Розуміння авторського стилю базується на поєднанні лінгвістичних і літературознавчих аспектів, що дає можливість сприймати його як певну гармонію, втілену в динамічній системі різнорівневих мовно-виражальних засобів. Риси індивідуальності стилю постають не стільки в неповторності цих виражальних засобів, скільки в неповторності їх організації, що, зрештою, виявляється в неповторності загальнохудожньої цілості. Системою, в якій стиль отримує свою реалізацію, постає текст, і лише при аналізі його як цілого видається можливою характеристика особливостей письменницького стилю. Вивчення тексту як системної єдності зумовило необхідність визначення його категоріальної структури, що передбачає існування ряду характерних особливостей, яких текст або набуває під час формування, або завдяки яким текст формується. Ремарка в художньому тексті є важливим динамізаційним компонентом, що виявляє себе на різних мовних рівнях і забезпечує такі категоріальні ознаки, як зв’язність та модальність. Ремаркове речення, що постійно функціонує поряд із реченням прямої мови, зв'язок із якою позначається лише на смисловому рівні, постає як незалежна синтаксична одиниця. Смислова взаємозалежність обох речень у переважній більшості випадків відіграє вирішальну роль для реалізації в тексті таких функцій, як забезпечення когезії/когерентності, модальності/ оцінки, експресії/ емоційності. Важливим чинником забезпечення зв’язності тексту виступають а) наскрізні повтори (повторювані протягом усього твору), повтори всієї ремарки або її семантичного ядра, що стосується репліки певного героя (зазвичай не першорядного); б) смислові повтори (зі змінним лексичним оформленням) щодо реплік непершорядних героїв; в) ситуативні (в межах однієї мовленнєвої ситуації) точні та приблизні (тієї ж семантики) повтори щодо різних персонажів-учасників діалогу. На особливу увагу заслуговує інверсійний повтор смислового наповнення ремарки, який є виразником суб’єктивно-модального значення, що, сприймаючись при одиничному вживанні ремарки в тексті, має фразовий рівень, а при багаторазовому переростає у рівень текстової модальності. Такі повтори позначаються на формуванні образів твору, на їхній динаміці. Ремарку слід розглядати як одиницю стилістичного синтаксису. Отже, ремаркові конструкції реалізують себе в тексті як такі, що, забезпечуючи основні категоріальні ознаки, виконують не лише тексто-, а й стилетворчу функцію, характеризуючи при цьому текст як складне художньо-естетичне явище. Ремарка при прямій мові в художніх текстах А.Зеї представлена найрізноманітнішими (в смисловому і граматичному плані) конструкціями і, взаємодіючи з реплікою речення, здатна не лише констатувати мовленнєвий акт, а й виражати особливості мовлення героя, обставини, за яких відбувається мовлення, внутрішній стан мовця, його характер тощо. Семантичним і граматичним центром ремарки прийнято вважати дієслово, яке в ремаркових конструкціях творів А.Зеї представлене лексемами мовленнєвої семантики, кінемної семантики (позначають рухи, жести, міміку героя), внутрішньохарактеристичної семантики (для вираження емоцій, почуттів, процесів мисленнєвої діяльності тощо). Проте найуживанішими в текстах А.Зеї є дієслова мовлення, серед яких виокремлюємо такі, що виступають на позначення а) власне акту мовлення, б) особливостей, манери мовленнєвого акту, в) наказу, спонукання, г) позитивного чи негативного ставлення до співрозмовника, ґ) запитання, відповіді, д) початку-завершення мовлення, е) афективного мовлення. Поряд з ввідним дієсловом у ремарках досліджуваних текстів А.Зеї досить активно представлені 1) іменник чи прикметниково-іменниковий вираз, який а) або нівелює значення ввідного дієслова, б) або робить його значення другорядним, в) або заступає його функцію у разі відсутності дієслова взагалі чи наявності лише дієслова-з’вязки, 2) прислівник, що визначає або доповнює значення ввідного дієслова, 3) інше дієслово або його дієприслівникова форма, що супроводжує ввідне дієслово. У романній творчості А.Зеї надзвичайно широким функціональним полем відзначаються ремаркові конструкції з іменниковим елементом . У випадку вживання з дієсловом мовлення (зазвичай емоційно нейтральним), завдяки поєднанню з відповідним прикметником, іменник виконує важливу стилістичну роль. У випадку відсутності дієслова мовлення іменник здатен заміщувати роль такого дієслова, акцентуючи при цьому вияв суб’єктивного сприйняття репліки героя, що робить такі речення досить експресивними. Незважаючи на те, що ремарка з іменником є одним із найулюбленіших письменницею засобів вираження найтонших настроєвих відтінків героїв, вживання таких конструкцій однак значною мірою залежить від особливостей оповіді, специфіки самого твору. Ремарка такого зразка особливо характерна для творів А.Зеї, де оповідь ведеться від першої особи і головним героєм-оповідачем виступає дитина. Звуковий елемент ремарки стає домінантним для всього твору, оскільки у такий спосіб авторка творить образи як дієвих осіб, так і навколишнього світу, який передається через дитяче сприйняття звуків. Ймовірно, спосіб сприйняття зовнішнього світу дитини, яка, не розуміючи іноді значення слова, сприймає його як певний звуковий код, характерний і для самої авторки, яка в багатьох інтерв’ю наголошувала на тому, що „будує” свої твори на основі власного досвіду дитячих років, який і досі для неї має велике значення. У ремаркових конструкціях аналізованих текстів значне місце відведене словам кінемної семантики, що „супроводжують” дієслово мовлення або (в більшості випадків) виступають у функції заміщення такого дієслова, при цьому виконуючи індивідуалізаційно-художню роль у творі. Вживання ремарок із кінемним компонентом задля передачі психологізму в конкретній ситуації чи в творі загалом є ще однією з особливостей художнього ідіостилю письменниці. Якщо відображення дитячого сприйняття світу в багатьох творах передавалось через звуковий вияв (у ремарках з іменником ), то світ дорослих, їхні стосунки будуються з максимальним урахуванням несловесного вираження почуттів, як наприклад, у романі „ ”, де ремарка з кінемним дієсловом (особливо препозиційна, оформлена окремим реченням) є одним з активних засобів психологізації твору. Дієслова з мімічною семантикою, такі як , , виявляють свій стилістичний потенціал завдяки вживанню з означальними компонентами, що привносять у контекст різні смислові й емоційні відтінки. Лексичне значення ввідного слова значною мірою впливає на характер синтаксичної природи ремарки. Так, емоційно забарвлене ввідне дієслово мовлення в більшості випадків не поширюється іншими членами речення, має статус простого односкладного речення і, як правило, „супроводжує” репліку виразного емоційного змісту. Натомість дієслова із загальним значенням мовлення , , , , зазвичай характеризуються супровідним вживанням членів, які здатні деталізувати картину мовлення – в смисловому, емоційному плані. Серед найпоширеніших конструкцій такої функціональності є прості речення з однорідними присудками, де роль другого присудка виконує, як правило, дієслово немовленнєвого характеру, яке в свою чергу поширюється іншими другорядними членами. Однак у прикладах такого зразка важливу роль відіграє також позиціонування ремаркової конструкції стосовно репліки: емоційне поле постпозиційної ремарки визначається семантикою дієслова немовленнєвого характеру, а дієслово мовлення залишається емоційно нейтральним, у той час як у препозиції саме дієслово мовлення поширюється обставиною і позначається більшим емоційним навантаженням. Ремарка в інтерпозиції виконує подвійну функцію – коментування і введення реплік, поступається двом попереднім у емоційному плані. У ролі супровідних членів до нейтрально забарвлених дієслів мовлення виступають означення, виражені прикметниками, дієприкметниками, іменними конструкціями типу + іменник; найчастотнішими у творах А.Зеї є обставини способу дії, виражені прислівниками та прийменниково-іменниковими конструкціями. Такі прислівникові обставини значною мірою здатні визначати в емотивному плані всю мовленнєву ситуацію висловлення. У конструкціях же з прийменником важливу смислову роль відіграє також часто вживаний прикметник, що стосується не лише іменника, а й характеризує всю ремарку. Конструкції з відсутнім дієсловом (еліптичні конструкції) авторка вживає дещо рідше, однак такі речення є чи не найекспресивнішими синтаксичними утвореннями в тексті. Максимального емоційного напруження та динамізму набувають ремарки з мінімальною кількістю наявних компонентів. З-поміж складних конструкцій ремарки виокремлюємо реченнєві структури з підрядними означальними, мети, порівняльними, причини та часу, найхарактернішими з яких є перші три названі типи. Такі синтаксичні утворення характеризуються багатофункціональним вираженням змісту, в тому числі й емоційного, що розкриває, доповнює, уточнює, часом змінює зміст репліки і усієї мовленнєвої ситуації. Сурядне речення ремарки можна поділити на два основні типи за семантичною характеристикою. До першого типу відносимо конструкції з нейтральним дієсловом мовлення, де друга частина позначає внутрішній стан героя в момент мовлення, що отримує зовнішнє або звукове вираження. Другим типом складносурядних ремарок є такі, в яких наступна сурядна частина передає дію іншого героя як реакцію на мовлене, встановлюючи таким чином наслідкову смислову залежність між сурядними частинами. Складні ремаркові конструкції змішаного типу позначені багатоваріантним комбінуванням сурядних і підрядних конструкцій різних семантичних класів; найбільшою активністю в таких структурах відзначаються синтаксичні утворення з порівняльними, означальними і з’ясувальними підрядними компонентами. Ускладненість ремарок різнотипними синтаксичними конструкціями, наприклад, у творах „ ”, „ ”, „ ” характерна для центральних героїв і виступає засобом актуалізації опису цих героїв, деталізації їхніх характеристик, стосунків на тлі інших персонажів і мовленнєвої ситуації загалом. Такі ремаркові конструкції в романах А.Зеї подибуємо спорадично також для увиразнення на певному відрізку тексту другорядного героя, який у певний момент відіграє важливу роль у творі. Таким чином, ремарка при прямій мові як структурно-композиційний компонент художніх текстів Алкі Зеї характеризується надзвичайно строкатою смисловою і граматичною організацією, що в кожному окремому випадку, залежно від авторської інтенції, контекстуальної ситуації, виконує важливу текстотвірну, динамізаційну, індивідуалізаційну функцію. |
