1. Документальна література – спогади, листи, щоденники, записні книги тощо – у різні часи і в різних культурах існувала на різних правах. Та водночас жанри документалістики поза зв’язками з певними літературними напрямами епохи володіють власною, яскраво вираженою метою і можливостями її реалізації. 2. Головна проблема визначення жанру щоденника полягає в дилемі: належить чи не належить щоденник до мемуаристики? Теоретична думка намітила три шляхи дискурсивних практик: існує загальний мемуарний жанр з такими жанровими різновидами, як листи, нотатки, щоденники, спогади тощо. Опонуюча точка зору: листи, щоденник, спогади і т. д. – це не просто форми, а цілком рівноправні жанри, які є, однак, різновидами спільного мемуарного жанру. Третій підхід дозволяє розглядати щоденник та, наприклад, мемуари, як цілком різні жанри документальної літератури. Але дати точне визначення жанрової природи щоденника вважається практично неможливим, оскільки неможливо встановити “чистоту жанру”. За нашим визначенням: щоденник – жанровий різновид документальної прози; форма оповіді, що ведеться від першої особи у вигляді щоденних записів, від вузько документальних, завдання яких – фіксація поточних справ, до таких, які наближаються до висловлювання літературного. Щоденник не має наперед визначеної конструкції, його структуру (загалом хронологічну) визначає не композиційний задум, а перебіг подій як зовнішнього, так і внутрішнього життя автора. 3. Серед характерних особливостей власне щоденника, які є свідченням його осібності як форми відображення життя, і відмінностей, насамперед, від особливостей такого жанру, як спогади, можемо назвати: – позаконцепційність суб’єктивності; – один часовий план зображення; – “незалежність” суб’єктивності; – плинність концептуальності; 4. Причини ведення щоденника – один зі шляхів усвідомлення мети ведення щоденникових записів. Користуючись найзагальнішою схемою етапів творчого процесу – задум та його здійснення, вважаємо очевидним те, що при написанні щоденника подвійна природа задуму виступає у спрощеному варіанті – немає перших результатів підготовки, є тільки зримий початок твору. - “Віднайдення” щоденникової форми наводить на думку, що, напевно, саме таким первісно був шлях до щоденника, що може свідчити не просто про існування причини ведення щоденника, а про існування архіпричини, що лежить у сфері, яка найменше схильна піддаватися якимось змінам – у сфері людських почуттів і переживань. Таким спонукальним спільним мотивом, у кінцевому результаті, є потреба людини вести діалог. Ця потреба проявляється і як вимоги людини до світу, і як усвідомлення власного незадоволення реальним станом речей. 5. За призначенням, за функцією, за роллю в житті автора, можна виділити декілька типів щоденників: – щоденник-свідчення (щоденники С. Єфремова, С. Васильченка, З. Гіппіус); – щоденник, породжений нарцисичними мотивами (щоденники В. Поліщука, О. Кобилянської); – щоденник – документ самоаналізу і самонавчання (щоденники В. Винниченка, Л. Толстого)Я; – щоденник – пам’ять про себе самого (щоденники В. Поліщука, К. Чуковського); – щоденник як засіб психічної самотерапії (щоденники О. Кобилянської, Т. Шевченка, Ф. Кафки). 6. Щоденник постає як одна із “світських” форм сповідального слова, що проявляється в літературі. Тема сповіді в жанрі щоденника стає найбільш актуальною, починаючи з “ери Августина”. Відбувається перетворення “внутрішньої” людини в людину “зовнішню” – виведення себе зі себе самого, об’єктивація себе для власних же очей. Водночас інверсії сповідального слова навіть у такому приватному письмі, як щоденник, важче, ніж будь-які інші елементи людського досвіду, піддаються вербалізації. Часто страждання, яке повинно знайти вихід у слові, породжує своєрідний наратив умовчування, людині не вдається втримати гармонію між своїм духовно-чуттєвим світом і світом зовнішнім, і тоді людська сповідь втрачає свій видимий елемент, натомість є мовчазне почуття безвихідності, що не переходить у голосну (ословлену бодай у щоденнику) надію. 7. Дослідження проблеми комунікативної спрямованості щоденника показало, що імпліцитна присутність читача в щоденнику, вже закладена в первісній цільовій настанові, впливає на писання щоденника, зокрема на його форму, зміст, стилістику. Зазвичай межа імпліцитної комунікативності навіть найінтимнішого щоденника знаходиться на віддалі від автора. Між ними можуть стояти дружина, діти чи батьки, знайомі, колеги, однодумці або й адресат з далекого майбутнього. Досить часті звернення авторів щоденників до гіпотетичного читача дали підстави для роздумів про естетичну “навмисність” письменницьких щоденників. Без конкретної цілі, без тиску ззовні щоденник стає для письменника додатковою сферою реалізації. Можливість вести щоденник у такому випадку – це можливість займатися письменництвом. 8. Літературний щоденник, залишаючись особистим, суб’єктивним, навіть інтимним та сповідальним, у той же час призначений на ще прижиттєве видання, хоча, треба сказати, не завжди ідея видання закладена вже в первісну цільову настанову, частіше намір друкувати свій щоденник визріває поступово. Одним зі шляхів розуміння щоденника як самостійного художнього явища став аналіз публічного сприймання щоденника. З огляду на читача як співавтора художнього твору можна виділити декілька специфічних естетичних категорій, що властиві щоденнику: – правдивість; – міра щирості, яка може зупинитися перед непослідовністю, слабкістю, лякливістю і соромливістю; – простота / звичайність; – інтимність оповіді; – фрагментарність і умовчання; 9. З точки зору авторських переваг щоденник притягує діариста свободою висловлювання як щодо змісту, так і форми, можливістю здійснювати одночасно декілька функцій: з одного боку, виставляти своє інтимне “Я” на публіку, а з іншого, – приховати своє “Я”, можливість виступити в масці, обрати позу і роль, яку сам захочеш. У такій грі сильніше, ніж у щоденнику інтимному, виявляє себе провокативне начало, авторський виклик. |
