У висновках дисертації зроблені узагальнення основних результатів дослідження процесу формування системи органів виконавчої влади УНР. Встановлено, що за доби ЦР в УНР була створена й діяла вертикаль виконавчої влади. Її вищим органом був уряд, функціонували центральні органи виконавчої влади, які здійснювали керівництво мережею місцевих органів. Процес становлення системи органів виконавчої влади УНР відбувався у три етапи, які були пов’язані з процесом набуття Україною державної самостійності. Відправною точкою цього процесу було виділення зі складу Комітету ЦР Генерального Секретаріату як її виконавчого органу, що стало початком розмежування гілок влади в Україні. Український уряд пройшов шлях від виконавчого органу громадської організації до кабінету міністрів суверенної держави й на момент державного перевороту номінально складався з 18 осіб. Нормативними документами, на основі яких провадилася робота уряду, були “Статут Генерального Секретаріату” та Універсали ЦР. Уряд УНР формувався на національно-партійній основі з кандидатів, яких висували політичні фракції ЦР. Вона затверджувала склад уряду, а між сесіями – Мала Рада. Найбільший вплив на формування уряду мали УСДРП, УПСФ та УПСР. На першому етапі ці партії виступали єдиним блоком у боротьбі з Тимчасовим урядом за автономію України і протиріччя між ними ще не набрали кризового характеру. Після проголошення УНР ситуація суттєво змінилася. В результаті посилення політичних суперечностей партії не зуміли розробити спільну платформу діяльності уряду і напередодні державного перевороту урядова коаліція майже розпалась. Організація генеральних секретарств розпочалась одночасно зі створенням ГС. Але під час першого етапу через протидію Тимчасового уряду вони не мали у підпорядкуванні місцевих державних установ, а тому їх діяльність не виходила за межі співпраці з відповідними українськими громадськими організаціями. Процес безпосереднього формування вертикалі виконавчої влади УНР розпочався після проголошення УНР. ГС став урядом фактично незалежної України, хоча цей статус офіційно не було закріплено. Генеральні секретарства перетворились на центральні органи виконавчої влади й розпочали організацію мережі своїх місцевих органів. Організація системи місцевих органів виконавчої влади розпочалась після проголошення УНР шляхом підпорядкування уряду існуючих установ у межах України, які передбачалось українізувати й демократизувати. Українізація полягала у підпорядкуванні місцевих установ українському уряду, проведенні відповідної кадрової політики, впровадженні української мови в діловодство. Демократизація здійснювалася шляхом залучення до співпраці з урядовими установами представників громадсько-політичних організацій та за допомогою створення при установах профспілкових організацій з метою контролю за старою адміністрацією. Але в умовах дестабілізації суспільства цей підхід не дав бажаних наслідків. Після проголошення ІV Універсалу уряд розпочав підготовку адміністративної реформи, яка мала охопити всі ланки вертикалі виконавчої влади, пристосувати їх до нових умов. Передбачалося вдосконалити склад уряду, уточнити компетенцію та структуру міністерств, уніфікувати їх штатні розклади, реорганізувати існуючі, а також створити нові місцеві установи. Цей процес був перерваний державним переворотом 29 квітня 1918 р. Існуюча система органів виконавчої влади УНР, головним чином місцевого рівня, не дозволила уряду ефективно провадити в життя свою політику в регіонах. Причинами такого становища були як зовнішні, так і внутрішні чинники. До зовнішніх належить негативне ставлення до українського державотворчого процесу з боку Тимчасового уряду та ворожа політика Раднаркому РСФРР, яка призвела до війни. До внутрішніх чинників належить: – неспроможність українських партій стати над вузькопартійними інтересами і надати пріоритет загальнонаціональним, внаслідок чого вони втратили владу; – відсутність чіткої програми формування місцевої влади і контролю над нею, запізнення з розробкою нормативної бази для діяльності органів виконавчої влади всіх рівнів, неоперативність при їх створенні; – концепції перенесення центра ваги від урядових установ до органів місцевого самоврядування, демократизації органів виконавчої влади місцевого рівня виявилися згубними в умовах дестабілізації суспільства й тільки поглиблювали останню; – недостатнє фінансування органів виконавчої влади місцевого рівня та партійний підхід при пошуках кандидатів на відповідальні державні посади. Останнє далося взнаки при намаганні пристосувати старі урядові установи до нової політики, яка мала національне та соціалістичне спрямування. Невдача у створенні оптимальної для умов свого часу виконавчої вертикалі, яка була б міцною на всіх її структурних рівнях, стала однією з причин падіння УНР. Цей досвід, навіть негативний, може бути врахований у сучасній державотворчій практиці. Разом з тим, створення системи органів виконавчої влади УНР є позитивним наслідком українського державотворчого процесу, оскільки це стало важливим кроком на шляху утвердження національної державності. Воно виразно засвідчило прагнення українського народу до власної держави, реалізоване у конкретних процесах творення центральної й місцевої влади. В результаті ідея національної державності увійшла у свідомість народних мас, стала головним напрямком українського визвольного руху ХХ ст. | 