У дисертації здійснено дослідження і вирішення нової для української педагогічної науки проблеми розвитку теорії та практики виховання дітей на засадах православної моралі в історії педагогіки України, що проявляється в розкритті теоретико-практичних засад православної системи виховання як педагогічного явища, яке має свою історію та посідає чільне місце в системі загального розвитку виховної та освітньої справи в Україні та Європі. Дослідження дозволило сформулювати такі висновки: 1. Порівняльний аналіз церковної та науково-педагогічної точок зору на розвиток теорії та практики виховання дітей на засадах православної моралі в Україні дозволив виявити і сформулювати українські православні освітньо-виховні традиції: 1) спасіння людської душі шляхом занурення в церковне середовище – пріоритетна мета виховання; 2) органічна єдність двох основних задач виховання: морально-релігійного виховання і „книжної” освіти; 3) всестановість освіти; 4) рідномовне навчання; 5) розгляд науки і освіти як засобів православного виховання, які не тільки не перешкоджають формуванню міцної православної віри, але й сприяють участі в загальноєвропейських культурних процесах; 6) широка участь світських осіб, громадськості в поширенні грамотності, освіти, впровадженні навчальних закладів, контролі над ними; 7) відкритість культурним здобуткам людства. 2. Православна педагогіка має онтологічні корені, тому її основними витоками є Святе Письмо і Святий Переказ. Сутність православної педагогіки відображає поняття „воцерковлена педагогіка” або „педагогіка воцерковлення”, що детермінує її як педагогіку, що поєднує життя людини з життям церкви, під впливом якого відбувається преображення людської особистості. Висхідним для розуміння воцерковленої педагогіки є розуміння єдиносутності або одноістотності людини, тобто людства як живої єдності. На основі соборного (колективного) розуму і соборного духовного життя здійснюється індивідуальний розумовий і духовний розвиток. Єднання людей у церкві, якій дана істина, дає можливість залучатися до церковного розуму й духовного життя і таким чином розвиватися. Тому виховання поза церквою не вважається правильним. Головна мета православної педагогіки – розкриття образу Божого в дитині. Тому на противагу світському поняттю розвитку індивідуальності існує поняття розкриття дарів Божих в індивідуальності, оскільки кожна індивідуальність від народження окрім добра несе й порок. Сутність виховного процесу полягає в спасінні, тобто оздоровленні душі, звільненні її від гріха. Православна педагогіка вирішує ті самі завдання, що й світська педагогіка: розумове, моральне, фізичне та інші. Проте поняттю гармонійне виховання протиставляється ієрархічне виховання, оскільки людина являє собою цілісність, що має ієрархічну будову: дух, душа (психіка) і тіло. Звідси – ієрархія завдань виховання: завданню духовного виховання підпорядковуються всі інші. На основі узагальнення існуючих класифікацій принципів православної педагогіки виділено декілька основоположних принципів: христоцентричності, любові, воцерковлення, ієрархічності. Наріжними категоріями православної педагогіки є поняття Бог, Його Закон, Богородиця, добро і зло, рай і пекло, віра, надія, любов, гріх, страх Божий, совість, храм, покаяння, спасіння, смерть, Царство Боже. До засобів виховання можна віднести молитву, церковну літературу, мистецтво, церковний календар, природу, працю тощо; до методів виховання – приклад, вимогу, вправляння, навіювання, проповідь, бесіду, діалог, заохочення, покарання, каяття, громадську думку, самоаналіз та ін., до форм виховання – молитву, піст, таїнства, богослужіння, свята, паломництво, благодійницьку діяльність тощо. Сутність православної педагогіки детермінує процес боротьби православних церков України за тісний зв’язок школи і церкви. 3. Застосовуючи культурно-антропологічний та цивілізаційний підходи до пояснення змін парадигм педагогічного мислення, до основних тенденцій розвитку теорії та практики виховання дітей на засадах православної моралі в Україні відносяться: – у період ранньохристиянського виховання в Київській Русі (кінець Х – середина ХІІІ ст.) – тенденції до: об’єднання зусиль влади, духовенства та громади у здійсненні виховання за східною християнською традицією; християнізації населення засобами шкільної освіти; гармонізування двох завдань формування християнина: виховання і освіти; паралельного існування світських учителів і вчителів, що належали до духовного стану; релігійної толерантності, поваги до виховних цінностей Заходу і Сходу. Виділено дві тенденції в трактуванні даного періоду православними священиками: 1) це період нерозривної єдності книжної освіченості, ученості та морально-релігійного виховання, існування цілої системи християнської освіти; 2) це період духовної, некнижної мудрості; – у період православного виховання в Галицько-Волинській державі (середина ХІІІ – середина ХІV ст.) – тенденція до продовження освітньо-виховних традицій Київської Русі (розповсюдження грамотності, організація шкіл при церквах і монастирях); – у період православного виховання за часів литовсько-польського панування (середина ХІV – середина ХVІІ ст.) – тенденції до: розвитку православного виховання в напрямку збагачення усталеної класичної православної греко-слов’янської виховної традиції педагогічними здобутками християн інших конфесій; примирення науки і релігії у виховному впливі на людину; активної участі громадськості у здійсненні православного виховання в освітніх закладах; виховання захисника православ’я засобами західноєвропейської науки; секуляризації педагогічної думки. Виділено дві тенденції в трактуванні даного періоду православними священиками: 1) це період кризи православного світовідчуття, відходу від духу та традицій святоотецького православного виховання, що був збережений на території Московської Русі; проникнення бездуховної західної ідеї освіти; 2) це золотий вік православної культури, виховання, розквіту Української православної церкви, що була на той час єдиною народною вихователькою; – у період поширення українського досвіду православного виховання в російських землях (середина ХVІІ – перша половина ХVІІІ ст.) – тенденції до: трансляції українського виховного досвіду, богословської вченості в Московську Русь; створення народом широкої мережі православних освітніх закладів. Виділено дві тенденції у трактуванні даного періоду православними священиками: 1) це період відходу в Московській державі від істинного виховання, що відповідало російському народному духові та давньоруським виховним традиціям, втрати монастирями ролі осередків істинної просвіти народу на користь духовних шкіл, закладення основ світської школи; 2) це період надзвичайної позитивної значущості для духовної освіти в Росії, період поширення російськими землями виховного, просвітницького досвіду українського духовенства. Проте водночас спільною тенденцією для російських і українських священиків є вважати час від Петра І аж до Жовтневого перевороту періодом поступового нищення православних виховних традицій під іноземним безбожницьким впливом; – у період поступового згортання українських православних освітньо-виховних традицій в Російській імперії й становлення світської педагогіки (друга половина ХVІІІ – середина ХІХ ст.) – тенденції до: здійснення державного контролю над вихованням народу; зникнення українських православних типів шкіл; виховання єдиного російського (включаючи український) народу на основі ідеї триєдності „Православ’я, Самодержавство, Народність”, насадження російської народної свідомості в українському середовищі; запровадження окремої педагогічної підготовки вчителів на засадах виховних систем педагогів різного конфесійного походження; – у період розвитку світської теорії та практики виховання дітей на засадах православної моралі та загальнолюдських гуманістичних цінностей (середина ХІХ – початок ХХ ст.) – тенденції до: паралельного розвитку церковної теорії православного виховання та світської науково-педагогічної теорії виховання на засадах православної моралі; оцінювання прихильниками церковного виховання діяльності світських педагогів з удосконалення навчально-виховного процесу як прояв іновірної педагогічної думки; протистояння громадської і церковнопарафіяльної шкіл; ствердження церковнопарафіяльної школи як єдиного типу школи, відповідного російському (включаючи український) православному духові; – у період радянського комуністичного виховання – тенденція до проникнення ідей православного виховання в теорію комуністичного виховання через народно-педагогічну мудрість; – у період формування системи виховання громадянина незалежної України – тенденції до: осмислення минулого досвіду православного виховання; ототожнення духовенством та певним колом світських науковців православного виховання з національним; поширення православного виховання через систему освіти. Періоди відображають поступовий розвиток парадигм педагогічного мислення від домінування парадигми українського православного виховання в перших 4-х періодах до поступового наростання парадигми російського православного виховання (5-й період), і далі до поступового розвитку парадигми світського виховання, починаючи від світського виховання на засадах православної моралі аж до парадигми атеїстичного комуністичного виховання і від неї до парадигми православного виховання в рамках світського плюралістичного суспільства. 4. Загальні тенденції розвитку теорії та практики виховання дітей на засадах православної моралі в Україні відповідають історичному процесу розвитку європейської педагогічної думки. Загальний світовий розвиток теорії та практики виховання здійснюється за рахунок взаємозбагачуючої боротьби релігійної та секуляризованої педагогічної думки, внаслідок якої переосмислюється власний досвід, кристалізується універсальна педагогічна наука. 5. Найпоширенішими темами, що хвилюють сучасних православних священиків у зв’язку із завданням морально-релігійного виховання, уважаємо: 1) сучасне падіння моральності в суспільстві; 2) можливість існування моральності, духовності поза релігією; 3) можливість релігійного виховання та освіти в школі; 4) творча співпраця зі світськими педагогами, АПН України, Міністерством освіти і науки України; 5) сутність православної педагогіки; 6) правильна організація православного виховання та освіти; 7) сімейне православне виховання; 8) виховання патріотизму в православної дитини. До найпоширеніших тем, що хвилюють сучасних світських науковців у зв’язку із завданням морально-релігійного виховання належать: релігійне виховання в історії педагогіки; проблеми духовності, моральності в сучасній Україні; досвід релігійного виховання в інших країнах і сучасній Україні; правові засади здійснення морально-релігійного виховання, проблема захисту прав дитини. 6. Дослідження виявило спільне та відмінне в православній та світській інтерпретації двох основоположних виховних ідей: свободи і гуманізму. Загальна еволюція даних ідей здійснюється в напрямку любові й поваги до кожної особистості незалежно від її походження, соціального статусу, здібностей тощо, визнання прав людини на самовизначення, відмови від насильства у вихованні, однак між світськими і православними педагогами залишається суттєва, принципова різниця в розумінні свободи і гуманізму. 7. На основі історико-педагогічного аналізу механізмів дії різних виховних систем сформульовано окремі закономірності функціонування виховних систем: 1) кожна виховна система потребує сприятливого середовища, яке живить дану систему, підтримує, визнає своєю цінністю; 2) важливою умовою нормального функціонування будь-якої системи є якомога більш раннє занурення в неї дитини; 3) кожна виховна система має свою провідну силу; 4) віра є обов’язковою умовою ефективності виховної системи; 5) будь-яка система виховання передбачає певні наслідки вчинків дитини і на цьому будує свою стратегію; 6) попри те, що виховні системи часто тримаються на високих, недосяжних ідеалах, результативність системи залежить від безпосередніх виконавців, від їх відповідності ідеалам, тому приклад виступає найбільш потужним і всеохоплюючим методом виховання в більшості виховних систем. У дослідженні показано, що православ’я давно стало невід’ємною часткою життя українця, що воно мало вирішальний вплив на формування виховних ідеалів, цінностей, усієї системи виховання. Православна віра від часів хрещення Київської Русі є потужним чинником освітніх, виховних процесів в українських землях, транслятором християнських моральних цінностей та ідеалів, що призвело до далекоглядних суспільних наслідків: сучасна Україна, попри довгий період відлучення від християн світу, має світоглядне підґрунтя для єднання з цивілізованим світом. Педагогічна культура суспільства немислима без знання загальної культурної спадщини народу, в основі якої лежить віра. Але конкурентна спроможність виховних систем залежить від кількості істинно віруючих у неї людей. Це потрібно враховувати тим, хто намагається будь-якою ціною нав’язувати певну виховну систему, у тому числі й православну. Історія православного виховання в Україні показує, що насильство – не кращий метод впливу на людську свідомість. Громада повинна сказати своє вагоме слово; кожна людина має визначитися, у світ яких ідей вона хоче ввести свою дитину. Культивування культури віри має стати важливим завданням сучасного українського суспільства. Проведене дослідження не вичерпує всіх аспектів проблеми православного виховання. Перспективою подальшої науково-пошукової діяльності може виступити вивчення теми святості як православного виховного ідеалу, проблеми старозавітних і новозавітних виховних цінностей у системі православних виховних цінностей, теорії та практики православного виховання за часів УРСР, християнських виховних мотивів у спадщині українських педагогів. |
