Досліджуючи правовий статус біженця в міжнародному праві та національному праві України, автор дисертаційної роботи дійшов таких висновків: 1. Система міжнародно-правового захисту біженців почала функціонувати тільки після Першої світової війни. Практика застосування перших міжнародно-правових актів із захисту біженців свідчить про недосконалість цих угод з точки зору правового захисту вигнанців внаслідок політичної нестабільності та протистояння держав. Процес удосконалення зазначеної системи захисту розпочався тільки з утворенням Управління Верховного комісара ООН у справах біженців. Окрім осіб, визначених за Статутом Управління біженцями, воно надає допомогу також іншим категоріям осіб, які потребують захисту. Однак таке розширення мандату завжди тимчасове і пов’язане, як правило, з погіршенням гуманітарної ситуації у тому чи іншому регіоні. 2. Домінуюче в міжнародному праві визначення поняття «біженець», що містить Конвенція 1951 р., визначає вичерпний перелік критеріїв, за наявності яких надається статус біженця. Проте держави можуть розширювати зазначене визначення з метою надання допомоги також іншим особам, які, на їх думку, потребують захисту. Однак таке розширення поняття завжди є правом держави і не може бути обов’язком. 3. Аналіз міжнародно-правового статусу біженців дозволив визначити принципи, на яких ґрунтується правове становище біженців. Це – невидача біженців, їх невисилка, добровільна репатріація, тимчасовий захист, політичний притулок, рівний розподіл тягаря прийому й облаштованості біженців усіма державами та ін. 4. Біженцям повинна забезпечуватись вся сукупність економічних і соціальних прав. Особливо увесь комплекс прав повинен забезпечуватись жінкам і дітям, які становлять найбільш уразливі соціальні групи. Більш того, на основі тісного міжнародного співробітництва було б доцільно прийняти нові міжнародно-правові договори, які б юридично захищали права жінок-біженців та дітей-біженців. 5. Аналіз діяльності Управління Верховного комісара ООН у справах біженців засвідчив, що фактично контроль за дотриманням прав біженців здійснюється цим Управлінням. Втім зазначена функція юридично не закріплена в Статуті Організації, що, на думку автора, обмежує її виконання в повному обсязі. Тому необхідно внести доповнення до Статуту Організації щодо юридичного закріплення контрольної функції в діяльності УВКБ ООН. 6. Розглядаючи відповідність національного законодавства України про біженців сучасному міжнародному праву, автор дійшов висновку про його формальну відповідність зазначеним нормам. Однак були виявлені певні недоліки, усунення яких не можна відкладати у зв’язку з підписанням Україною Конвенції 1951 р. і Протоколу 1967 р. Положення ст. 1 Закону України «Про біженців» щодо дотримання міжнародних принципів із захисту біженців, закріплених у Конвенції 1951 р., передбачають розробку та прийняття національного законодавства у сфері захисту біженців відповідно до зазначених документів. Таким чином, українське законодавство встановлює, що стандарти, прийняті через приєднання до міжнародних договорів, домінують над тими, що закріплені в національному законодавстві. У зв’язку з цим пропонується переглянути окремі статті Закону України «Про біженців», а саме: положення про часові обмеження на прийняття заяв про надання статусу біженця та положення щодо підстав позбавлення зазначеного статусу. На думку автора, ці положення мають бути виключені Закону України «Про біженців» як несумісні з нормами Конвенції 1951 р. 7. Недостатній контроль з боку держави над процесом урегулювання проблеми біженців створює певні ускладнення правового, економічного та соціального характеру. Ці ускладнення виникають як причини об’єктивного і суб’єктивного характеру. До об’єктивних причин, передусім, належать: нестача фінансових коштів, житла та ін., до суб’єктивних – недостатня координація і розвиненість органів державної влади, від яких залежить вирішення питань біженців, а також недосконалість українського законодавства з цього питання. У зв’язку з цим пропонується розробити й прийняти відповідні положення, інструкції, які регламентували б роботу міністерств і відомств, що опікуються цими питаннями. До того ж, потребують доопрацювання окремі положення Закону України «Про біженців», а саме: положення про паспортний документ, про перелік прав осіб, які звернулися за наданням статусу біженця, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про надання статусу біженця, а також тих осіб, які оскаржують рішення державних органів про відмову в наданні зазначеного статусу. До того ж законодавчо має бути внесена нова форма захисту біженців – «гуманітарний статус». 8. Проведення представництвом Управління Верховного комісара ООН у справах біженців в Україні та неурядовими організаціями семінарів з працівниками державних органів виконавчої влади, суду, прокуратури, прикордонної служби має на меті розглянути та роз’яснити найбільш складні актуальні питання, що виникають у зв’язку з проблемою біженців. Таким чином, формується належне уявлення з вирішення зазначених проблем, яке потім впливає на діяльность зазначених державних органів. До того ж видання УВКБ ООН резолюцій рекомендаційного характеру щодо позиції організації з того чи іншого питання також суттєво впливає на формування законодавства про біженців в Україні. 9. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод закріпила особливий механізм захисту. Головним органом, який забезпечує дотримання зобов’язань, взятих на себе державами-учасницями Конвенції, є Європейський суд з прав людини. З набранням чинності Протоколу № 11 біженці, як й інші фізичні особи, що перебувають під юрисдикцією держав, що підписали Конвенцію, отримали право звертатися до Суду із заявами про порушення зазначених у Конвенції прав. Розглянуті в дисертаційному дослідженні справи свідчать про велике значення рішень Суду щодо захисту прав біженців, у тому числі і в Україні. До того ж показовий характер справ певним чином впливає на політику держав щодо біженців, вимагаючи від них належного ставлення до цієї категорії осіб. |
