1. Спеціалізація сільськогосподарського виробництва та аграрний ринок – це взаємопов’язані й взаємозалежні у суспільному виробництві процеси, які виникли ще в давнину в результаті поділу праці. Ринок стимулює попит і пропозицію не взагалі, а щодо конкретної продукції та послуг. Спеціалізація також визначає виробництво й реалізацію продукції за окремими її видами. Отже, основні важелі й методи регулювання як спеціалізації, так і ринкових відносин, збігаються. Роль та значення спеціалізації у підвищенні ефективності виробництва в умовах аграрних трансформацій значно зростає як на рівні зони, регіону, адміністративного району, так і підприємства, що вимагає подальшого вдосконалення розвитку цього процесу у відповідності з дією економічних законів та на основі максимального використання природно-біологічних умов й ресурсного потенціалу. 2. Наявність багатоканальної системи збуту продукції, перехід до ринкових цін, що формуються співвідношенням попиту й пропозицій, їх нестабільність та систематичні упродовж року коливання призводять до штучного завищення або заниження частки окремих виробів у структурі товарної продукції, що унеможливлює здатність останньої слугувати показником визначення рівня спеціалізації за цінами реалізації. В умовах переходу до ринкових відносин для цього запропоновано використовувати структуру товарної продукції у порівнянних цінах. 3. Аграрний сектор економіки України нині характеризується згортанням спеціалізації і концентрації виробництва, внаслідок чого потенційні можливості поглиблення цих процесів для прискорення темпів розвитку сільського господарства й підвищення його ефективності фактично не використовуються. Проте саме вони разом з технологічними, організаційно-економічними, соціальними, екологічними й іншими чинниками мають забезпечити високу конкурентоспроможність продукції та належне їй місце на ринках продовольства. 4. У процесі реформування аграрної сфери не визначено пріоритетні напрями щодо збереження всього напрацьованого в минулому та адаптації його до умов ринкової економіки, що призвело до значних втрат і руйнації створеного раніше економічного потенціалу. Водночас, там, де при проведенні цієї роботи були збережені виробнича й соціальна інфраструктури, технології виробництва та кадровий потенціал, впроваджені ринкові методи господарювання, новостворені формування успішно розвиваються, забезпечується їх економічне зростання. 5. При реструктуризації колективних сільськогосподарських підприємств у організаційно-правові структури різних форм власності й господарювання з наступним об’єднанням їх в асоціації, консорціуми і концерни на основі кооперації земельних та майнових паїв наявні напрями спеціалізації в них зберігаються, а при виокремленні подрібнених аграрних формувань у самостійні суб’єкти господарювання з поділом між ними землі та майна відбувається процес деспеціалізації виробництва. 6. В умовах багатоукладної економіки в аграрній сфері може успішно функціонувати як великомасштабне, так і дрібнотоварне виробництво. Нині в країні переважає останнє, оскільки більше половини валової продукції сільського господарства виробляється в особистих селянських та фермерських господарствах. Однак, не зменшуючи їх ролі, продовольчу безпеку держави все ж таки вирішуватимуть високотоварні спеціалізовані підприємства усіх форм власності й господарювання з раціональною структурою виробництва та високим рівнем конкурентоспроможності продукції. 7. Дрібнотоварні підприємства повинні спеціалізуватися, об’єднуватися, кооперуватися й інтегруватися як по горизонталі, так і по вертикалі. При цьому кооперативний рух має розвиватися, насамперед, через створення обслуговуючих і виробничих кооперативів, формування яких вимагає розробки науково обґрунтованої системи взаємовідносин учасників кооперації, у тому числі менеджменту, маркетингу, механізму розподілу прибутків. У перспективі пріоритетними напрямами кооперування сільськогосподарських товаровиробників будуть: раціоналізація організації виробництва, зберігання і збуту продукції; будівництво ліній та цехів малої потужності з її переробки; матеріально-технічне постачання і технологічне обслуговування; створення кооперативних формувань вищого порядку – асоціацій, холдингів, концернів, консорціумів та інших великих оптових постачальників продовольства й оптових споживачів промислової продукції, що виробляється для потреб села, які функціонуватимуть на внутрішньому, і зовнішньому ринках. 8. При визначенні напряму спеціалізації фермерських господарств необхідно враховувати не лише місцеві природно-економічні умови і територіальне їх розміщення, а й традиції, що склалися тут, фахову підготовку та особисту зацікавленість членів сім’ї у розвитку тієї чи іншої галузі, трудомісткість і обсяги виробництва продукції, забезпеченість ресурсами та сімейну зайнятість у господарстві, можливість зберігання й постачання продукції на ринки збуту. Для успішної роботи цієї категорії підприємств необхідна державна підтримка через виділення пільгових кредитів під заставу землі і майна, реалізацію проектів розвитку фермерства за участю іноземних інвесторів та програм технічної допомоги. Потрібно розробити наукові системи ведення сільського господарства для окремих природно-економічних зон з обгрунтуванням інтенсивних технологій вирощування сільськогосподарських культур на малих площах і утримання невеликих груп тварин, застосування малогабаритної техніки; практикувати забезпечення фермерів матеріально-технічними ресурсами на лізинговій основі; встановити мінімально фіксовані ціни на вироблену ними продукцію; підвищувати рівень наукового, кадрового й інформаційно-консультаційного їх обслуговування. 9. Напрями спеціалізації сільськогосподарських підприємств досліджуваної зони визначатимуться ефективністю використання землі, виробничого потенціалу, трудових ресурсів і одержаним на цій основі обсягом прибутку, але істотних змін повинні зазнати внутрізональна, внутрірайонна, міжгосподарська й господарська спеціалізації через створення вузькоспеціалізованих районів та ареалів високотоварного виробництва продовольчого зерна, цукрових буряків, плодово-ягідної продукції, яловичини, свинини та молока. При цьому скотарство доцільно поєднувати з цукробуряковим, а свинарство й птахівництво – із зерновим виробництвом. Важливо, щоб поглиблення спеціалізації і кооперування забезпечувало раціональне природокористування та охорону навколишнього середовища. Враховуючи, що Поділля належить до найменш забруднених районів, доцільно поглиблювати його спеціалізацію на виробництві екологічно чистої продукції. В зазначеному регіоні слід звести до мінімуму застосування мінеральних добрив і пестицидів. Підвищення родючості ґрунтів тут можна досягти на основі збільшення використання органічних, бактеріальних й грибкових добрив, розширення площ зернобобових культур та багаторічних трав. 10. В пореформений період доцільно розвивати господарства, спеціалізовані на виробництві молока з поголів’ям 800-1200 корів, м’яса великої рогатої худоби з концентрацією тварин на дорощуванні й відгодівлі 2,7-3 тис. голів і свинини 3-8 тис. голів та з питомою вагою у товарній продукції за порівнянними цінами молока відповідно 45-60 відсотків, яловичини – 55-70 і свинини – 50-60 відсотків. Щодо зернових культур, то найбільшого поширення мають набути сільськогосподарські підприємства, що забезпечують валовий збір їх в межах 5-10 тис. тонн і цукрових буряків – від 7 до 15 тис. тонн. При цьому частка зерна у загальній товарній масі повинна становити від 30 до 60, а цукросировини – від 45 до 60 відсотків. 11. На основі обґрунтування можливих обсягів виробництва сільськогосподарської продукції на найближчу та віддалену перспективи, розраховані на мінімальну та повну потребу населення у продуктах харчування, опрацьовано напрями спеціалізації сільськогосподарських підприємств лісостепової зони. Зокрема, відбувається зниження в структурі товарної продукції питомої ваги рослинницьких галузей й підвищення тваринницьких. При цьому в ній зменшуватиметься частка зернових культур, а молока та яловичини – зростатиме. Отже, можна прогнозувати, що у перспективі в міру нарощування поголів’я корів й молодняку великої рогатої худоби і підвищення їх продуктивності скотарство займе провідне місце в загальній товарній масі, а напрям їх спеціалізації трансформується з зерново-скотарсько-буряківничого у скотарсько-зерново-буряківничий. 12. Серед найважливіших факторів, що визначають подальший розвиток і поглиблення спеціалізації аграрного виробництва, є людський капітал. Саме тому першочерговим завданням має стати вирішення соціально-економічних проблем сільського розвитку, створення необхідних житлово-побутових і культурних умов життя трудівникам села, здійснення програми відродження сільських територій, підвищення професійного та кваліфікаційного рівнів трудового потенціалу аграрної сфери. 13. Поглиблення спеціалізації і концентрації сільськогосподарського виробництва потребує врахування стану та перспектив розвитку міжнародного поділу праці, спрямування зовнішньоекономічної діяльності нашої країни на входження її у світові та європейські аграрні організації, вивчення й запровадження досвіду країн Центральної і Східної Європи щодо проведення аграрної реформи з залученням іноземних інвесторів. 14. Необхідно відновити вивчення проблеми спеціалізації та концентрації сільськогосподарського виробництва в науково-дослідних установах і вищих навчальних закладах України й розробити відповідні рекомендації щодо широкого впровадження зазначених процесів у новостворених господарських структурах, орієнтуючи їх на вузькоспеціалізовану організацію виробництва. 15. Агропромислове виробництво неможливо вивести з кризового стану без чітко визначених напрямів та етапів його розвитку. Тому на державному рівні потрібно розробити і здійснити виконання Національної програми його відродження та пов’язаних з ним інших галузей народного господарства, яка має визначити цілісну систему заходів, спрямованих на стабілізацію аграрної сфери, відновлення досягнутих у 80-і роки обсягів виробництва і лише після цього – стратегічні завдання віддаленої перспективи. |
