Дисертант довів, що українська газетно-журнальна сатирична публіцистика була покликана до життя суспільно-політичними потребами, актуальними для конкретної доби. Витоки формування української газетно-журнальної сатиричної публіцистики, на думку дисертанта, можна вбачати в усній народній творчості, що трансформувалася у спадщині „мандрівних” поетів та в інтермедіях ХVІІ – ХVІІІ ст. У розвитку українськомовної сатиричної преси можна виділити два етапи: після Маніфесту 1905 р., коли з’явилась українськомовна преса, і до першої світової війни, коли багато видань змушені були припинити своє існування (1905-1914 рр.); і період державності, коли українські уряди змінювали один одного (Центральна Рада, Гетьманат, Директорія) (1917-1922 рр.). У перший період виходило два сатиричних видання – „Шершень” та „Хрін”; у другий – журнали „Ґедз”, „Реп’яхи”, „Будяк”. Усі вони побачили світ у Києві. Виокремивши два важливих періоди, позначені двома революціями, які дали поштовх і можливості до розвитку українськомовної преси, можна прослідкувати в обох з них схожу особливість: високий патріотичний зміст українських видань. Тематика видань першого періоду окреслена такими основними напрямами: - критика царського режиму та урядової політики (зокрема, прем’єр-міністра графа Вітте та міністра внутрішніх справ Дурново); - показ „тюремної” атмосфери в державі, викриття погромів та безпричинних масових арештів; - критика політичних партій і організацій (особливо чорносотенних, шовіністичних, „панських”) та їх видань; - показ класових стосунків, осуд панів та їх „благодіянь”, способу життя; - виступи проти польської шляхти; - висвітлення проблем села та життя поневоленого народу. У другий період свого існування сатиричні видання заторкують такі теми: - критика ворожих до України партій та організацій (особливо більшовицьких, монархічних); - критика недоліків власного уряду, антигетьманські виступи; - пресова полеміка між різними виданнями; - показ суспільно-політичної ситуації в Україні; - критика „обивателів”, „меншин” та всіх антиукраїнських елементів; - захист та пропаганда української мови, культури, освіти; - пропагування ідеї автономії України. Ці теми простежуються і у сатиричній публіцистиці в низці суспільно-політичних та партійних часописів першого („Сніп”, „Маяк”, „Слово”, „Громадська думка”, „Село”, „Рідний край”, „Українська хата”, „Молода Україна” та ін.) й другого („Нова Рада”, „Боротьба”, „Народна воля”, „Робітнича газета”, „Вільне життя”, „Трибуна”, „Слово”, „Україна”, „Життя Поділля” та ін.) періодів. Щодо жанрового втілення сатири та гумору в сатиричних та несатиричних виданнях, то вони теж схожі для обох періодів. Зокрема, активно використовувались такі жанри: сатирична проза у великих і малих жанрових формах (сатиричні замітки, мініатюри, анекдоти, загадки, оголошення, репліки, гуморески, фейлетони, памфлети); сатирична поезія (оди, епіграми, пісні, байки, віршовані коментарі, віршовані фейлетони та памфлети, сатиричні вірші, мініатюри); ілюстративний матеріал (карикатури, сатиричні малюнки, шаржі). Щодо мовних засобів сатири у публіцистиці кінця ХІХ – початку ХХ ст., то публіцисти широко послуговувались такими засобами, як іронія, сарказм, гіпербола, метафора, стилізація; лексичними одиницями для їх творення – омонімами, паронімами, фразеологізмами. Більшого розвитку сатирична публіцистика досягла у другий період, коли провідними жанрами (особливо в несатиричних виданнях) стають фейлетон та памфлет, зокрема й віршовані, для яких запроваджено спеціальні окремі рубрики. Загалом дисертант констатує, що процес становлення та розвитку українськомовної сатиричної преси відбувався у важких і несприятливих соціально-політичних та цензурних умовах, серед засилля інертних зрусифікованих елементів та заляканого населення; сатирична публіцистика досліджуваної преси була актуальною, оскільки оперативно відгукувалась на болючі проблеми сучасності, заторкувавши найбільш важливі проблеми та нерідко прогнозувала політичне майбутнє країни; сатирична публіцистика займала важливе місце у житті суспільства, оскільки крізь терни більшовизму та великоросійського монархізму несла патріотичні ідеї, сприяла утвердженню автономії України. Дисертант відзначає високу професійну майстерність, політичну обізнаність та громадянську активність українських сатириків Ф.Матушевського, М.Левицького, Г.Коваленка, А.Ніковського, В.Cамійленка, Лесі Українки та ін. Українська сатирична публіцистика й періодика 1905 – 1920 років відзначається особливим способом охоплення дійсності – через саркастичний трагізм та іронічний оптимізм публіцистів бачимо важку суспільно-політичну ситуацію того часу, характеристику суспільства, держави, проблем і подій. Їх високий професіоналізм, патріотизм і політично-громадський оптимізм прислужились би і у наш економічно й морально спустошений час, де помітна відсутність якісної національно-патріотичної періодики та публіцистики, й сатиричної зокрема. |