Результати проведеного дослідження дозволяють стверджувати: 1. Становлення й розвиток ідеї природовідповідності мають певну соціально-історичну, загальнокультурну, педагогічну традицію й еволюцію. Формування дефініції відбувалося на основі того, що природні задатки, здібності, вікові особливості є визначальними в навчанні та вихованні особистості. 2. Новітні методологічні підходи переважної більшості вітчизняних і зарубіжних учених до розуміння змісту принципу природовідповідності ґрунтуються на гуманістичній парадигмі, у якій визначальними світоглядними орієнтирами виступають свобода, самовияв, самоактуалізація суб’єктів навчально-виховного процесу. 3. Розвиток ідеї природовідповідності у вітчизняній педагогічний думці (кінець ХVІІІ – ХХ ст.) відбувався як на ґрунті набутків прогресивної західноєвропейської думки, так і на власних засадах, з урахуванням генотипу українця, його самобутніх рис. Провідною думкою тут була така: педагог у своїй діяльності повинен керуватись чинниками природного розвитку учня. Основні засади розвитку ідеї природовідповідності: а) християнсько-педагогічна антропологія, яка ґрунтується на відповідних постулатах Людина – це подоба Божа, і піднестися до Бога вона здатна лише на началах творчого самопізнання; Людина перебуває в постійному розвиткові, головним у якому є духовний. Духовний центр людини утворює серце, воно не лише орган розуму, знань, але й морально-естетичної краси людини, любові, гуманності; Умовою й сенсом буття людини є свобода, отже, природовідповідне навчання й виховання є таким тоді, коли воно на всіх етапах розвитку дитини враховує її душевний стан, коли воно сприяє становленню цілісності особистості; б) науково-педагогічна антропологія, яка в основу покладає наукові факти, причинно-наслідкові зв’язки, взаємозалежності та вивчає природу дитини, дітей або груп у певному середовищі. Обґрунтування науково-педагогічної антропології належить геніальному вченому, педагогові К.Ушинському, який природовідповідність навчання розумів як відповідність його загальному психофізичному рівню дітей. Він характеризував вік дитини як протилежний віку дорослих, уже сформованих людей. Природа дитини динамічна, рухлива, діяльна. Тому педагог повинен зважати на це, вчитися у природи і на її основі будувати процес навчання й виховання; в) соціально-педагогічна антропологія базує свої концептуальні положення на тому, що формування особистості, розвиток її природних обдарувань, здібностей, задатків стає можливим завдяки створенню відповідних соціальних умов. Згідно з такими підходами нівелюються і навіть нехтуються вроджені або генетичні характеристики людини, пріоритет надається не індивідуальним, а груповим формам і методам навчання. Вчені як Лівобережної, так і Правобережної України обгрунтовували ідею природовідповідності на вказаних вище засадах. Однак цей загальний висновок був би неповним без виокремлення істотних особливостей. Їх вияв став можливим за умови визначення періодизації цього феномену. 4. У становленні й розвитку ідеї природовідповідності на українських землях (кінець ХVІІІ – ХХ ст.) виділяємо такі періоди: 1787-1869 рр. – пошук і формування теоретичних основ ідеї природовідповідності. У даний період домінуючими засадами цієї ідеї були положення християнсько-педагогічної антропології. 1870-1917 рр. – теоретичне обґрунтування ідеї природовідповідності на засадах науково-педагогічної антропології західноукраїнськими вченими і утвердження цієї ідеї на теренах Лівобережної України. 1918-1939 рр. – розвиток й утвердження ідеї природовідповідності на засадах соціально-педагогічної антропології. 1940-1990 рр. – тотальне домінування в навчально-виховному процесі реалізації принципу природовідповідності на засадах соціально-педагогічної антропології, в основу якого покладалася комуністична ідеологія. 5. На основі проведеного аналізу стверджуємо, що, незважаючи на існуючі авторитарні суспільні й освітні системи як на теренах Лівобережної, так і Правобережної України (кінець ХVІІІ – ХХ ст.), ідею природовідповідності розробляли і впроваджували в навчально-виховний процес представники гуманістичної педагогічної думки: М.Пирогов, В.Зеньківський, Й.Левицький, П.Юркевич, І.Бартошевський, А.Волошин, Г.Врецьона, О.Духнович, В.Ільницький, К Ушинський, Х.Алчевська, С.Васильченко, Т.Лубенець, С.Русова, С.Балей, І.Герасимович, О.Іванчук, В.Ратальський, Г.Костюк, А.Макаренко, О.Музиченко, С.Сірополко, В.Сухомлинський, Я.Чепіга, О.Макарушка, Я.Ярема, Г.Балл, І.Бех, В.Володько, О.Пєхота, В.Рибалка, С.Сисоєва, П.Сікорський та інші. 6. За роки незалежності сформовано законодавче поле освітньої галузі, розроблено нормативно-правову базу для становлення й розвитку національної освіти. Правове регулювання діяльності національної системи освіти ґрунтується на Конституції України, Законі України “Про освіту”, а також на положеннях Державної національної програми “Освіта” (Україна ХХІ століття), Національної доктрини розвитку освіти та інших законодавчих актах. У педагогічних концепціях і урядових документах зростають вимоги щодо застосування принципу природовідповідності у сучасну освітню практику. Державні документи визначають, що програми, підручники, вся система організації навчально-виховного процесу мають максимально відповідати природним обдаруванням і життєвим потребам усіх і кожного учня зокрема. 7. Застосування принципу природовідповідності в сучасній дидактиці й теорії виховання стає можливим і продуктивним за умов активного пошуку та використання новітніх навчальних технологій, які функціонують на базі комп’ютерної техніки, а також урахування й суттєвого розширення потреб індивідуального, особистісного розвитку людини. Важливими складовими впровадження принципу природовідповідності є індивідуалізація, диференціація й інтеграція навчально-виховного процесу, гуманістично орієнтована підготовка педагога. 8. У сучасних умовах розвитку вітчизняної освіти простежується загальна тенденція особистісно орієнтованого навчання й виховання, яка в своїй основі є сутнісним чинником здійснення принципу природовідповідності, однак на вищому науково-технологічному рівні. Вивчення сучасних підходів до цієї проблеми показало, що нині провідне значення має не стільки знання педагогом вікових та індивідуальних особливостей, скільки врахування особистісних якостей і можливостей самореалізації вихованців. У проведеному дослідженні не вичерпані усі аспекти проблеми. Подальшого вивчення потребують питання, які стосуються особливостей розвитку ідеї природовідповідності в сучасній зарубіжній педагогічній науці; оптимального визначення змісту, форм, методів, засобів навчання та виховання для учнів різного віку з врахуванням їхніх психофізіологічних властивостей; впливу ідеї природовідповідності на вдосконалення професійної майстерності учителя та становлення особистості учня. |