Більшість журналістикознавців не приділяють належної уваги вивченню особливостей політичної публіцистики як чинника ментальної трансформації. Застосувавши різноманітні підходи та методи дослідження, а також науково-практичний досвід, здійснено комплексний аналіз політичної публіцистики в посткомуністичних країнах, проаналізовано її як окремий феномен, та схарактеризовано її основні риси, динаміку світоглядних орієнтацій самих публіцистів та вплив на зміни колективних настроїв у процесі демократизації соціумів. Розв’язуючи завдання даного дослідження за допомогою загальнонаукових, міждисциплінарних і спеціальних методів, зокрема, порівняльно-історичного, структурно-типологічного, системного підходу зроблено такі основні висновки: 1. Політична публіцистика – це масив публіцистичних виступів у ЗМК, які яскраво репрезентують авторське «я» та об’єктом відображення яких є гострополемічні політичні феномени. Сучасна політична публіцистика на східнослов’янських посткомуністичних теренах виступає як окремий феномен та характеризується браком національно орієнтованої пасіонарності, невмінням відчувати справді «больові» точки суспільства, баналізацією зла, продукуванням голих гасел та голих фактів, тотальним самоцензуруванням, наявністю «затіненої ідеї», яка є наслідком залежності від спонсорів, пропагандою «гламуру», гедонізму, «нестерпної легкості буття», браком інтересу до «малої людини», естетизацією пороків політиків та фанатичним ставленням до певних політичних акторів. Політична публіцистика виконує такі ж функції, як і будь-який інший різновид журналістських текстів (формування громадської думки, виховна, управлінська, організаторська, пропагандистська, інформативна, просвітницька, гедоністична, науково-прогностична та комунікативна), а також специфічні функції, а саме: пізнавальну, оцінювальну, регулятивну, інтегративну, афілативну, прогностичну, нормативну. 2. Виділено такі критерії класифікації сучасної політичної публіцистики: за розміщенням у ЗМІ (у друкованих виданнях; на радіо; на телебаченні, у мережі інтернет); за авторством (твори політиків; матеріали публіцистів; виступи інтелектуальної еліти — відомих лікарів, істориків, юристів, митців, письменників, філологів тощо; книжки, виступи релігійних діячів); за ступенем політизації медій, де розміщено матеріали політичної публіцистики (у загальнополітичних виданнях, радіо- та телепрограмах, в інтернет; у партійних ЗМІ; у виданнях чи на сайтах громадських організацій; у приватних засобах масової інформації, власниками яких є політики); за тематикою висвітлення проблем (матеріали, що стосуються політичних інтересів; політичних відносин; політичної організації; політичної свідомості; політичної діяльності). 3. Зміні світоглядних орієнтацій людини сприяли такі характеристики політичної публіцистики як пошук національної ідентичності; акцентуація уваги на верховенстві права; єдності громадянських прав та обов’язків; культивування громадянської політичної культури як ознаки активності та цивілізованості соціуму; витворення ідеалів політичних лідерів, «під які» українці стали шукати реальних політиків; розвінчання міфу про ментальну потребу українців у російській підтримці та орієнтація на євроінтеграцію, що виявлялася навіть у назвах матеріалів критично налаштованих публіцистів. У роботі доведено, що трикутник Україна-Росія-Білорусь не є цілісним «східнослов’янським субстратом», ілюстрацією чого є події Помаранчевої революції та відсутність таких аналогів в інших двох країнах, що свідчить про відмінність напрямку вектора української політичної публіцистики та інтенсивність впливу публіцистів на трансформаційні процеси в українському суспільстві. 4. Проаналізовано публіцистичні тексти українських, російських і білоруських авторів та виявлено спільні та відмінні риси. Спільність виявляється в наголошуванні необхідності зміни політичної культури населення, незважаючи на її інерційність та амбівалентність у посткомуністичній період. Також спільним є засудження комерціалізації політики, її зрощення з економікою, поширені заклики боротьби з корупцією. Неодноразово у матеріалах публіцистів акцентовано на єдності братніх народів і цілісності посткомуністичного простору. Відмінність полягає у виявлених авторкою різних ступенів інтровертності\екстравертності стосовно західних упливів, сприйняття демократичних та демонстрації національних цінностей. 5. Виділено основні риси спільної динаміки світоглядних орієнтацій політичної публіцистики в аналізованих країнах. Терпиме ставлення до влади на поч. 90-их рр. ХХ ст., яке було зумовлене значною мірою романтичними сподіваннями та очікуваннями, поступається місцем критичному сприйняттю влади та опозиційним ЗМІ. Відбувається поступовий відхід від патерналізму влади та харизматичного образу лідера держави, що поєднується з очікуванням месії та культом його особистості. Окрім того, більш відкрито та різкіше публіцисти критикують симбіоз політики й економіки, корупцію та клієнтельські стосунки у вищих ешелонах влади. Спроби подолати прірву між суспільством та елітою супроводжує критика непрозорості механізмів прийняття рішень у державі. Дедалі більшої ваги набувають західноєвропейські цінності, проте активно наголошують важливість національного чинника. 6. В українських матеріалах іронічне ставлення до месіанської ролі США поєднується з позитивним сприйняттям західних цінностей. Більшість авторів бачать Росію як авторитарну державу, критикують російські еліти за монополізацію влади, війну в Чечні, підкреслюють домінування пострадянської психології серед населення та висловлюють острах щодо потенційного встановлення авторитарного режиму в Україні. Натомість Білорусь українські публіцисти розглядають як відсталу країну з авторитарним режимом, проте не відмовляються від ідеї українсько-білоруської співпраці. Російські журналісти бачать Білорусь як стабільну, слухняну та дружню державу, декларація фактичної незалежності якої йде поруч із припущеннями та обґрунтуваннями майбутнього злиття економік двох держав. Російські публіцисти зверхньо ставляться до України, не розуміючи, чому провідні видання світу постійно називають її роль визначальною в трикутнику Білорусь–Росія–Україна. Невелика частина досліджуваних російських авторів підтримує сусідні республіки, що налаштовані на євроінтеграцію, критикують непрозорість влади та заангажованість ЗМІ в Росії, а також негативно ставиться до нейтральної позиції Європи, яка в Росії за В. Путіна знайшла вигідного економічного партнера. Білоруські політичні публіцисти переважно песимістично оцінюють перспективи України як «запроданки Заходу», який не є стабільним через бездуховність та прояви світового тероризму. Росія для них є плагіатором авторитарної моделі розвитку Білорусі і водночас «старшим братом». Кожна демократія у світі є національно забарвлена і відповідає конкретній політичній культурі. У сучасних умовах повинно йтися не про однобічний уплив якоїсь політії на інші, а про взаємну адаптацію східнослов’янських держав та про варіанти виживання й можливого процвітання їх у всуціль глобалізованому та прагматизованому світі. |
