У дисертації здійснено теоретичне узагальнення історичного становлення загальних принципів, понять, законів та закономірностей психологічної теорії колективу у вітчизняній психології; визначено напрямки актуалізації основних надбань психологічної теорії колективу за досліджуваний період у сучасній психологічній практиці. 1. Створення психологічної теорії колективу обумовлюється, з одного боку, принципово новими соціально-економічними та політичними умовами, що склалися в країні на початку 20 –х років, а з іншого боку, новими методологічними завданнями загальної психології. Визначення колективу як групи особливого рівня розвитку дає можливість побачити перспективність використання в психології принципу діяльності у нових історичних умовах, сприяє розв’язанню проблеми взаємостосунків групи та особистості, а також побудувати певну класифікацію груп з точки зору ефективності спільної діяльності та різних форм активності особистості в групах. 2. У дослідженні груп та колективів у вітчизняній психології виділяється ряд етапів, на кожному з яких були внесені суттєво нові положення в саме трактування поняття колективу, його ролі та значенні у формуванні особистості в системі міжособистісних стосунків. 2.1. Перший етап (1920-1950 роки) дозволив визначити і охарактеризувати основні умови та напрямки наукових пошуків учених з проблеми дослідження: визначення поняття колективу й побудова його типів; обґрунтування певних елементів структури та функцій колективу; розробка методів дослідження основних феноменів міжгрупової взаємодії. В цей період основна увага досліджень спрямовується на виявлення характеру впливу колективу на формування особистості, при цьому розглядається не фатальна залежність особистості від колективу, не заперечення в колективі індивідуальності, а свідома, активна позиція особистості в групі. Однак дослідження носили частковий характер, не мали єдиного методологічного принципу і головне, основні принципи дослідження особистості переносилися на дослідження груп, що призвело до обмеженості пануючих на той час теорій груп. 2.2. Другий етап (60-ті роки ХХ ст.) характеризувався створенням та відкриттям психологічних центрів, зорієнтованих на проблему морального формування особистості в колективі та вивчення емоційної сфери колективу. У цей період психологічна теорія колективу формувалася в особливих ідеологічних умовах і мала ряд недоліків та обмежень. Її педагогічна спрямованість привела до того, що поняття спільної діяльності не мало розгорнутого психологічного змісту, а самі експерименти проводилися на особливих групах, тому застосування положень психологічної теорії колективу в інших сферах практичної діяльності було обмеженим. 2.3. Третій етап (70-80-роки) характеризувався інтенсивним використанням принципу діяльності в психологічних дослідженнях теорії колективу. На підставі принципу предметної діяльності, який став головним принципом дослідження в той період, вивчалися психологічні феномени міжособистісних стосунків у колективі, активність особистості в групах різного рівня розвитку. В цей час була сформована психологічна теорія колективу та визначені пріоритетні концепції (теорія діяльнісного опосередкування міжособистісних стосунків А.В.Петровського та параметрична концепція Л.І.Уманського), що найбільшою мірою вплинули на подальший розвиток наукової думки в цій галузі. – Параметрична концепція дозволила розв’язувати проблему формування особистості на різних етапах розвитку малої груп, враховуючи такі параметри групи як її моральна спрямованість та організаційна єдність. Однак дослідження велись тільки до моменту утворення колективу, не низначалося його подальше існування, не фіксувалися ті зміни, що відбувалися в процессі функціонування групи як колективу. – В концепції А.В.Петровського, яка реально відрізнялась за основними позиціями від усієї традиційної психології малих груп і колективів, уперше було застосовано принцип діяльності для вивчення психології колективів. Це дозволило розглядати саму соціальну групу як колективний суб'єкт діяльності. Особистість вивчалась тільки в системі стійких міжособистісних зв’язків, опосередкованих змістом та цінностями спільної діяльності. Вона формується в групах, які ієрархічно розташовані на ступенях онтогенезу, а характер розвитку особистості визначається рівнем розвитку групи, до якої вона належить і в якій інтегрована. Однак в концепції А.В.Петровського не була досліджена реальна логіка розвитку особистості в колективі та самого колективу в умовах розвитку предметної діяльності. Таке дослідження було реалізоване у 80-ті роки у межах генетико-моделюючого експерименту при формуванні навчальної діяльності на основі доробок В.В.Давидова, Д.Б.Ельконіна, В.В.Рєпкіна, що дозволило описати взаємозв’язок розвитку особистості та рівня розвитку групи. 2.4 Четвертий етап (90-ті роки) відзначався широким використанням положень психологічної теорії колективу при дослідженні особистості на різних етапах вікового розвитку в педагогічній психології, а також при дослідженні колективів у нових видах трудової діяльності, де мала група стає основним елементом соціальної дії. 3. Основними феноменами психологічної теорії колективу, які були визначені в психологічних дослідженнях, дозволяють діагностувати рівень розвитку групи та робити пропозиції щодо підвищення ефективності її діяльності є: ціннісно-орієнтаційна єдність, колективістське самовизначення, згуртованість, діюча групова емоційна ідентифікація, наднормативна та надситуативна активність, референтометрія. 4. Ураховуючи виникнення нових видів груп та об’єднань у нових соціальних умовах, виникає необхідність глибокого вивчення функціонування особистості в цих спільностях з використанням позитивного досвіду психологічної теорії колективу. |