Таким чином, висновки результатів представленого дослідження з сучасного змісту соціально-філософських та етико-гуманістичних аспектів проблеми смерті й безсмертя на матеріалі історії української духовної культури кінця XVI – початку XVIII ст. полягають у наступному: - Невід'ємною складовою класичного (еллінсько-європейського) мислення є аспект конверсивності конечного та безконечного, – з огляду на який філософія виступає власне пропедевтикою смерті (Платон – Янкелевич), – з одного боку, і тенденційно активістське поцінування “імморталізованої” у фантазмах слави, свідомості, поступу тощо вибувності людини, – з іншого боку. Саме в надрах подібної свідомості екзистенційній позиції “упередженості” як розвінчанню однозначно онтичної позитивності довелось постати проти конформістського узвичаєння подієвості смерті та беззастережно ідеалізованих установок “зняття”, безпристрасності чи бездумної вітальності ad infinitum перед обличчям ніщо (М. Шелер, М.Гайдеггер, В.Янкелевич). Доланням активістського підходу є убачання в екзистенціалі краю особистісної міри справдження невиявленого поряд із актуально наявним, виповнення теперішнього існування, фінальної фази людського росту, розгортання відкритого свідомості як завжди інше цілого, зрештою, – дінамичного моменту долі (М.Трубніков, С.Левин, В.Стрєлков, Т.Возняк). - Особливе значення в осмисленні сучасного змісту соціально-філософських та етико-гуманістичних аспектів проблеми смерті й безсмертя на базі історичного матеріалу має вивчення свідомості спільнот духовенства і козацтва як довготривалих суб`єктів соціальної пам`яті, що визначали підстави соціальної поведінки особи перед обличчям смерті. - Індивідуальні переконання за розв`язання проблеми смерті й безсмертя у свідомості кожної із зазначених спільнот набували принципово нових соціально-філософських та етико-гуманістичних акцентів дихотомії „часу” – „вічності”. Підстави соціальної поведінки особи перед обличчям смерті в Україні XVII ст. визначала специфіка осмислення проблеми смерті та безсмертя у свідомості спільнот духовенства й козацтва як довготривалих суб’єктів соціальної пам’яті. - Світоглядні переконання на рівні свідомості спільнот духовенства й воїнства („лицарства”, козацтва) посутньо відповідали притаманним бароковій парадигмі української культури святоотцівській („візантійській”) і героїко-стоїстичній („елліністичній”) складовим потлумачення проблеми смерті та безсмертя. - “Отчеська” ідея чинності („узвичаєності”) смерті та принципової конверсивності конечного і безконечного утримувана бароковою парадигмою в якості усталеної. - Відмінне від усталеного розуміння проблематики людини – часу – „вічності” у граничній залежності від самоствердження особистості та реалізації її земного покликання зумовлювало виникнення принципово нових соціально-філософських та етико-гуманістичних акцентів поцінування життя і смерті. - Соціально-філософські й етико-гуманістичні аспекти осмислення проблеми смерті – безсмертя в уявленнях litterati визначались: - концептуальним розрізненням понять смерті „духовної” як занепаду людського духу та „посполитої” тілесної як чинного в якості лише „хвороби до зцілення” переходу-вивищення до „цілої людини”; - розмежуванням уявлень про „плоть” і „тіло” („душу” та „дух”, „тварний” страх смерті як „дух неволі” й благодать „духу всиновлення”, „смерть першу” – „воскресіння перше” та „смерть другу” – „воскресіння друге”); - прийнятністю посередництва обох Церков перед Богом і випрошення спасіння померлим грішникам (вужче – чинністю пам’ятування мертвих та „очищення” душі на „митарствах” через церковні молитви й доброчинства членів Церкви); - конфесійними особливостями. В якості нового ренесансно-реалістичного „знаку доби” українське бароко актуалізувало героїко-стоїстичну („мілітарну”) складову концепту смерті – безсмертя, що, потверджуючи стоїстичну „справдженість” запевненої “славою у світі” людської конечності, визначила постання ідеї виживання роду загалом. - Cоціально-філософські та етико-гуманістичні аспекти осмислення проблеми смерті – безсмертя в уявленнях воїнства (козацтва) визначались: - категоріями воїнсько-лицарської етики „доблесть”, „вірність”, „честь” („слава”); - концептуальним розрізненням ідеї „смерті знеславленої” („безславної старості”) та передчасної на знак Божої прихильності „славної” („загибелі в бою”); - розумінням поняття значимості особистості у прямій залежності від якостей і таланту останньої; - ідеєю життєвого краю як межі, за якою запевнене „славою у світі” безсмертя особистості й увічнення її справ та вчинків потверджувалось гідною пам`яті нащадків „живою славою”. - На противагу вкрай загостреним принципам неприйняття потенціалу „краю” в танатологічних уявленнях сьогодення ідея чинності („узвичаєності”) смерті, що запевнює справджене конечною людиною, є принципово актуальною як автентичний вітчизняній парадигмі досвід осмислення проблематики смерті – безсмертя. Отже, потверджуючи ідею конверсивності життя і смерті й ”узвичаєності” останньої , - з одного боку, та стоїстично „виповнюючи” конечність в обмеженому часовому відтинку, - з іншого, як „отчеська”, так і героїко-стоїстична складові осягнення проблеми смерті та безсмертя на рівні свідомості соціальних спільнот духовенства і козацтва можуть бути актуалізованими в якості автентичного вітчизняній традиції духовного досвіду. СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ. Козачинська В. В. Янкелевич: несказанне смерті // Філософська думка. – 2002. – № 3. – С. 150 – 157. Козачинська В. В. Концепт смерті в українському бароко // Магістеріум: Історико-філософські студії. – Вип.9. – Київ, 2002. – С. 16 – 21. Козачинська В. Міфологема долі в поезії українського бароко // Діалог душ: Зб. наук. ст. – Одеса: “Астропринт”, 2001. – С. 124 – 131. Козачинська В. В. Українське бароко: героїко-античне бачення концепту смерті // Наукові записки: Філософія та релігієзнавство. – Т. 20. – Київ, 2002. – С. 51 – 54. Матковська І. Я., Козачинська В. В. В. М. Нічик. Петро Могила в духовній історії України // Український історичний журнал. – 2000. – №5. – С. 121-123.
| 