання, то всі його суб'єкти можуть здійснювати пізнавальні дії. Однак оскільки у сфері судочинства процесуально значущими визнаються лише пізнавальні дії, які здійснюються у формі доказування (тобто у формі процесуальних дій), то й суб'єктами цього пізнання можуть бути лише суб'єкти цих дій. А суб'єктами непроцесуальних пізнавальних дій можуть бути будь-які учасники судочинства. Причому, якщо непроцесуальні пізнавальні дії можуть здійснюватись одноособово, то процесуальні пізнавальні дії являють собою систему взаємопов'язаних і взаємозумовлених дій учасників конкретної слідчої або судової дії. 21. Поряд із системою засобів пізнання слід розрізняти й систему засобів процесуального доказування, яка являє собою об'єктивну, історично зумовлену, регламентовану законом систему процесуальних дій, науково-технічних засобів, доказів і їхніх процесуальних джерел та процесуальних форм оперування ними, які використовуються у процесі розв'язання завдань судочинства. Оскільки процесуальне доказування є одночасно й процесом пізнання, то засоби доказування, які в ньому використовуються, є і засобами пізнання. Але не будь-які засоби пізнання можуть бути й засобами доказування. 22. Виходячи з принципу єдності органів судової влади та судочинства, виглядає нелогічним “своє” розуміння основних категорій доказового права у кожній із сфер судочинства, що зумовлює потребу їх уніфікації. А поняття ”докази”, яке офіційно тлумачиться як ”всякі фактичні дані” (ст. 65 КПК), є некоректним, оскільки доказами у справі можуть бути не будь-які фактичні дані, а лише ті фактичні дані, що відповідають вимогам закону. Універсальним визначенням процесуальних доказів для кожної із сфер судочинства могло б бути таке: ”Доказами у справі є такі, що відповідають вимогам закону відомості про факти, документи, а також будь-які інші матеріальні об'єкти, що мають значення для правильного розв'язання справи, заяви або звернення особи”. З урахуванням цього ст. 65 КПК України слід було б викласти у такій редакції: ”Доказами у справі є такі, що відповідають вимогам закону відомості про факти, документи, а також будь-які інші матеріальні об'єкти, що мають значення для правильного розв'язання справи (заяви або повідомлення про злочин). Процесуальними джерелами доказів є: показання свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених, підсудних, висновки експертів, протоколи слідчих і судових дій, носії інформації, на яких з допомогою технічних засобів зафіксовано процесуальні дії, протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, та інші документи і речові докази”. 23. Основними вимогами, яким мають відповідати судові докази, є: а) реальна наявність їх як фактів об'єктивної дійсності, які перебувають у причиновому зв’язку з обставинами, що стали об’єктом розгляду у сфері судочинства та адекватно відображають ці обставини; б) вони мають бути отримані уповноваженими особами, з визначених законом джерел, у визначених законом умовах і визначеними в законі способами; в) їхнім змістом мають бути відомості (інформація), що мають значення для встановлення або спростування обставин, які мають значення для розв'язання конкретної справи; г) вони повинні бути оцінені, зафіксовані, посвідчені та прилучені до справи визначеним законом способом. Забезпеченню вимоги оперування в процесі доказування лише допустимими доказами сприяло б доповнення процесуального законодавства нормою такого змісту: ”Виявивши факт порушення закону при формуванні конкретного доказу, особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор або суддя в межах своєї компетенції виносить постанову про визнання цього доказу недопустимим і виключає його з числа доказів, якими можуть установлюватись обставини, що підлягають доказуванню у справі”. 24. При визначенні речових доказів термін ”предмети” доцільно замінити терміном ”матеріальні об'єкти”, яке точніше відповідає онтологічній, гносеологічній і процесуальній природі цього поняття. З урахуванням цього визначення речових доказів мало б бути таким: “Речовими доказами можуть бути будь-які матеріальні об’єкти, які причиново пов’язані з юридичними фактами, що стали підставою виникнення, зміни чи припинення правовідносин, є джерелом відомостей про ці факти та долучені до справи у визначеному законом порядку з метою використання їх як засобів встановлення обставин, що мають значення для правильного вирішення справи”. А ст. 78 КПК мала б бути сформульована так: “Речовими доказами можуть бути будь-які матеріальні об’єкти, які причиново пов’язані з обставинами розслідуваного злочину, є джерелом відомостей про цей злочин та долучені до справи у визначеному законом порядку з метою використання їх як засобів встановлення обставин, що мають значення для правильного вирішення справи”. 25. Однією з вихідних гносеологічних умов пізнання і доказування є встановлення їхньої структури та механізму здійснення, тобто розв'язання проблеми, як цю діяльність можна висловити у вигляді системи елементів, що орієнтують на те, як суб'єкт пізнання має мислити і діяти практично з метою отримання істинних і достовірних результатів. Доказування є багатоаспектною діяльністю, у структурі якої умовно можна виділити такі послідовно здійснювані стадії (етапи), які складаються з таких елементів: а) формування доказів та їхніх процесуальних джерел, яке передбачає виявлення і вилучення об'єктів, слідів і відомостей, що стосуються обставин справи, їхнє процесуальне закріплення та збереження як доказів; б) дослідження доказів та їхніх процесуальних джерел, яке передбачає їх вивчення та перевірку; в) оцінка доказів та їхніх процесуальних джерел, яка полягає у визначенні їхньої відносності, допустимості, достовірності та достатності; г) оперування доказами, яке передбачає їхнє групування, наведення аргументів для їх обґрунтування і кореспондування їх як фактичних даних адресату доказування. 26. Структура пізнавальних дій у сфері судочинства насамперед залежить від мети, на досягнення якої вона спрямована, згідно з чим розрізняють процесуальні та непроцесуальні пізнавальні дії. Якщо метою дії є лише розв'язання певного пізнавального питання, то і її структура являтиме собою лише структуру взаємодії суб’єкта з об’єктом пізнання, а такі дії матимуть непроцесуальний характер. Якщо ж її метою є отримання судового доказу, то ця діяльність має процесуальний характер і являє собою систему взаємопов'язаних пошукових, процесуальних, організаційних, пізнавальних, тактичних і технічних дій, спрямованих на організацію і проведення певної слідчої або судової дії. В організаційному аспекті структура процесуальних пізнавальних дій складається з підготовчої стадії, стадії безпосереднього пізнання та заключної стадії, у межах кожної з яких згідно з розв'язуваними завданнями слід розрізняти окремі відносно самостійні етапи, кожен з яких складається з певної кількості окремих дій, спрямованих на розв'язання конкретних пізнавальних завдань. Процесуальна форма пізнавальних процесів у сфері судочинства являє собою комплексну, колегіальну діяльність його учасників, яка включає організаційні, процесуальні, пізнавальні, тактичні та технічні дії у межах повноважень кожного з них, спрямовані на отримання судових доказів. 27. Дослідження тактичних прийомів, які використовуються у сфері судочинства, потребує подальшої уваги вчених. При цьому слід виходити з того, що прийом – це рекомендація про певний спосіб дій, а тактичний прийом – це наукова рекомендація про певну лінію поведінки, спрямовану на ефективне розв'язання окремого завдання. Тактичний прийом у сфері судочинства – це розроблена на основі даних науки, узагальнення слідчої і судової практики та вимог закону рекомендація про певну лінію поведінки, спрямовану на розв'язання окремого завдання у сфері судочинства. Ознаками тактичного прийому є його: науковий характер, практична обґрунтованість, системність, рекомендаційний та альтернативний характер, законність, етичність, цілеспрямованість, пізнавальна цінність, доступність, вибірковість, економність, ефективність, ефектність. А принципами їх допустимості є: законність, справедливість, наукова обґрунтованість, доцільність. 28. Серед тактичних прийомів, заснованих на даних наукової організації праці, розрізняють такі, як: організація та планування розслідування, мобілізація і розстановка сил, розслідування злочинів групою слідчих (бригадним методом), використання оперативно-розшукових заходів, створення слідчо-оперативних груп, організація дослідження матеріальної обстановки, використання спеціальних знань, звернення до громадськості, використання засобів масової інформації. 29. Найпоширенішими загальнонауковими методами, які лежать в основі тактичних прийомів, заснованих на даних логіки, є: аналіз, синтез, індукція, дедукція, аналогія, гіпотеза, абстрагування, порівняння, ототожнення, прогнозування, моделювання, реконструкція, на основі яких сформовані такі тактичні прийоми, як: висування версій, криміналістичне прогнозування, криміналістичне моделювання та криміналістична реконструкція. 30. Серед методів психологічного впливу за змістом розрізняють методи: передачі інформації, переконання, навіювання, наказу, постановки і варіювання мисленнєвих завдань, прикладу, керованих психічних станів, рефлексії, психологічних пасток, зараження, наслідування, мода, чутки. Методи психологічного впливу у сфері судочинства можуть використовуватись і безпосередньо, але, як правило, на їхній основі розробляються тактичні прийоми, серед яких за змістом розрізняють: установлення психологічного контакту; роз'яснення положень закону; звернення до громадянської совісті (свідомості) та інших позитивних якостей особи; переконання; стимулювання позитивних якостей особи; спонукання до наслідування; створення неадекватного уявлення про хід розслідування і зібрані докази; непрямий допит; мислена реконструкція обставин злочину; словесна розвідка; демонстрація можливостей розслідування; використання стану емоційної напруженості; різка зміна стану емоційної напруженості; емоційний експеримент; допуск легенди; нейтралізація особи; суспільна ізоляція особи. |
