Під час вибору об’єкта і предмета досліджень ми враховували, що у специфічних умовах сучасного прискорення та ускладнення соціальних і економічних процесів, багатства й доступності інформаційного поля, виникнення і поширення різноманітних технологічних засобів сфера освіти за порівняно короткий час - існування одного покоління - дуже змінилася, а навчання для все більшого відсотка активного населення з одноразової акції на початку життя стало постійною імперативною вимогою. Тому ми вважали для себе більш важливим не розгорнутий і поглиблений аналіз думок, уявлень та висловлювань якомога більшого числа найвідоміших попередників з-посеред представників філософії, соціології і педагогіки, а дослідження стану сьогодення у сфері освіти та управління нею, виявлення в хаосі подій і явищ тих провідних тенденцій і найбільш впливових закономірностей, що уможливлюють глибше розуміння напряму розвитку суспільств та освіти й дають змогу з прийнятною точністю передбачити майбутнє та уникнути грубих помилок і хибних упереджень. Це примушувало акцентувати порівняно «молоді» наукові здобутки українських і зарубіжних науковців, використовувати поєднання традиційних методів класичної філософії зі здобутками найновіших методологій на кшталт синергетики і метааналізу. На наш погляд, подібний вибір дав змогу не лише поставити кілька важливих завдань щодо дослідження «точок зростання» філософії освіти та управління навчально-науковим комплексом, а й у більшій чи меншій мірі вирішити їх. Так, у першому розділі нами доведено, що згадані вище позаосвітні відкриття й нововведення – комп’ютери, інформаційні мережі, нові засоби життєзабезпечення тощо – викликали низку вторинних наслідків, які примушують змінювати традиційні визначення та уявлення про такі основні поняття, як «суспільство», «держава», «освіта» й «наука». Зміни вже за перші роки ХХІ ст. достатньо глибокі для породження цілком нових суперечностей і протиріч, стимуляції пошуків нових шляхів забезпечення якості атестатів і дипломів, які мають отримати всі молоді люди в рамках системи освіти. Ми намагалися концентрувати увагу на останніх за часом появи інноваціях, простежуючи також їх виникнення й розвиток. У результаті аналізу поширених у наш час головних парадигм, підходів і концепцій розгляду походження й сутності поняття «суспільство» підтверджені їх історична зумовленість і орієнтація на вирішення тих чи інших завдань тієї історичної епохи, в якій вони народжувалися і поширювалися. Немає підстав стверджувати, що в широкому своєму баченні поняття «суспільство» сучасні науковці суттєво відірвались від мислителів минулих сторіч. Про це, на наш погляд, свідчить експресивне відторгнення прихильниками постмодерністських уявлень про засади й особливості об’єднань людей у своїх працях і навіть енциклопедіях таких важливих і багатогранних понять, як «суспільство» чи «соціальний капітал». Це значно обмежує глибину аналізу складних сучасних суспільних процесів і робить надмірно загальними і непродуктивними висновки постмодерністів. Цим, на наш погляд, вони поступаються адептам модернізованих варіантів «функціоналістських» підходів до вивчення й пояснення суспільства. Нами доведено, що сумнівними й малопродуктивними є пропозиції характеристики рівня розвитку суспільства таким фізичним параметром, як ентропія, адже найбільш успішні і прогресивні соціальні устрої держав-лідерів відзначаються винятково складними суспільними структурами і зв’язками (приклади – США, Швеція та ін.). Тимчасом, тоталітарні країни – як Корейська Народно-Демократична Республіка, Куба, - які мають високу упорядкованість і мінімальні значення суспільної ентропії, наукова громадськість не вважає взірцями досягнень в організації суспільства. Центральна вихідна теза нашого дослідження – визнання того, що освітньо-соціалізаційні завдання керівників сучасних держав та всього їх населення наприкінці ХХ століття за доволі короткий час стали безприкладно об’ємними, складними і важливими. Це явище співпало в часі з глобалізацією, завершенням «холодної війни» й багатьма іншими політичними, економічними, соціальними і культурними інноваціями, які певною мірою приховали від загальної уваги події в навчально-виховних комплексах. Наслідком стало формування засадничої суперечності між потребами нової оцінки освітньо-наукового комплексу і традиційними уявленнями про нього як про другорядний, хоч і своєрідний, суспільний феномен. Насправді ж не лише у розвинених державах, а й в Україні, населення чекає від системи освіти надання всій молоді професійної компетентності. Саме тому так стрімко в нас і в усьому світі зростають контингенти вищих навчальних закладів, що супроводжується поступовим скороченням обсягів базової професійно-технічної освіти. Цей феномен першорядного суспільного значення супроводжується повним переворотом у способах презентації, нагромадження, обробки, аналізу й поширення всіх видів інформації і сигналів – завершується перехід від графічно-символьної до е-форми (чи «цифрової форми») запису інформації. Це додатково і до краю загострює потребу зміни традиційних уявлень про освіту в цілому, про її участь у соціалізації всіх представників нових поколінь, організацію й забезпечення діяльності освітньої мережі і нових засобів надання послуг з елементами навчання, консультування чи професійної підготовки. У дисертації в межах можливого викладено результати нашої ретроспекції виникнення і зміцнення згаданих «традиційних уявлень про освіту». Доведено, що визначальні витоки формування сучасних всеохоплюючих систем освіти в Європі та інших частинах світу слід розшукувати у такій невеликій державі, якою є Нідерланди, а повну грамотність – у поєднанні культурного впливу протестантизму з економічними імперативами економік Нового часу. Таким чином, запропоновано розширити традиційний для педагогічної літератури перелік з шести світових моделей шкільної (обов’язкової) освіти до семи, враховуючи доведений нами факт виникнення в Нідерландах першої системи освіти з найбільш масовим охопленням дітей і підлітків. У рамках цього нового бачення відносної ролі історичних стадій розвитку європейського освітнього поля нами виявлено цілу низку деформацій і доведено, що вони мають виразні політичні й культурні причини. Розвиток цього підходу й застосування розширених за своїми можливостями методик аналізу й метапарадигмального синтезу дали змогу сформувати та уточнити з врахуванням сучасних змін елементи концептуальних понять філософії освіти і науки, спираючись на концепцію цілісності та взаємообумовленості усіх компонентів філософсько-освітнього знання. У першому й інших розділах дисертації доведено й розвинуто в кількох напрямах концептуальне вихідне припущення про те, що в даний момент загострюються і поглиблюються принципові зміни у взаємовідносинах освітньо-наукового комплексу й держави, зокрема, вихід його на позицію найвищого соціально-економічного пріоритету, що детермінує успіх у вирішенні національних і всепланетних проблем. Звернення до останніх за часом появи праць наших українських і зарубіжних колег-філософів і представників інших наук (соціології, педагогіки та ін.), а також залучення даних про соціально-економічні пріоритети Європейського Союзу (т. зв. Лісабонський проект), стратегічні плани розвитку наук і технологій у США та Японії дало змогу вказати на кілька «зон зростання», якими є не лише молекулярна біологія, що стала лідером усіх сучасних природничих наук, а й ціла група інших, які можна назвати сукупним терміном «нанонауки». Значне місце в нашому викладі відведено вивченню й деталізації диференційних процесів у філософських підходах до моделювання суспільства майбутнього в країнах Заходу і виявлено, що їх європейський варіант відзначається ознаками гуманізму та орієнтується на конституювання нової системи цінностей і побудову найбільш досконалих інститутів освіти і моделей соціально-економічної і громадянсько-культурної діяльності. Нами доведено, що ці нові цивілізаційні орієнтації стали основою створення в Західній Європі (насамперед – у Фінляндії, Норвегії, Нідерландах, Швеції, Ірландії та інших країнах) гуманних і досконалих засобів забезпечення в освіті фундаментальних принципів світових конвенцій про права людини й захист дитинства. Значне місце в заключних розділах рукопису належить аналізу трансформацій у суспільно-економічній та освітньо-культурних сферах в Україні та Російській Федерації. Під новим кутом бачення виявлено головні протиріччя у процесі трансформації їх освітньо-наукових комплексів в останні роки і показано, чому саме слід застосувати можливості філософії освіти як засобу метапарадигмального синтезу для удосконалення проектування та втілення у життя планів глибокої модернізації систем виховання всіх представників нових генерацій і надання їм професії ще у рамках освітньої системи. Наприкінці дисертації нами акцентовано недоліки стандартизовано-нормативного підходу до планування й реалізації настанов метапарадигмального рівня в системі навчання і виховання в умовах зростання відкритості й демократизму сучасних соціумів. Доведено, що слід бути максимально критичними й обережними щодо спроб внесення будь-яких значних змін у співвідношення «ринкових» і «неринкових» аспектів у діяльності сектора вищої освіти України, під час вибору раціонального й відповідного до положень Конституції України становища з підготовкою кадрів за рахунок державного бюджету, коштів населення та інших джерел забезпечення вищої освіти. Доведено, що останнім часом в Україні значно інтенсифікувалися різноманітні дослідження суспільної еволюції і стану та тенденцій розвитку освітньої системи. Хоч частина теоретичних проблем розв’язана і зменшилася кількість протиріч і негараздів у діяльності вищої школи, все ж лишаються багато «білих плям», зокрема – питання щодо меж збереження у майбутньому сучасних українських підходів до управління освітою в аспекті проголошення орієнтації всього навчально-виховного процесу на «формування особистостей». Проведений нами аналіз змушує визнати, що в Україні невиправдано довго зберігається так звана «наполеонівська» модель управління – метод прямого адміністрування. Доведено, що вона має певні переваги при поєднанні незначного розвитку освітньої системи, її простої структури та великих кадрових і фінансових ресурсів у керівних (державних) органів. У разі великих масштабів освітньої системи і нестачі ресурсів слід віддати перевагу непрямим методам управління, делегуванню повноважень, підвищенню автономії ВНЗ у поєднанні з розширенням обсягу їх звітності і відповідальності тощо. Тому значні зміни мають настати і у виборі моделі освітніх реформ, де пріоритетною повинна стати законодавчо-демократична модель. Серед найбільш перспективних варіантів розвитку – орієнтація системи вищої освіти на потреби споживача кваліфікованих кадрів, якими є не лише державний сектор зайнятості, а й найрізноманітніші суб'єкти господарювання різних форм власності, але все ще бракує поєднання зусиль державних і приватних працедавців у формуванні вимог до дипломованих осіб. Аналізуючи стан, у якому перебуває система освіти України, та головні тенденції її подальшого розвитку можна сказати, що подолано досить глибоку кризу, яка припала на середину 90-х років ХХ ст. і співпала у часі з найгіршими стадіями економічного і виробничого колапсу. Проаналізовано доцільність застосування до подальшого розвитку нашої системи освіти пропозицій прихильників синергетизму та інших новітніх теорій еволюції складних і нестабільних природних і соціальних систем, зокрема, виходу їх у стан ефективної упорядкованості лише через попередній перетин стадії «хаосу». Ми передбачаємо не «хаос», а подальше структурування, виникнення більш узгоджених з потребами нашого і, можливо, європейського ринку праці нових спеціальностей, модифікованих навчальних планів, розширеного використання нових електронно-цифрових засобів, активної участі освітян і науковців України в європейській співпраці, в Болонському та інших європейських інтеграційних процесах. Все це дає сподівання на успішність подальшого розвитку України на шляху поєднання національних здобутків з найбільш вдалими досягненнями провідних європейських держав. |
