Розвиток системи підготовки і післядипломної педагогічної освіти кадрів дефектологів на сучасному етапі значною мірою залежить від того, наскільки він збагачений досягненнями минулого. Це положення є актуальним, коли йдеться про педагогіку вищої спеціальної освіти – галузь людського знання, яка не лише використовує досвід минулого з метою удосконалення сучасної практики, а й функціонує у зв’язку з необхідністю перенесення його в нові умови суспільного розвитку. Ретроспективний аналіз досліджуваної проблеми дає змогу виділити етапи розвитку системи підготовки й перепідготовки педагогів в Україні: перший (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) – накопичення знань у галузі спеціального навчання, визначення пріоритетних напрямів і умов його здійснення; другий (1918 – 1924 рр.) – формування організаційних форм і принципів побудови національної системи підготовки і перепідготовки педагогічних кадрів з урахуванням потреб спеціальних закладів України; третій (1925 – 1928 рр.) – узагальнення набутого досвіду з метою реформування системи підготовки і перепідготовки майбутніх дефектологів, уніфікації навчально-виховного процесу вищої педагогічної школи; четвертий (1929 – 1933 рр.) – удосконалення всіх складових цієї системи і змістове їх наповнення; п’ятий (1934 – 1941 рр.) – створення цілісної системи науково-педагогічних закладів, на базі яких здійснювалася підготовка і перепідготовка майбутніх дефектологів, її варіативність. Культурологічні, соціально-економічні та політичні умови, що склалися в Україні за радянських часів, стали системоутворюючими факторами, які зумовили започаткування та розвиток перших форм підготовки та перепідготовки дефектологічних кадрів. Особливість цієї системи полягала в тому, що з виникненням перших державних спеціальних закладів більшість спеціалістів у 20-х – 30-х роках ХХ ст. готувалася на базі різноманітних курсів, які відкривалися при навчальних і наукових закладах. Термін навчання коливався від 1-го місяця до 3-х років. До освітнього цензу осіб, яких зараховували на курси, висувалися високі вимоги: обов’язкова середня педагогічна освіта або повна середня освіта та педагогічний стаж роботи в школі не менше 2-х років. На навчання зараховувалися також особи, які закінчили педагогічну школу чи учительський інститут. Це свідчить про високий рівень загальноосвітньої та загальнопедагогічної підготовки майбутніх дефектологів. Дослідженням встановлено, що у 20-х – 30-х роках ХХ ст. історично склалася тенденція, згідно якої провідна роль у підготовці та перепідготовці педагогічного персоналу для роботи в закладах із глухими дітьми належала навчальним закладам м. Харкова, зі сліпими – м. Києва, з розумово відсталими – м. Одеси, а пізніше й м. Києва. Важливим аспектом дослідження цього періоду став аналіз структури і змісту навчальних планів вищих педагогічних закладів і курсів. Дослідженням доведено, що різноманітність термінів навчання майбутніх дефектологів, часте, а іноді й невмотивоване змістове наповнення навчальних планів другорядними предметами, обмеженість годин на вивчення профільних предметів, дисбаланс між аудиторними заняттями, самоосвітою та педагогічною практикою, зумовлювали безперервний пошук засобів удосконалення навчально-виховного процесу. Водночас соціально-економічні та політичні негаразди спричинювали поспішність і непослідовність дій НКО УРСР. На зниження рівня підготовки педагогів для потреб спеціальних закладів впливали такі, виявлені нами, особливості: структура, зміст, форми підготовки та перепідготовки педагогів дефектологів детермінувалися партійними та урядовими постановами відповідно до загальної мети освітньої політики 20-х – 30-х років ХХ ст.; уніфікувався навчально-виховний процес закладів вищої школи та курсів; утверджувалися ідеї та принципи авторитарності, упередженого контролю як за роботою цих закладів, так і за “поглядами” вчених-педагогів. Основними напрямами вдосконалення навчальних планів стали: усунення багатопредметності наприкінці 20-х – на початку 30-х років; збільшення кількості годин на проведення педагогічної практики; встановлення раціональнішого співвідношення між теоретичним навчанням і практичною роботою студентів; посилення уваги до вивчення спеціальних методик, вилучених із навчальних планів у 1923 р.; поглиблення змісту спеціальної, загальноосвітньої та загальнопедагогічної підготовки майбутніх дефектологів у другій половині 30-х – на початку 40-х років ХХ ст. Аналіз динаміки розвитку системи підготовки дефектологічних кадрів в Україні у досліджуваний період дав змогу виявити основні суперечності, що проявлялися на всіх етапах. Це суперечності між зростаючим розумінням соціально-педагогічної значущості проблеми підготовки та перепідготовки кваліфікованих кадрів дефектологів і декларативним характером окремих дій НКО України; між самовідданою працею вчених-педагогів щодо впровадження нових організаційних форм підготовки кадрів дефектологів, спробами змістового забезпечення складових цього процесу та вкрай обмеженими матеріальними можливостями науково-педагогічних закладів, на базі яких відбувалася ця робота; між фактичними потребами галузі у спеціалістах цього профілю та реальними фінансовими можливостями НКО України. Проведене дослідження не вичерпує всіх аспектів проблеми підготовки педагогів для потреб спеціальних закладів. Важливим, на нашу думку, є подальше вивчення й узагальнення історичного досвіду, загальних тенденцій і специфічно-регіональних умов функціонування складових системи підготовки дефектологів у повоєнні роки. Це дасть змогу прогнозувати шляхи розвитку цього процесу та сприятиме запобіганню помилок у створенні інноваційних технологій підготовки учителів спеціальних шкіл. Темою окремого історико-педагогічного дослідження може стати вивчення персоналій відомих українських вчених, працівників вищої педагогічної школи, відомих діячів органів освіти, завдяки наполегливій праці, ентузіазму яких став можливим розвиток теорії і практики вищої дефектологічної освіти. |
