У дисертаційній роботі вирішено наукове завдання, яке полягає в дослідженні процесу соціальної реабілітації як соціальної інституції в умовах зростання соціогенних ризиків у сучасному суспільстві, досягнуто дослідницької мети – концептуалізовано та емпірично обґрунтовано специфіку соціальної реабілітації соціально-депривованих категорій населення як соціальну інституцію в сучасних умовах. Зазначено, що підґрунтям для вивчення соціальної реабілітації як соціального явища були напрацювання в межах класичної соціології, яка розглядала процеси, що відбуваються в суспільстві, крізь призму його нормативного стану. Класичні теорії аномії Е. Дюркгейма, Р. Мертона, Т. Парсонса, що ґрунтуються на вивченні соціальних відхилень на груповому рівні, доповнені сучасними соціально-психологічними теоріями аномії. Доведено, що в соціології ще не сформувався значний базис комплексних досліджень реабілітаційних форм діяльності соціально-депривованих, соціально вразливих категорій населення й груп ексклюзії. На основі використаної класифікації ексклюзії виявлено способи виникнення груп ризику, зокрема, найбільш імовірних ситуацій. Ґрунтуючись на використанні поняття “соціальна реабілітація” у міждисциплінарному вимірі, окреслено й описано його еволюцію, яка розглядалася як комплекс медичних, професійних, педагогічних, соціальних, юридичних заходів. Доведено, що здебільшого це поняття розглядали як відновлення функцій організму людини, пов’язаних з порушенням функціонування організму, втратою працездатності, спроможності до самостійної діяльності, а також у поновленні в правах, відновленні доброго імені, але це вело до суто особистісного підходу до сприйняття реабілітаційної діяльності. У роботі визначено соціологічне поняття реабілітації як процес відновлення функціональних зв’язків індивіда із соціальними групами, соціальними інститутами з метою відновлення або освоєння нового особистого соціального статусів і соціальних функцій для формування нового способу життя, що ґрунтується на комплексі медичних, юридичних, адміністративних, соціально-психологічних заходів, спрямованих на адаптацію людини в суспільстві, її ідентифікацію та самоідентифікацію. Формування соціальної інституції соціальної реабілітації розглянуто як закономірний процес формування та становлення соціальних зв’язків і відносин, культурних зразків, норм та цінностей у сучасному суспільстві, спрямованих на відновлення людського потенціалу. Представлено, що норма, відхилення (девіація), реабілітація становлять тріаду, де соціальна норма виступає бажаним стандартом, соціальне відхилення – визначальним стандартом (видом девіації), а соціальна реабілітація – стандартом, що реалізується (конструюється), щоб привести знову до норми. Розроблено концептуальну модель соціальної реабілітації соціально-депривованих категорій населення в умовах зростання ризиків, яка на основі системного підходу сформована з рівнозначних складових елементів: реабілітація як мета (ціль), як процес (зміна стадій і станів, що ґрунтуються на цілеспрямуванні дій для досягнення результату) та спосіб її досягнення, (рівні, типи, механізми. Емпірично доведено, що соціальна реабілітація має самоорганізаційну ознаку діяльності на індивідуальному рівні, який характеризується різноманітними засобами входження індивіда в новий соціум, що зазнав зрушень і перетворень, і на системоутворювальну – груповому та масовому рівнях, які ґрунтуються на соціальній підтримці певних груп і категорій населення, де груповий визначається в дослідженні як середовищний, а масовий – як інституціональний. На основі аналізу різних способів здійснення реабілітаційного впливу визначено джерела інституціонування діяльності (сім’я, колектив, приватні фонди, державні та недержавні організації), які спрямовують свою реабілітаційну діяльність на відновлення соціальних зв’язків, соціальних статусів і ролей, самоідентифікацію та ідентифікацію об’єктів соціальної реабілітації. Розкрито механізми реабілітаційної діяльності: самоорганізаційні та інституціональної і функціональної взаємодії, системоутворювальною ознакою яких є стратегія реабілітаційної діяльності: повна активність особистості при мінімальній активності соціуму, активні зусилля соціуму для повернення індивіда в суспільне та соціальне життя та споживацька позиція (індивід покладається лише на надходження дотацій від держави). Розкрито, що в основу розгляду відновлення здоров’я покладаються не певні нозологічні одиниці, а їх наявність як відхилення від нормального функціонування організму, що з соціальної точки зору призводить до кризи ідентичності, послаблення чи розриву соціальних зв’язків, продукування нерівності. Соціальний зв’язок виявляється і в тому, що, оголошуючи індивіда хворим, медичні заклади дають не просто оціночне судження в межах призначених процедур та лікарських засобів, а виносять його за межі фізичного стану, торкаючись ідентичності людини і приписуючи їй певне становище в суспільстві: хронічно хворий, інвалід. Саме на цьому ґрунтується зв’язок біологічного та соціального, адже зафіксовані в статистиці захворювання та їх ієрархія в конкретній країні чи місті моделюються соціально і тому стають об’єктами піклування різних соціальних інститутів суспільства, а не тільки охорони здоров’я. Доведено, що соціальну реабілітацію можна розглядати в межах двох підходів: соціально-психологічного – який ґрунтується на виокремленні соціально-психологічних відмінностей окремих видів відхиленої поведінки особистості, індивідуально-стильових характеристиках поведінки, самоорганізаційному та функціональному механізмах, спрямованих на відновлення здатностей людини; соціологічного – увага приділяється економічним, політичним, культурним, релігійним, соціальним чинникам, а соціальна реабілітація виступає способом відновлення здатностей, спроможностей, здібностей і властивостей приведення їх до “нормального” функціонування. З’ясовано особливості соціальної реабілітації соціально-депривованих груп населення, які полягають у визначенні та застосуванні технологічних різновидів на індивідуальному рівні, що формуватимуть процес реабілітаційної суб’єктно-об’єктної діяльності, відповідно, визначаючи технологічні різновиди на груповому рівні, обґрунтована необхідність врахування соціальної ситуації та стану об’єкта, визначення рівнів ресурсного потенціалу соціально-депривованої групи як об’єкта реабілітаційного впливу. За підсумками роботи доведена необхідність формування спеціальної галузевої теорії соціології соціальної реабілітації, дослідження реабілітаційної діяльності щодо депривованих категорій населення з метою відновлення людського потенціалу в сучасному суспільстві ризиків. |