На підставі результатів проведеного дослідження зроблено такі висновки: Розвиток будь-якої галузі наукових знань значною мірою залежить від того, наскільки він збагачений досягненнями минулого. Це твердження має особливий сенс, коли йдеться про етнопедагогіку, оскільки ця галузь людського знання не тільки використовує досвід минулого з метою самореалізації, але й функціонує у суспільстві у зв’язку з необхідністю передачі його підростаючим поколінням. Педагогічна культура кримськотатарського народу має глибоке історичне коріння. Культурологічні та аксіологічні підходи до виховання, що стали пріоритетними в сучасних умовах, актуалізують проблеми вивчення народної педагогіки. Зміни в суспільстві, які відбуваються у кінці другого і на початку третього тисячоліть, розширили обрії використання гуманістичних ідей національних культур. Тому з’явились можливості для збагачення педагогічної науки здобутками конкретно-історичного розвитку, духовного менталітету, філософсько-релігійної думки і сімейно-побутової культури різних народів. Кримськотатарська народна педагогіка склалася у процесі формування кримських татар як народності у складній та етнічно строкатій обстановці ХІІІ – ХУІ ст. Історія виникнення і розвитку етнопедагогіки кримськотатарського народу є невід’ємною складовою культури народу, яка формувалась в активному зв’язку з процесом етногенезу і мала безпосередній вплив на характер народу, його духовність. Народні знання кримських татар стали результатом синтезу міфологічних, космогонічних уявлень і досвіду повсякденної практичної діяльності прийшлих цивілізованих тюркських племен, місцевих племен і племінних об’єднань Криму. Аналіз традиційно-побутової культури кримських татар засвідчує, що народне виховання починаючи з ХУІІІ ст., виступало об’єктом вивчення і привертало увагу видатних мислителів і діячів культури. Першими дослідниками народної педагогіки були писарі та книжники, які створювали свої праці для широкого кола людей. Помітний поступальний крок у вивченні “літератури мудрості” зробили давньосхідні філософи, що спеціально займались опитуванням єгипетських жерців і вавілонських халдеїв, намагаючись знайти “золоті зерна знання”, зокрема народної педагогіки. Видатний кримськотатарський просвітитель І. Гаспринський вбачав у вчених-енциклопедистах, поетах і філософах Близького і Середнього Сходу епохи середньовіччя родоначальників культури мусульманських народів. Він горів бажанням зробити їхню ідейну спадщину надбанням не тільки кримських татар, але й усіх народів світу. Найважливішими джерелами кримськотатарської етнопедагогіки є давньотюркські пам’ятки рунічної писемності; народний епос; матеріальні джерела (матеріали археологічних досліджень у регіонах проживання тюркських народів, твори мистецтва, засоби праці, житло); повсякденний ужиток, традиційний побут і етикет тюркських народів. Треба відзначити, що в Х ст. літературною мовою на Сході стала фарсі. Тому перська література цього періоду також належить усім тюркським народам, які завдяки їй ознайомилися з видатною пам’яткою перської художньої прози, відомої у всьому світі, – “Сіндбаднаме” (VІІІ ст.), етико-дидактичним твором “Кабуснаме” (ХІ ст.) та ін., що містили зокрема і педагогічні погляди тієї епохи. У зв’язку з поверненням кримських татар на територію вже самостійної України та облаштуванням свого життя актуальність звернення до багатого спільного минулого значно зростає. Проте ці питання до цього часу не стали предметом фундаментальних або прикладних педагогічних досліджень. Варто відзначити, що, незважаючи на зовнішній вплив, кримськотатарська духовна культура зберегла свою самобутність, розвивала традиції гуманізму і патріотизму. Культурні досягнення, що проникали ззовні, адаптувалися і засвоювалися з урахуванням особливостей місцевої економіки, господарства, географічного середовища і традицій кримських татар. Своєрідна і самобутня духовна культура кримських татар, яка на перших етапах характеризувалася багатогранністю і складністю своїх джерел, у подальшому своєму розвитку вилилась в одне з чудових явищ світової культури. У дисертаційному дослідженні на прикладі кримських татар показано, що локальний педагогічний досвід має величезну цінність, його міцність і сталість забезпечуються позитивними гуманістичними стереотипами, ціннісними орієнтаціями етнічної самосвідомості. Синтез же сприяє удосконаленню досвіду багатьох віків на основі нестандартних підходів, інновацій і т.ін. Вивчення педагогічної культури інших народів орієнтоване, передусім, на виявлення їхніх глибинних засад, базових ідей, цінностей, традицій, еволюції, їх оцінку в аспекті тенденції розвитку етнопедагогіки. Важливе місце в системі народного виховання відводилося сім’ї. Кримськотатарська сім’я у своїй основі мала авторитарний характер. Дослідження сімейних традицій підтверджує думку про збереження наступності в народній педагогіці. Виявилося, що багато сімейних звичаїв і традицій, до яких ставилися з особливою повагою у глибоку давнину, не втратили в народі своєї значущості: осуд безшлюбності, повага до глави сім’ї, дошлюбна цнотливість, багатодітність, неможливість шлюбу без батьківського благословення, повага до праці. Сім’я була і залишається основним осередком суспільства. Народне виховання ефективне і дієве, коли воно стає сімейним питанням для кожного. Педагогіка, як частина культури суспільства, містить у собі такі компоненти, як загальнокультурний фон суспільства, у якому розвивається особистість, моральна й естетична культура суспільства, національна культура як сукупність національної психології, мови, звичаїв і, нарешті, релігійна культура суспільства, яка також створює своєрідний педагогічний фон. Сьогодні культура ісламу може бути цікавою для нас тим, що зберегла у своїх джерелах загальнолюдські цінності морального способу життя людини, багато з яких повністю відповідають гуманістичним ідеалам виховання у демократичному суспільстві та заслуговують на увагу педагогів. Враховуючи зміни функцій сім’ї, роз’єднаності найближчого соціального оточення, що склалася у зв’язку з переїздом у різні райони Криму, перетворення релігійності у певний ритуал, кримськотатарська школа стає мало не єдиним суспільним інститутом, відповідальним за соціалізацію підростаючого покоління. Основне завдання школи – відтворити в кожному поколінні свій народ. Саме вона повинна стати основним центром відродження національної культури, гармонійного єднання знань і віри, їх світоглядного синтезу, інтеграції народу в українське і світове співтовариство. Отже, створення і розвиток кримськотатарської школи можливе тільки на етнопедагогічній основі. Кримськотатарська школа повинна виростати з культурно-історичної традиції народу, відображати її ментальність. Майбутня кримськотатарська школа у полікультурному освітньому просторі України уявляється варіативною, такою, що, з одного боку, ґрунтується на філософії сім’ї, власного народу, а з іншого – відповідає сучасним освітнім пріоритетам. Час вимагає повернення до виховного досвіду народу, до духовних коренів розвитку етнічної культури, а це є можливим тільки на основі глибокого вивчення загального і специфічного в культурі різних народів, самобутності та унікальності кожного народу, на основі пізнання закономірностей розвитку національної самосвідомості, народного досвіду і традицій виховання. Під народною педагогічною культурою кримських татар ми розуміємо досвід виховання і навчання дітей, який склався історично і з самого початку передавався від покоління до покоління в усній формі, а потім був зафіксований у письмових пам’ятках у вигляді епосу, легенд і переказів, зводу правил поведінки і т.ін. Народна педагогіка має у своїй основі ідеал і засоби його формування. Представлена у фольклорних текстах і обрядовості народна педагогіка у сукупності становить цілісну виховну систему. Проведене дослідження показало, що традиційному вихованню були притаманні цілеспрямованість, організація і стимулювання активної діяльності дітей. Воно не задовольнялось підготовкою підростаючої дитини до життя лише під впливом середовища, його побутових, стихійних чинників, а передбачало і створення умов, які допомагали дітям оволодіти виробленими до них знаннями про природу і соціальну дійсність, практичними уміннями і навичками, необхідними людині в житті. Сьогодні педагогічну культуру народу необхідно розглядати через призму етнопедагогіки – науки про народну педагогіку. Народна педагогіка і педагогічна наука знаходяться у стані постійної взаємодії та взаємозбагачення. Етнопедагогіка як наука про емпіричний досвід етнічної групи у сфері виховання й освіти підростаючого покоління пропонує шляхи її використання у сучасних умовах, збирає і вивчає досвід етнічних груп, що базується на багатовіковому поєднанні народних традицій, які природно розвиваються. Дослідження проблем етнопедагогіки кримськотатарського народу сьогодні потребує з’ясування таких питань: як, під впливом яких суспільно-історичних чинників виникла і розвивалась ця галузь педагогічної науки, які її методологічні і теоретичні засади, і, нарешті, якими є її методи дослідження. Без чіткого визначення методологічних позицій неможливо грамотно, а, головне, результативно і якісно провести педагогічне дослідження, у тому числі таке складне, як етнопедагогічне. Чітка методологічна і науково-теоретична позиція дозволяє оволодіти методологічною культурою, здатністю до наукового обґрунтування, критичного осмислення і творчого використання певних ідей, концепцій, форм і методів пізнання, управління, їх подальшого розвитку і конструювання. Етнопедагогіка кримськотатарського народу є цілісною системою знань про джерела, основи, принципи, світоглядні позиції і способи добування знань, які створюють педагогічну дійсність народу і дозволяють передбачити його майбутнє. У складних умовах депортації й репатріації народ не втратив віри в краще майбутнє, сьогодні визначає як пріоритетні напрями життєдіяльності освіту, науку і моральність, що зумовлює й основні тенденції розвитку кримськотатарської етнопедагогіки як науки, спрямованої на: збереження і відновлення гуманістичних народних традицій у житті нових поколінь; захист кримськотатарської мови як одного з найважливіших елементів національної культури; забезпечення єднання знань і віри, їх світоглядного синтезу; формування і розвиток національної самосвідомості молоді засобами національного середовища, навчання рідною мовою та міжнаціональне спілкування; виховання шанобливого ставлення до всіх народів на Землі, їх культури, самобутності, суверенітету, етнокультурних запитів людей, національної та конфесійної незалежності людини. Етнопедагогіка – наука, яка не тільки займається узагальненням, теоретизуванням і педагогічним прогнозуванням, але й показує способи, шляхи використання знань у сучасному навчально-виховному процесі. Вона забезпечує єдність навчання й виховання, зв’язок з життям рідного народу, урахування вікових, індивідуальних та національних особливостей дітей, досягнення наступності у дошкільному й шкільному навчанні, полегшує перехід із сімейної обстановки в шкільну, збагачує й активізує навчально-пізнавальний процес, сприяє більш повній реалізації потенціалу народної педагогіки у справі навчання й виховання підростаючого покоління шляхом інтегрування кримськотатарської культури і навчально-виховного процесу в рамках єдиної національно-регіональної освіти. Попри всю широту предмета нашого дослідження, немає можливості в одній роботі охопити все коло питань, пов’язаних зі становленням і розвитком нової галузі педагогічної науки – кримськотатарської етнопедагогіки. Дослідники ще мають розглянути на теоретичному рівні такі важливі, але до цього часу не розв’язані до кінця проблеми, як: якою є соціальна функція окремих етнопедагогічних знань і уявлень, яке місце вона посідає в культурі народу; як відбиваються у змісті етнопедагогіки зміни суспільної свідомості, як вони пов’язані з народними традиціями виховання. Етнопедагогічна наука і педагогічна практика беруть участь у переоцінці минулого і намаганнях прогнозувати майбутнє. Одним із напрямів педагогічного пошуку може стати вивчення педагогічної теорії і практики (в аспектах світоглядних і ціннісних настанов) великих цивілізацій: традиційної і техногенної західної, орієнтоване насамперед на виявлення глибинних засад педагогічних культур, базових ідей, цінностей, їх еволюції в аспекті тенденцій і перспектив розвитку сучасної цивілізації. Сучасний процес взаємодії і зближення окремих культур все більше перетворює їх у єдину глобальну культурну систему. Проте, незважаючи на інтеграцію, саме в ХХ ст. відбулося усвідомлення цінності різноманіття етносів. З огляду на це кращі перспективи для розвитку отримують ті напрями науки про людину, які розглядають окремі культури не просто як об’єкт дослідження, а визнають їх рівноправними учасниками світового культурно-історичного процесу, надають вирішального значення розумінню чужих форм життя, цінностей, систем, вивченню внутрішньоетнічних і міжетнічних процесів, що породжують етнокультурні відносини. Отже, виховні традиції народу, створені і втілені у життя зусиллями багатьох поколінь, стали тим благодатним ґрунтом, на якому утвердились ідеї сучасної педагогіки. Етнопедагогіка кримськотатарського народу, будучи берегинею народної мудрості, частиною культури народу, вираженням його самосвідомості, неоціненна для подальшого цивілізованого розвитку як кримських татар, так і людства в цілому. Використання національно-культурних цінностей у вихованні молоді є важливою умовою духовно-морального відродження й розвитку народу. Виховання молодого покоління потребує постійного удосконалення і збагачення його багатовіковим народним досвідом. Творче застосування і розвиток народних традицій навчання та виховання, які склалися історично, мають визначати напрями розвитку педагогічної теорії і практики. |