У висновках підбиваються підсумки проведеного теоретичного і емпіричного дослідження, на підставі отриманих результатів формулюються загальні висновки, накреслюються перспективи подальшого вивчення проблеми. Узагальнення результатів дослідження дозволило зробити низку висновків, що підтвердили сформульовані гіпотези: 1. Підтверджено ефективність особистісно-ситуаційного підходу як продуктивної основи дослідження феноменології самопрезентації. 2. Теоретичний аналіз наявних у зарубіжній і вітчизняній психології підходів до проблеми самопрезентації дозволив обґрунтувати модель самопрезентації, що містить у собі визначення, функції, критерії, опис різних типів її вияву. 3. Показано, що провідним механізмом створення особистістю позитивного образу Я постає сформований на етапі онтогенезу усталений досвід самопрезентації. 4. Шляхом емпіричного дослідження встановлено три типи (особистісний, пластичний, експонований) творення особистістю образу Я, а також релевантні їм три стратегії (пізнавальна, адаптивна, самозахисна), обрання особистістю варіантів виявлення самототожності (реальної, поточної, пред’явленої) в процесі реалізації комунікативних актів. 5. Встановлено, що самопрезентація особистості є психічним утворенням, яка включає до себе внутріособистісну складову, що описується в термінах її атрибутивних характеристик (саморефлексія, самототожність, інтернальність) і ситуаційну компоненту, що актуалізується у значущих ситуаціях безпосередньої чи опосередкованої взаємодії. При цьому для носіїв особистісного і експонованого типу ситуаційний чинник залишається не актуалізованим, що дозволяє представнику першого типу зберігати притаманну йому інтенцію до самоствердження, а другому – не виходити за межі соціально унормованих приписів регуляції власної активності. На противагу зазначеним, пластичний тип перебуває у прямій залежності від ситуації, особистісний сенс якої провокує схильність останнього до поведінки, характерної для вищевказаних типів. 6. Показано, що головними функціями самопрезентації постають екзистенційна і рефлексивна, які забезпечують особистості відповідальне і усвідомлене ставлення як до соціальної дійсності, так і до самої себе. 7. Одержані результати дають підстави стверджувати, що самопрезентація не обмежується актами пред’явлення свого поверхового, зовнішнього Я, але включає до свого змісту внутрішні аспекти Я як її іманентної складової. 8. Доведено, що оволодіння досліджуваними техніками самопізнання, самоатрибуції себе та іншого, самоконтролю і саморегуляції сприяє актуалізації механізму саморефлексії і на цій основі вияву в актах взаємодії сутнісних характеристик Я як суб’єкта самопрезентації. 9. Констатовані певні статеві відмінності за сферою прояву самопрезентації. Схильність жінок до емоційної забарвленості процесу взаємодії, імпульсивності, відкритості і спонтанності, разом з тим і до домінування у процесі спілкування, до дотримання соціальних нормативів, пов’язується із наявністю у них соціально бажаних рис, зниженим самоконтролем і підвищеним рівнем екстернальності. Зазначений комплекс корелює із належністю їх переважно до експонованого типу самопрезентації, відповідно і до застосування адаптивної та самозахисної стратегій. Емоційна стриманість, підвищений самоконтроль і відсутність внутрішньої конфліктності, внутрішній локус контролю, почуття незалежності, самовпевненість і самоцінність у чоловіків мають корелятивні зв’язки із їх приналежністю до особистісного типу самопрезентації і застосування пізнавальної стратегії. Разом з цим, однакові психодіагностичні методи мають для чоловіків і жінок різний психологічний зміст – звідси і різні лінії їхньої самопрезентаційної поведінки. Очевидно, що отримані у даному дослідженні результати і зроблені на їх підставі висновки не вичерпують усієї складності досліджуваної проблеми. Подальше поглиблене вивчення типології форм самопрезентації з позиції особистісно-ситуаційного підходу може виявитися продуктивним як на рівні дослідження окремої особистості, так і різних за віком і статтю угрупувань осіб, об’єднаних за навчальною чи професійною ознакою. | 