У дисертації наведено теоретичні узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що виявляються в удосконаленні теоретичних засад соціально-економічної природи підприємництва та розробки практичних рекомендацій щодо вдосконалення державного регулювання господарської діяльності в Україні. Проведене дослідження дає змогу зробити такі висновки: 1. Наукове визначення поняття „підприємницька діяльність” не слід обмежувати виключно існуючою законодавчою дефініцією, необхідно визначати це явище як соціально-економічну категорію, тобто як систему відносин. Поняття суб’єкт підприємництва не тотожне поняттю підприємець. Перше означає юридичне тлумачення. Ми вважаємо, що суб’єктами підприємницької діяльності можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, а підприємцями – лише фізичні особи – власники, що ведуть свій бізнес, або менеджери, які мають достатні повноваження (делеговані власником) для розпорядження, щоб вважатися підприємцями. Підприємець – це людина, що бере на себе ініціативу, ризик і відповідальність за організацію успішної діяльності підприємства. В юриспруденції, таким чином, зафіксоване помилкове ототожнювання особи (фізичної або юридичної) та людини. Поняття „бізнес” слід тлумачити як: 1) будь-яка зайнятість, що приносить дохід (або очікується, що принесе дохід); 2) суто підприємницька діяльність. Поняття „зайнятість” ширше від поняття „бізнес”, оскільки включає звичайну найману працю, зайнятість у домашньому господарстві (призначена лише для власних потреб), працю у місцях покарання, лікування та навіть злочинну діяльність, а також зайнятість неприбутковими справами щодо забезпечення соціальних благ (оборона, наука, мистецтво) для суспільства. 2. Підприємництво – це система соціально-економічних, правових та техніко-організаційних відносин. В основі такої системи покладені: 1) чітке визначення мети господарювання – створення підприємства, яке стабільно працює та генерує достатні грошові надходження (в такому випадку прибуток не є самоціллю, а лише показником успіху); 2) персоніфікована відповідальність за кінцевий результат – успішне втілення задуманої справи, тобто має бути ідентифікована конкретна особа або група осіб, які отримують винагороду як частину прибутку, а не як заробітну плату; 3) можливість (закріплене право) залучати будь-які ресурси та розпоряджатися ними для досягнення кінцевої мети, для цього власники ресурсів мають передати менеджеру (підряднику, підприємцю) повноваження для забезпечення реалізації справи (при цьому сам підприємець може вкладати лише власні ресурси або додавати їх до залучених). 3. „Справжній підприємець” – це той, хто не тільки породжує або знаходить ідею, але й успішно її реалізовує. У широкому розумінні підприємництво – це заповзятливість, ініціативність, активність у сфері економіки; у вузькому – економічна діяльність власника або суб'єкта, що господарює. Підприємництво може набувати незаконного характеру який включає незареєстровану та приховану від оподаткування діяльність. Існує і відверто асоціальне підприємництво: ті види підприємництва, які спрямовані на руйнування соціальних норм, на провокування та задоволення потреб, що руйнують культурні цінності. В принципі можлива модель штучного підприємництва, коли майже вся компанія працює за угодами її керівництва зі своїми фактичними працівниками як приватними підприємцями. 4. Керівник підприємства, що виконує підприємницькі функції, може й не бути власником (наприклад, у випадках акціонерної або державної форми підприємництва). Можна вважати підприємцями тих керівників, які мають значні повноваження на розпорядження коштами та іншими ресурсами. У великих компаніях такі розпорядження не тільки розмежовані між кількома вищими менеджерами, але й закріплені за колегіальними органами. В такому випадку підприємницька функція розподіляється між кількома членами керівного складу. При колективній, муніципальній або акціонерній формі власності підприємництво виникає з того моменту, коли власник делегує повноваження розпорядження під відповідальність конкретним керівникам, Відповідно відбувається непростий процес передачі „естафети” у здійсненні підприємницької діяльності, при цьому може відбуватися зміна власності. 5. Розвиток бізнесу є процесом реалізації цілі, а не самою метою. Логічним є поділ цілей на фінансові та не фінансові. Фінансові цілі підприємця полягають у збільшенні прибутку та нарощуванні вартості свого бізнесу (підприємства). Не фінансові цілі включають закріплення високого соціального статусу, реалізацію мрій та здібностей, впевненість у власних силах тощо. Завдання визначення мети бізнесу відрізняється від загального завдання бізнесу. Навіть коли прибуток отримано, то власник бізнесу може відмовитися від споживання, тобто вкласти отриманий прибуток в розвиток бізнесу. Подальше його використання вже виходить за межі суто підприємництва: тут виникає поняття соціалізації особистості. Людина може витратити свій прибуток та своє багатство, в цілому, на різні цілі – на особисте споживання, на розвиток бізнесу, на спонсорство. Початком підприємницької діяльності є підприємницька ідея, яку можна „виносити”, одержати, успадкувати чи запозичити, або виробити самостійно. Ідея та новаторство не є тотожними. 6. Типовим для українського бізнесу є розвиток саме „традиційного” підприємництва. Це пов’язано з тим, що ризик невдалого починання принципово нового проекту є дуже високим в умовах існуючого середовища. Не доречно абсолютизувати інноваційну природу підприємництва, а правильно було б виділяти різновиди підприємництва, в тому числі інноваційне, а серед таких – за різними ступенями інновацій. Підприємництво органічно поєднує в собі дві, на перший погляд, протилежні тенденції – до збереження традицій і до рішучого оновлення. Слід розмежовувати підприємливість та підприємництво, оскільки перше означає певну якість, або особливий стиль господарської поведінки, в основі якого лежить постійний пошук нових можливостей для розвитку своєї справи. Правда, таке визначення лише ускладнює розуміння того моменту, що підприємливість притаманна не тільки підприємцям, але будь-яким людям, і не лише у самостійній організації справи, а й наприклад, у повсякденній роботі торговця або виконроба. 7. Між підприємцем (роботодавцем) та найманим працівником існують стосунки партнерства та меркантилізму. З одного боку, менеджери, власники та персонал зацікавлені у розвитку бізнесу (якщо існує правильний механізм мотивації), з іншого – кожна сторона намагається отримати більшу вигоду. Розбіжність інтересів сторін не є перешкодою розвитку бізнесу, а вимагає системи важелів та противаг. Поняття експлуатації праці не слід ототожнювати з грабіжницьким використанням ресурсу, оскільки найманий працівник за ідеальних умов отримує можливість відшкодування своєї робочої сили та розвитку себе як особистості. Найманий працівник може переходити у статус підприємця (та роботодавця). При цьому він може поєднувати в собі дві функції працівника та підприємця. Винятком є фіктивна реєстрація підприємцем найманого працівника з метою мінімізації податку на дохід. 8. Венчурні капіталісти обирають підприємства для фінансування, виходячи з індивідуальних критеріїв. Такі капіталісти намагаються обрати ті проекти, які у майбутньому дозволять продати частку у підприємстві з багаторазовим перевищенням. Приватних інвесторів венчурних підприємств приваблює висока перспектива отримати дохід від капіталізації, не займаючись при цьому безпосереднім керуванням бізнесу. Керівників бізнесу приваблює можливість викупити бізнес та перетворитися на власників. Таким чином, обидві сторони зацікавлені у стабільному зростанні підприємства. Венчурний бізнес відіграє роль віхи, що відзначає найбільш перспективні напрямки технологічного розвитку і дає сигнал банкам, великим корпораціям, державі про можливості одержання високої прибутковості від об'єктів інвестування, що дозволяє перерозподілити сукупний капітал на користь перспективних галузей економіки (технологій). 9. Розвитку приватного підприємництва сприяє низка програм пільгового фінансування суб’єктів господарювання – малих та середніх підприємств, як правило, шляхом надання кредитів та компенсації процентної ставки. Крім цього, важливим компонентом державного регулювання підприємництва є спрощення реєстрації, ліцензування та контролю з боку різних державних органів. Поки що Україна знаходиться у „ар’єргарді” в цьому плані, що проявляється у бюрократизмі та корупції, а це є однією з головних причин низької конкурентоспроможності країни. Системоутворюючим елементом реформи регуляторних процедур має стати принцип управління ризиками. Принцип управління ризиками означає здатність адекватно оцінити загрозу суспільним інтересам, яку несе в собі діяльність підприємства, і відповідно визначити необхідність у тому чи іншому дозволі, а також у перевірках згідно зі ступенем оцінюваної небезпеки. 10. Підприємництво функціонує як поєднання суперництва та співпраці суб’єктів господарювання. При цьому суперництво може зберігатися навіть в умовах олігополістичного союзу, кооперації виробників та різних союзів на захист інтересів підприємців. Конкуренція несе в собі не тільки конструктивну, але й деструктивну силу максимального випуску продукції та виснаження ресурсів за відсутності державного регулювання економіки, а отже – кризу надвиробництва. Слід враховувати конкуренцію усередині бізнесу (між підрозділами за кращі ресурси для розвитку, між менеджерами за більше особисте визнання, також між найманими працівниками за зайнятість та винагороду). Власник бізнесу може стимулювати таку конкуренцію, що проявляється у механізмі підприємництва всередині великих корпорацій. Тому доречно розглядати конкуренцію як економічне змагання, яке є невід’ємною рисою суспільства ринкової економіки. 11. Приватне підприємництво фактично представлено малим та середнім бізнесом на відміну від бізнесу великих корпорацій та державного підприємництва. За власністю великі корпорації також можуть бути приватними, але при цьому підприємництво набуває форми внутрішнього антрепренерства. Можливі два варіанти корпоративного підприємництва: внутрішнє підприємництво найманих менеджерів на рівні компанії (корпорації) або навіть на рівні окремого структурного підрозділу бізнесу та корпоративно-приватне підприємництво, коли вищі керівники стають власниками основних часток у капіталі і навіть повністю викуповують акції (частки) у сторонніх акціонерів. На приватному підприємстві діяльність власника та менеджера, як правило, відрізняється мірою свободи та відповідальності (максимальне покарання для менеджера – звільнення з посади, а для підприємця – втрата свого бізнесу). Делегування відповідальності і делегування повноважень – наріжний камінь системи „внутрішнього підприємництва”. |