У висновках сформульовано основні результати дисертаційного дослідження, які можна звести до таких позицій: Глибинні цивілізаційні зрушення, розвиток техніки та технології, засилля інструментальної раціональності, поширення стандартів масової культури, універсалізація стилів мислення і соціальних ролей, проблеми тотального відчуження, «кризи ідентичності», численні екологічні кризи сучасності продукують звернення до соціально-субстанційної природи людини і тим самим актуалізують дослідження цього феномену в контексті культури техногенної цивілізації. Основою соціально-субстанційної природи людини у культурі техногенного суспільства вважається розуміння людини як діяльної істоти. Стверджується цінність доцільної, предметно-перетворювальної діяльності людини, розуміння самої діяльності як креативного, творчого процесу, внаслідок чого людина перетворює об’єкти природного та соціального середовища (пафос підкорення природи та перетворення світу). Людина як суспільна істота здійснює цілепокладання як реалізацію своєї сутності, спрямовуючи на зовнішні предмети природного і соціального середовища – так вона здійснює своє призначення творця, набуває здатності виходити за свої межі, будувати нову реальність, прориваючи горизонти наявно даного буття – світ культури. На сучасному етапі особливої ваги набуває актуалізація минулого як осучаснення цінностей та досвіду минулих поколінь, інваріантних структур організації життєвого світу людини у побудові майбутнього. Основою соціальної субстанційності людини в культурі техногенного світу є діяльна (фаустівська) природа людини як доцільно-предметна визначально, що отримує своє предметно-онтологічне вираження в праці, в якій синтезовано закономірності природи та соціальна доцільність. Вищу форму такого синтезу становить творчість. Вона визначає форми і сутність соціального буття людини та суспільства, є системотворчим, сенсоутворюючим і векторно-визначальним началом суспільного розвитку. Соціальна субстанційність людини як атрибутивна здатність до відтворення самої себе в історичному процесі не зводиться до людських якостей, що змінюються в царині соціально-економічного прогресу, а в інваріантах соціально-історичної діяльності, які зберігаються та збагачуються у цьому процесі. Соціальність не тотожна універсальній всезагальності, не суперечить індивідуально-одиничному через вираження загального. В умовах експансії техногенної цивілізації з її прагненням до інновацій та абсолютизації перетворювальної сутності людини відбувається розмивання смисложиттєвих цінностей традиційних етнонаціональних культур як основи соціального буття та соціальної ідентифікації особи; людська особистість деперсоналізується, перетворюючись в інформаційно-функціональний чинник суспільного виробництва. Для подолання кризового стану, в якому опинилася людина, необхідно звернутися до фундаментальних принципів «етики відповідальності» («екологічна етика», «біоетика», «біосферна етика», «етика живого»). Вона вбачає збереження соціального та внутрішнього вимірів людини у колективній відповідальності людей за свої дії. Поняття відповідальності стає провідним морально-етичним орієнтиром людини, основу якого становить принцип справедливості, толерантності та взаємоповаги. Так формується світоглядна орієнтація на «нову екологічну парадигму». Згідно з нею, людина – це лише невелика часточка природного організму, вона – тільки один із репрезентантів живого, великої екосистеми, тому постійно повинна пам’ятати про власну природну сутність, власні «людські якості». Подолання монологічного принципу панування над природою та людьми можливе шляхом звернення до діалогічної світоглядної концепції. Лінія напруги у світовідчутті сучасної людини виявляється в площині процесів самоідентифікації, сфері зустрічі та взаємодії системоутворювальної, традиційно-етнонаціональної та позитивно-самозберігаючої складової буття людини і суспільства й інноваційно-змінюючої, техногенної ознаки культури. Ситуація духовної кризи сьогодення вимагає звернення до внутрішніх вимірів людини, її духовного потенціалу, до загальногуманістичних християнських цінностей. Такі модуси інтерсуб’єктивного виміру людського буття як співчуття, співпереживання, взаємність, відкритість, зіставлення власного «Я» з «Іншим», яке можна здійснити через вчинок своєю участю, а також глибинним ствердженням «Я-Ти-відносин» через ситуацію зустрічі та взаємне «визнання» учасників комунікації як вільних, рівноправних суб'єктів, здатних подолати проблему відчуження, лінійність та одновимірність техногенної цивілізації, увінчавши шлях до антропогенної стадії. |
