Виходячи з поставленої мети, взаємопов’язаних між собою завдань, викладених у дисертації, сформульовано теоретичні положення й розроблено відповідні практичні рекомендації щодо вдосконалення соціального порядку та правопорядку, підвищення рівня та ефективності діяльності ОВС, а саме: 1. Сформульовано авторське визначення поняття „соціальний порядок”, який пропонуємо розуміти як стан відносної стабільності, врівноваженості, збалансованості соціальних відносин, діяльності норм у суспільстві, який задає індивідам, групам, інституціям відповідні моделі (зразки, стандарти) поведінки як у сфері державних, правових зв’язків та відносин, так і поза нею. 2. Сформульовано авторське визначення поняття „правовий порядок”, тобто такий якісний стан державно-правового життя, який характеризує рівень стійкості та ступінь гармонізації соціальних зв’язків та відносин в контексті ідеї права. 3. Філософсько-правовий аналіз правопорядку дозволяє повніше відобразити соціетальні чинники, які у свою чергу виражені в явищах і процесах культури. При розробці перспективних моделей правового розвитку сучасного українського суспільства такий ракурс дає можливість чіткіше виявити взаємозв’язок міжнародних (загальних) і специфічно українських соціокультурних засад формування правопорядку, а також розкрити спосіб буття права в соціальному просторі, особливості його функціонування у системі соціальних відносин і залежностей, об’єктивні та суб’єктивні основи утвердження соціального порядку та правопорядку як стійких регуляторів поведінки людей конкретного, в тому числі й українського соціуму. 4. Формування та вдосконалення соціальних і соціетальних засад правопорядку в сучасному суспільстві має стати реальною альтернативою процесам дезорганізації державності, тому саме завдання пошуку адекватних засобів і основ зміцнення соціального порядку та правопорядку може бути усвідомлене й осмислене як об’єднуюча, соборна ідея розвитку країни, навколо якої інтегрувалися б зусилля державних органів, соціальних груп і населення. 5. Як динаміка української правової системи, так і процеси розвитку міжнародного права особливо актуалізують проблему насильства в технологіях зміцнення правовідносин. Не можна не помічати, що переорієнтація свідомості з авторитарного типу на плюралістичний, що відбулася і все більше поглиблюється, знецінила багато звичних, суто дисциплінарних форм й методів діяльності у сфері політики та права, істотно знизила можливості й ефективність силового начала у соціальних процесах. Як суто силова, жорстка і переважно воєнізована структура (не тільки в Україні) міліція існує та сприймається певною мірою як пережиток (і виправданий, і терпимий, але такий, що не асоціюється з майбутнім). Досвід XX століття доводить, що питому вагу насильства необхідно поступово зменшувати, оскільки воно неефективне, звужує потенціал взаємодії органів правопорядку з населенням. Тому розробка і впровадження ненасильницьких технологій, розширення спектру профілактичної роботи – стратегічно важливі напрями удосконалення правової системи сучасного українського суспільства. 6. На підставі виокремлення якісних параметрів сучасного етапу розвитку українського суспільства дисертантом визначені й акцентовані основні напрями вдосконалення правоохоронної системи через реалізацію в ній антропологічного і культурологічного пріоритетів. Це дозволило б задіяти один з наймогутніших і дієвих ресурсів зміцнення правопорядку – особистісний. Актуалізована також проблема недостатньої інтеграції правоохоронних органів і соціуму. Правоохоронні органи довгий час були ніби „поза” і „над” суспільством, протистояли не тільки злочинності, а й тим соціальним групам, які політична еліта вважала недостатньо лояльними до влади. Ця обставина не могла не справити відповідного впливу як на систему вибудовуваного правопорядку, так і на ставлення до нього з боку населення. Тому необхідна копітка й довготривала робота з подолання відчуженості, закритості правоохоронних органів від суспільства тією максимальною мірою, яка не порушує інтереси реалізації ними основних службових функцій. 7. Подолання меж відомчого бачення та інтересу, орієнтація на суспільно значущі проблеми є ключовими в розвитку методології й ідеології соціального та правового порядку в суспільстві, розробки їх подальших перспектив. З цих позицій безумовно, що збережена донині орієнтація правової системи в основному на протистояння злочинності може мати тактичну, але не стратегічну перспективу. Правоохоронна сфера розвиватиметься динамічно, якщо співпадуть інтереси людини і правової системи. Тоді можна бути впевненими, що остання володіє дійсно надійними ресурсами для системного удосконалення. Коли йдеться про соціальний порядок та правопорядок, важливо розуміти: не держава, а реальна людина є суб’єктом і носієм тих або інших правових якостей і параметрів, утверджуваних у суспільстві. Тому істотні позитивні перетворення у цій сфері зумовлені ступенем, якістю врахування особистісного інтересу та потреб розвитку більшості громадян країни (включаючи й працівників ОВС), які вдасться реалізувати в цілях, цінностях і базових критеріях оцінки діяльності правоохоронних органів. 8. Розуміння феномену соціального та правового порядку, стратегії розвитку правової системи залежать від філософсько-правових традицій суспільства. Якщо західноєвропейськiй моделі притаманні юридизація та формалізація основних форм суспільної свідомості (включаючи моральну й релігійну), то українська традиція відзначається моралізацією правової і навіть релігійної свідомості. 9. Деетатизація і соціалізація правових систем як загальносвітова тенденція перетворює соціальний порядок та правопорядок на ключові елементи соціального прогресу. Безумовно, складна філософсько-правова проблема, якою є вивчення соціального порядку та правопорядку в якості необхідної умови стабільності суспільства, не може бути вирішена в рамках одного дисертаційного дослідження. Деякі положення можуть бути уточнені, ставши основою нових робіт, що засвідчує перспективи їх вивчення та подальшого вдосконалення. |
