| У висновковій частині дисертації підведені підсумки і узагальнені результати проведеного дослідження. Визначено, що для оцінки ступеню інтегрованості мігрантів-представників етнічних груп, крім демографічних, культурних, економічних і політичних індикаторів, варто використовувати такі індикатори, як репатріаційні установки, характер і глибина електоральної активності, гендерний баланс освітнього рівня, участь мігрантів у діяльності органів влади, політичних і громадських організаціях. З’ясовано, що для турків-месхетинців, які проживають в Україні, характерною є багаторівнева ідентифікація. Сприймаючи тюркську версію етногенезу, переважна більшість українських турків ідентифікує себе в першу чергу як “турки”, а в другу – як “турки-месхетинці (ахалциські турки)”. Хоча мотив “повернення на батьківщину“ залишається головним етнічним маркером серед більшості турків-месхетинців, останнім часом спостерігається скорочення кількості його носіїв (серед молоді). Можна припустити, що його заступить громадянська ідентифікація, яка свідчить про інтеграцію турків-месхетинців. Поширення в Україні серед турків-месхетинців ендоетноніму „турки” дає підстави вважати, що міграційні настрої серед турків-месхетинців поступово відходять на другий план, стаючи елементом вербальної поведінки, частиною етнічного міфу. Уникаючи “месхетинського” топонімічного предикату, українські турки переорієнтовують власне бачення “дому/батьківщини“. Оскільки в Україні не зафіксовано організацій, програмною метою яких був би виїзд до Туреччини, можна припустити, що така переорієнтація також має інтеграційний характер. У висновках загалом констатується, що в Україні адаптація турків-месхетинців проходить досить успішно. Цьому сприяло те, що турки-месхетинці не змінювали статусу порівняно з тим, який вони мали в Узбекистані. Вони залишалися сільськими мешканцями, не змінювали способу господарювання тощо, і тому адаптація проходила легше. Не потрібною була десоціалізація та ресоціалізація в новому економічному середовищі. Це дає підстави вважати, що обмеженість соціальної мобільності переселенців (порівняно з місцевістю звідки вони емігрували) сприяє їх успішній адаптації. Можна констатувати, що протягом першого десятиріччя перебування в Україні відбувалася сільська гетоїзація турецько-месхетинського населення, що замикалося в своєму сільському етнокультурному гетто. Але останнім часом спостерігаються зворотні тенденції: збільшується освітній рівень турків-месхетинців, зростають вертикальна соціальна мобільність і міграційна активність українських турків, диверсифікуються форми зайнятості тощо. Це стосується передусім турецько-месхетинської молоді, зокрема й осіб жіночої статі. Проте рівень задоволеності культурно-освітніх потреб турків-месхетинців та інших етнічних меншин є досить низький. За час перебування турків-месхетинців в Україні в цій спільноті відбулися суттєві соціокультурні зміни, які торкнулися таких сфер, як шлюбно-сімейні відносини, знання і використання української та російської мов, матеріальної культури тощо. У цілому слід відзначити, що у культурному та громадсько-політичному житті соціальна адаптація турків-месхетинців тяжіє до інтеграції, хоча в деяких сферах суспільного життя простежуються елементи ізольованості (сімейно-шлюбні відносини, релігійне життя) та асиміляції (матеріальна культура). Визначено, що інтеграція в різних статево-вікових групах турків-месхетинців відбувається з різною швидкістю і глибиною. Найбільш інтегрованими в українське суспільство є економічно і політично активні чоловіки молодого і середнього віку. Найбільш успішною сферою, в якій відбувається інтеграція, є економіко-господарчі відносини. Послідовність соціальної адаптації та інтеграції турків визначається напрямком “економіко-господарча – політична – соціокультурна”. Встановлено, що перешкодою до більш успішної інтеграції жінок є їх ширше залучення до діяльності у первинних групах. На відміну від людей старшого віку, для яких сім’я є головним джерелом власної ідентичності, діти, молоді люди, чоловіки більше задіяні у вторинних групах – шкільних класах, студентських групах, спортивних секціях, гуртках, виробничий колективах тощо. Це дає їм можливість включатися у адаптаційні процеси інших видів. Тоді як замкнутість призводе до сегрегації, етнічної геттоізації. Аналіз перебігу адаптаційних процесів турків-месхетинців в Україні та інших країнах дозволяє виділити фактори успішної адаптації мігрантів-представників етнічних груп. Це зокрема: розмивання ролі первинних груп, залучення мігрантів до діяльності у вторинних групах; секуляризація міжетнічних відносин старожилів і мігрантів, підвищення політичної та правової культури старожилів і мігрантів. Серед факторів, які перешкоджають інтеграції, можна виділити: соціально-демографічний дисбаланс, який призводить до одностороннього зростання статусного становища; експорт міжетнічних конфліктів (зокрема вірмено-турецького); компактне проживання, традиціоналізм, наявність екстремістських і націоналістичних організацій, особливості етнічної та міграційної історії приймаючого суспільства. Важливим, на нашу думку, фактором успішної інтеграції є кооптація лідерів – представників груп мігрантів – в органи влади, елітні кола приймаючих суспільств. В Узбекистані турки-месхетинці не входили, на відміну від представників інших депортованих народів, до складу господарчих і культурних еліт, що робило їх найменш захищеною меншиною. В Україні лідери турецько-месхетинських громад і одночасно депутати місцевих рад виступають як медіатори конфліктів, агенти інтеграції. Визначено, що на успішність адаптації впливають історико-політичні передумови, що передбачають зв’язок етнічності мігрантів з історією приймаючої території. У випадку, коли мігранти певної національності прибувають на територію, яка колись мала відношення до відповідної етнічної групи (наприклад, перебувала у складі відповідної держави), виникає ризик упередженого політичного ставлення до них. У такій ситуації виникають екзостереотипи, в яких мігрантів звинувачують у сепаратизмі або іредентизмі. Встановлено, що міжетнічні відносини між представниками старожильчеських етнічних груп і турками-месхетинцями в Україні опосередковані соціально-психологічними механізмами стереотипізації сприйняття, частина яких виникла на ґрунті дефіциту інформації про турків. Головні стереотипи пов’язані з конфліктністю турків-месхетинців, схильністю до корупційних дій, нечесністю, агресивністю, поганим ставленням до жінок, негігієнічним способом життя. Викладене дає підстави вважати, що поява стереотипів обумовлюється розміром культурної дистанції між мігрантами і старожилами і різними темпами адаптації до нових ринкових умов серед переселенців і старожилів. Між тим в Україні вже спостерігаються ознаки позитивних зрушень. П’ята частина всіх старожилів в тій чи іншій формі позитивно налаштована на інтеграцію (хоча й обмежену) турків-месхетинців, які є громадянами України, в тих населених пунктах, де вони оселилися на початку 90-х років ХХ ст., але не налаштована на розширення турецько-месхетинського ареалу проживання та подальше прийняття турків-емігрантів. У нестандартизованих інтерв’ю часто зустрічаються позитивні оцінки економічної діяльності турків-месхетинців, особистісних відносин у турецькому середовищі. Загальний аналіз експертних оцінок і спостереження за соціально-політичною ситуацією дають підстави вважати, що, незважаючи на гостроту, міжетнічні відносини в місцях проживання турків-месхетинців в Україні перебувають поза зоною першочергової уваги з боку владних структур. У сфері етнополітики спостерігається певний рух і реакція з боку владних структур, які мають спонтанний характер. Це вимагає корекції етнополітичного менеджменту в місцях проживання турків-месхетинців з огляду на нестабільну міжетнічну ситуацію. Потенційно успішними формами етнополітичних заходів є інформаційно-освітні заходи, публікації в ЗМІ, роз’яснювальна робота тощо. Враховуючи викладене, можна констатувати, що в наслідок успішної інтеграції статус турецько-месхетинська етнічної групи в перспективі буде еволюціонувати від етнічної групи з невизначеним статусом до статусу національної меншини. |
