На сьогодні сформувалися дві основні частини теорії прийняття рішень: нормативна, в якій досліджується як саме слід приймати політичні рішення та описова, яка акцентує теоретичну увагу на тому, як саме окремі індивіди та суспільні групи їх приймають. За всієї множинності та нечіткості трактування в сучасній політології проблеми політичного рішення можна виділити наступні підходи: проблема політичного рішення майже завжди присутня і вивчається у теоріях демократії, у нормативній позитивістській і системній методологіях політичне рішення розуміється як найважливіший канал впливу влади на суспільство. Політичні рішення мають власні кваліфікаційні ознаки. Первинним елементом процесу розробки та впровадження політичного рішення є аналітична процедура структуризації та формулювання політичної проблеми, яка, зазвичай, є складовою більш ширшої стратегії, що має на меті окреслити межі суспільного феномену, що розглядається, подати причини його виникнення. У результаті політичного змагання зацікавлених сторін, що виборюють право на включення до урядового порядку денного власного трактування причинно-наслідкових зв'язків та меж політичної проблеми утворюється проект політичного рішення. Широкі верстви населення не завжди здатні усвідомлювати справжні інтереси та проблеми, тим самим надаючи можливість промовляти від їх імені з мовчазної згоди представникам організованих інтересів, які застосовують широкий спектр технік з метою отримання концентрованих зисків за рахунок неорганізованої на неадекватної інформованої більшості. Етап цілепокладання становить собою політичний та інтелектуальний процес у результаті якого проблеми, що стоять у порядку денному уряду, розглядаються у першому читанні, в результаті чого за ними встановлюються цілі. Етап впровадження політичного рішення передбачає використання мультиплікаційних моделей, які часто є уніфікованими, що не дозволяє враховувати місцеву специфіку і тим самим знижує дієвість політичних рішень. Однією з найефективніших стратегій врахування місцевої специфіки є кооптація потенційних опонентів даного рішення до процесу його впровадження із урахуванням їх інтересів. Методикою, що дозволяє отримувати інформацію про наслідки впровадження політичного рішення є оцінювання. У дисертації розглядаються причини неефективного функціонування інститутів і процедур розробки та впровадження політичних рішень у демократичному суспільстві та подаються певні способи їх вирішення. Макрополітичний рівень. Верховна Рада України залишається остаточно неструктурованою на урядову більшість та опозицію. Дана ситуація пояснюється позапарламентським способом формування Кабінету Міністрів України та існуючою до недавнього змішаною моделлю виборчої системи. Після прийняття Конституції 1996 року найбільш законодавчо неврегульованою залишається робота Кабінету Міністрів України, оскільки останній перебуває у подвійному підпорядкуванні Президенту та Верховній Раді. Джерело дисфункцій криється у механізмі формування Верховної Ради, яка була сформована на основі змішаної пропорційної системи, а також у відсутності законів "Про Кабінет Міністрів", "Про парламентську більшість та опозицію", які необхідно прийняти. За існуючої форми державного правління посада Президента дозволяє партії-переможиці радикально впливати на механізми перерозподілу фінансових ресурсів між існуючими політико-економічними силами. Як засвідчила практика політичних перегонів кандидатів у Президенти В.Ющенка та В.Януковича, боротьба за такий важіль впливу спричинила соціальну нестабільність та відцентрові тенденції. Висока політико-економічна вага посади Президента України може в довгостроковій перспективі негативно відбитися на внутрішньо економічних процесах держави, оскільки висока вірогідність втрати частки власного бізнесу тією політико-економічною корпорацією, що програє в перегонах, спричинятиме відтік капіталів за кордон та небажання робити довгострокові внутрішні інвестиції. Виходом із такої ситуації може бути внесення змін до Конституції. У разі їх прийняття посада Президента України значною мірою втрачає право на участь у формуванні уряду, припиненні повноважень та вирішенні питання відповідальності уряду. Оскільки дані зміни закладають формування уряду таким суб'єктом політичного процесу, як "коаліція депутатських фракцій", що значно спростить впровадження певної політики та сприятиме швидкому проходженню ініціатив уряду через парламент. Впровадження принципу імперативного депутатського мандату за існуючої пропорційної системи виборів зміцнює роль лідера фракції, який маючи важелі впливу на переобрання членів фракції, зможе чітко координувати їх голосування; норма спрощуватиме процес політичних торгів та сприятиме структуризації українського парламенту. Мезорівень. Джерело дисфункцій криється у сфері співвідношення компетенцій обласних, районних адміністрацій та відповідно обласних та районних рад. Ситуація ускладнюється наявністю потужних регіональних політико-економічних утворень, які потенційно є альтернативними центрами влади. Необхідним є досягнення компромісу між загальнонаціональним та регіональними інтересами, який уможливлюється шляхом : проведення місцевих виборів на основі пропорційної системи, за винятком територіальних громад селищ і сіл із населенням менше від 4-5 тис. жителів, де вибори мають проводитися за мажоритарною системою, формування депутатської більшості у місцевих радах міст, районів, областей, яка б взяла на себе відповідальність за соціально-економічний стан на власній території, ліквідації подвійного підпорядкування управлінь і відділів місцевих державних адміністрацій, яке зумовлює надмірну регіоналізацію органів місцевої влади, та їх повне підпорядкування міністерствам і відомствам, громадський контроль за діяльністю місцевих державних адміністрацій. |
