У дисертаційній роботі вирішено наукове завдання – узагальнено досвід та визначено основні тенденції розвитку протичовнової зброї надводних кораблів Радянського Союзу після Другої світової війни, на основі чого запропоновано можливі напрямки врахування набутого досвіду в перспективному розвитку протичовнової зброї надводних кораблів ВМС Збройних Сил України. Основні наукові та практичні результати дисертаційного дослідження такі: Аналіз історіографії та джерельної бази дослідження свідчить, що обрана тема донині не була предметом спеціального воєнно-історичного дослідження. Незважаючи на наявність значної кількості джерел і численних наукових праць, присвячених розвитку протичовнової зброї, до сьогодні не існує окремої наукової праці, яка б комплексно розглядала розвиток протичовнової зброї надводних кораблів ВМФ СРСР у зазначений період. Визначено основні фактори, які впливали на розвиток протичовнової зброї та проведено їх всебічний аналіз. До них належать: процес розвитку підводних човнів провідних країн світу як об’єктів ураження протичовновою зброєю надводних кораблів, еволюція застосування протичовнової зброї надводними кораблями ВМФ СРСР після Другої світової війни і до початку 90-х років ХХ ст., досвід будівництва протичовнових кораблів у СРСР і на території України після Другої світової війни. Проаналізовано вдосконалення підводних човнів провідних країн світу, які розглядаються як об’єкт ураження протичовновою зброєю, вплив різних фізичних полів підводних човнів на вдосконалення протичовнової зброї, розвиток зброї підводних човнів, яка б давала змогу протидіяти надводним кораблям, котрі атакують та її вплив на необхідність розроблення нових видів протичовнової зброї, удосконалення тактики підводних човнів, що перешкоджала б діям кораблів, які атакують. Розглянуто еволюцію поглядів і досвіду застосування бомбової, торпедної та ракетної протичовнової зброї, а також мінної зброї для боротьби з підводними човнами та їх вплив на розвиток протичовнової зброї. У цих поглядах обгрунтовується думка про те, що комбіноване застосування протичовнової зброї безумовно підвищило її ефективність. Це пояснюється тим, що недоліки одного виду зброї компенсувалися можливостями іншого. Крім того, підвищувалася інтенсивність бойового застосування цієї зброї проти підводних човнів, що обмежувало можливості щодо застосування зброї проти кораблів, що атакують. Вивчено стан військово-промислового комплексу Радянського Союзу в галузі будівництва протичовнових кораблів і визначено внесок України у створення протичовнових кораблів ВМФ СРСР та їх протичовнової зброї. Встановлено, що незважаючи на те, що у кораблебудівництві в Радянському Союзі в післявоєнний період відбувалися складні та неоднозначні процеси, загалом радянська кораблебудівна промисловість була здатна будувати сучасні протичовнові кораблі, спроможні вести боротьбу з підводними човнами в різних районах Світового океану. Внесок України у створення протичовнових сил і озброєння ВМФ СРСР у післявоєнний період був досить суттєвим. На спеціальних полігонах, розташованих на території України, пройшли випробування більшість ракетних протичовнових комплексів, а також універсальні торпеди СЕТ-72, УСЕТ-80 і протичовнові ракети ВА-111. Зі стапелів суднобудівних заводів Києва, Миколаєва, Керчі і Феодосії зійшло понад 30% загальної кількості протичовнових кораблів, побудованих у Радянському Союзі за період 1945 – 1991 рр. Дисертантом проаналізовано процес розвитку протичовнової зброї надводних кораблів ВМФ СРСР після Другої світової війни. Визначено його етапи: перший – з 1945 по 1958 рр., другий – з 1958 по 1967 рр., третій – з 1967 по 1991 рр. Перший етап характеризується розвитком і вдосконаленням протичовнової бомбової зброї. На другому етапі відбувалося прийняття на озброєння й удосконалення протичовнових торпед, реактивно-спливаючих мін, а також протичовнової бомбової зброї. У ході третього етапу були прийняті на озброєння ВМФ СРСР протичовнові ракетні комплекси, протичовнові міні-ракети та міні-торпеди. Тривало вдосконалення протичовнових торпед і протичовнової бомбової зброї. Процес розвитку протичовнової зброї має такі ознаки. Удосконалення протичовнової бомбової зброї відбувалося протягом усього досліджуваного періоду та характеризувалося збільшенням швидкості доставляння заряду до цілі, дальності стрільби, глибини вибуху, швидкості занурення і радіусу ураження. Розвиток протичовнової торпедної зброї особливо виявився на другому та третьому етапах досліджуваного періоду. Він характеризувався збільшенням дальності, глибини і швидкості ходу, радіусу реагування неконтактного вибуху і радіусу дії апаратури самонаведення. Розвиток ракетної протичовнової зброї розпочався з 1967 р. і характеризувався збільшенням дальності стрільби і точності доставляння бойової частини в розрахункову точку. Крім того, торпедні бойові частини керованих протичовнових комплексів отримали апаратуру самонаведення зі збільшеним радіусом реагування, а глибина ходу торпед збільшилася до 500 м. Розвиток мінної зброї в період з 1945 р. до початку 1990-х років характеризувався збільшенням глибини місця постановки та заглиблення мін, радіуса зони реагування та ураження міни і мінного інтервалу. Мінна зброя отримала автономну автоматичну систему самонаведення, термін бойової служби мін збільшився приблизно у 10 разів. Проведене дослідження розвитку протичовнової зброї є основою для отримання кількісних параметрів протичовнової зброї і надає дані для прогнозуючої системи з розвитку протичовнової зброї надводних кораблів Військово-Морських Сил Збройних Сил України. На підставі досліджених параметрів протичовнової зброї визначено можливі напрямки розвитку вітчизняної протичовнової бомбової, торпедної, ракетної та мінної зброї надводних кораблів Військово-Морських Сил Збройних Сил України до 2015 р., а саме: дисертант вважає, що вдосконалення протичовнової бомбової зброї найімовірніше відбуватиметься за такими напрямками: збільшення дальності стрільби, швидкості доставляння заряду до цілі, збільшення глибини вибуху, вдосконалення систем автоприцілювання та самонаведення. На 2015 р. протичовнові глибинні бомби, за розрахунками, матимуть наступні тактико-технічні характеристики: дальність стрільби має становити близько 10 000 м, бомби уражатимуть підводні човни на глибинах до 780 м, зі збільшенням глибини вибуху має збільшитися і швидкість їх занурення – приблизно до 18 м/с; можливими напрямками розвитку протичовнових торпед буде: збільшення глибини і швидкості ходу, збільшення дальності стрільби та глибини ураження цілі, збільшення радіусу реагування систем самонаведення. Варто очікувати, що перспективні зразки протичовнових торпед до 2015 р. будуть мати такі тактико-технічні характеристики: дальність ходу протичовнових торпед може досягти приблизно 22 000 м; глибина ходу торпед наблизиться до 1000 м; швидкість ходу торпед складатиме близько 60 вузлів. Така швидкість ходу торпеди створить несприятливі умови для роботи акустичної системи самонаведення. Отже, торпеда повинна мати два режими ходу. Перший режим – це зближення з ціллю, на якому швидкість ходу повинна дорівнювати прогнозованій. При підході до цілі на дистанцію реагування системи самонаведення торпеда повинна переключатися на другий режим ходу – режим пошуку. Швидкість ходу на другому режимі має забезпечити сприятливі умови для роботи акустичної системи самонаведення (у межах 40 вузлів). Система самонаведення повинна включатися після переходу торпеди на режим пошуку, радіус реагування системи самонаведення буде становитиме близько 3500 м; розвиток протичовнової ракетної зброї найімовірніше відбуватиметься шляхом удосконалення протичовнових автономнокерованих ракет з інерціальною системою керування зі зменшеними масогабаритними характеристиками, бойовою частиною яких є малогабаритні протичовнові торпеди з дальністю ходу до 8000–9000 м і максимальною глибиною ходу до 1000 м. Радіус реагування систем самонаведення таких торпед може досягати 2500 м. Протичовнові ракети повинні мати граничну дальність стрільби до 30–35 км, що забезпечить ймовірність ураження підводного човна при стрільбі на граничну дальність одиночною ракетою не менше 0,6, а дворакетним залпом – не менше 0,8; розвиток протичовнової мінної зброї найімовірніше відбуватиметься шляхом збільшення глибини місця постановки мін до 1300 м, заглиблення – до 500 м, радіус зони реагування протичовнових мін має сягнути 1500 м, що забезпечить збільшення зони ураження та ймовірність ураження підводних човнів, збільшення мінного інтервалу до 1500 м, удосконалення систем телекерування протичовнових мінних загороджень. Наявний науковий, технологічний та оборонно-промисловий потенціал нашої незалежної держави у сукупності з розвитком міжнародних коопераційних зв’язків дозволяє налагодити розроблення та виробництво сучасних систем протичовнової зброї для ВМС ЗС України. Підставою цього є досвід будівництва протичовнових кораблів СРСР після Другої світової віїни. |
